Степан приїхав з валізами до Надії. Він поставив їх при вході і сказав:

— Давай жити разом.

Надія прогнала Степана. Чоловіка не було два тижні. Він повернуся знову.

— Надійко… — Тихенько покликав Степан.

Надія саме порпалася в садку.

— Ти знову прийшов?

— Давай жити разом. — Посміхаючись, сказав Степан.

— Йди звідси, поки сусіди не побачили.

Степан послухав, але частково. Він повернувся через неділю. На цей раз, Надія впустила його. Їхні стосунки стали гарним приводом для пліток. Все село обговорювало стосунки пари. Навіть подружки час від часу переповідали ті байки.

Хтось придумав легенду, що Степан має ще одну сім’ю. Є в сусідньому селі молода жінка, яка виховує його дитину. Інші базікали, ніби Надія повністю утримує Степана за свої гроші. Ніколи його на городі не видно. Завжди Надія все сама і сама! На квітнику порпається, то в садку її бачать, а он вона на город побігла. А де ж Степан? Точно в хаті боки відлежує.

Надія не звертала увагу на ті балачки. Вона нікому не хотіла говорити, який чудовий її Степан. В них були спокійні стосунки, про які Надія мріяла усе своє життя. Кожен ранок починався з кави та сніданку, які Степан готовував до сьомої ранку. О сьомій Надія прокидалася і йшла на кухню до свого коханого.

Вони разом читали книги, дивилися фільми, обговорювали все побачене, почуте чи прочитане. На городі Степан працював перший. Надії залишав якусь легку роботу. Заробляв тим, що тримав свою пасіку. Чомусь про це всі забували, коли мова заходила за Степана. Продавав чоловік свій мед в місті. Їздив тридцять кілометрів на роботу. Повертаючись з роботи, завжди щось купував для коханої.

Надія прожила зі Степаном десять чудових років. Коли його не стало, жінка ледь давала собі ради. Не могла приходити до порожнього будинку. Хотіла кудись подітися. Подруги її не розуміли, але награнно співчували. Тільки Надія знала, як їй було добре зі Степаном. Вона ніколи нікому не говорила, який він чудовий, адже щастя любить тишу.

КІНЕЦЬ.