– Хто ж так картоплю чистить на сантиметр? Ти по сантиметру з кожної картоплини викидаєш. А мій син гарує на трьох роботах. Та вам би цієї картоплі на місяць вистачило, а так на два дні, – голос її з кожним словом ставав дедалі суворішим.

Приїхала до нас погостювати свекруха, поки свекор робить у них у кухні в селі ремонт. Вчора приходжу з роботи і застала її біля сміттєвого відра. Уляна Степанівна дивилася на мене з докором.

Я тільки відкрила рота, щоб щось відповісти, як вона дістала зі смітника драні Дімині шкарпетки.

– А шкарпетки могла би позашивати! Господиня мені називається. Зовсім тут вже від рук відбилися, немає на вас управи. А ходите в шубах, що ти що онучки, а вони їм ті шуби в 15 і 17 років аж ніяк не потрібні!

Я намагалася зберігати спокій, але всередині все кипіло. “Дихай глибше”, подумала я, відвернулася до холодильника й відкрила дверцята, роблячи вигляд, що шукаю щось важливе. Аби не відповісти щось зайве.

– Уляно Степанівно, я щиро ціную вашу допомогу, але шкарпетки вже давно своє відслужили. І картоплю, якщо вже на те пішло, я чистила так, як звикла, – не витримала я, повертаючись до неї з кухлем молока.

Вона театрально зітхнула й сіла за стіл.

– Ех, от якби мій Дімочка одружився на Марині! Пам’ятаєш, та, що у нас в селі з двома вищими й пиріжки пече, як із ресторану? Оце була б дружина! – вона хитнула головою.

Я хотіла щось заперечити, але в цей момент до кухні зайшла молодша донька, Аліна, з телефоном у руках.

– Бабусю, хочеш зняти з нами відео для ТікТока? – запитала вона весело. – Ми тут танець придумали, ти будеш зіркою!

Уляна Степанівна миттєво змінила вираз обличчя. Вона обожнювала онучок і не могла їм відмовити, навіть якщо зовсім не розуміла, що таке той ваш “ТікТок”.

– Ну добре, покажіть, що там треба робити, – промовила вона, трохи розгладжуючи хустку на голові.

Через кілька хвилин наша кухня перетворилася на танцювальний майданчик. Свекруха, махаючи руками й підстрибуючи, намагалася повторити рухи за дівчатами, але постійно щось плутала.

– Ні-ні, бабусю, не так! – сміялася старша, Софія, ледь стримуючи сльози від сміху. – Не на праву ногу, а на ліву!

Уляна Степанівна спершу образилася, але потім і сама розсміялася. І якось так легко стало – усі сміялися, забувши про картоплю, шкарпетки й Марину з вищими освітами.

А ввечері, коли всі лягли спати, я знайшла у своєму телефоні повідомлення від свекрухи.

“Дякую за день. Добре, що у мого сина така сім’я. Завтра, може, пиріжки спечемо з дівчатами? Спокійної ночі!”

Я усміхнулася й відповіла коротко: “Дякую, мамо. І вам спокійної ночі”.

Життя – воно ж із таких моментів і складається. Будьте чуйними і добрішими!

Джерело