— Я не знаю, чому маму зовсім не хвилювало все життя житлове питання, — розповідає Тамара.

— Пливла за течією, мабуть. Хоча все чудово знала.

— І що тепер? Твій брат, звісно ж, зʼявився і прийшов за своєю часткою спадщини? — питає подруга.

— Аякже! Хто відмовиться від частки в трикімнатній квартирі, та ще й у Києві, — відповідає молода жінка.

— Він на ці гроші у своєму рідному місті придбає собі дуже навіть пристойне житло, та ще й залишиться. Наскільки я знаю, він уже навіть до суду подав або ось-ось подасть, щоб виділити свою частку в натурі, думаю, на цьому він теж не зупиниться.

— А викупити його частку вам ніяк?

— Нам? — посміхається Тамара. — По-перше, у мами грошей немає, а по-друге… ми з чоловіком збираємо, але на своє житло, окреме від мами. Цих грошей зараз не вистачить ні на викуп частки братика, ні взагалі.

До того ж у моєї мами дуже цікава позиція. Вона, здається, вважає, що 2/3 спадщини за батьком належать особисто їй. Міркує — тільки дай волю.

У Тамари 8 місяців тому не стало тата. Горе, звісно. Але після втрати близької людини залишилася така плутанина в справах, що зараз горе поступилося місцем клопотам, розгубленості й образам.

І як розрубати цей гордіїв вузол, молода жінка не знає.

Тамара заміжня, їй 27 років, два роки, як розписалися з чоловіком.

Поки немає дітей, бо немає й житла. З батьками жити молоді люди не захотіли від самого початку. Орендували квартиру, працюють, збирають на іпотеку, чоловік взагалі ще й підробіток собі взяв, щоб швидше в них усе виходило.

— Але виходить повільно, — зітхає жінка. — Бо й оренду треба платити, і їсти треба, і вдягатися. Але нічого, ми не сумували. А тепер мама, виходить, сподівається вирішити свої питання за мій рахунок.

Про те, що тато був розлучений і від першого шлюбу в нього був син, мама Тамари чудово знала, коли заміж виходила. Прожив тато з першою дружиною зовсім недовго, вона була з іншої області, з’явилася на світ дитина, жили зі свекрухою — матір’ю батька.

Коли синові було 11 місяців, невістка і свекруха розсварилися остаточно, дружина батька взяла дитину й поїхала до себе на малу батьківщину. Розлучилися.

Тато платив аліменти, але колишня зробила все, щоб не пускати батька до сина, а потім і налаштувала хлопчика так, що він, навіть коли виріс, знати батька не забажав, так і жили — чужими людьми.

Через якийсь час після розлучення тато зустрів матір Тамари, бабусі вже не було на той час у живих, батьки розписалися, поповнення в родині сталося. З братом у Томи різниця у віці 5 років.

Тато успадкував від бабусі трикімнатну квартиру в хорошому районі, у матері свого житла немає, були батьки в Рівненській області, але вони залишили своє житло в спадок молодшій доньці, тітці Тамари, яка жила поруч і за ними доглядала.

— А мати жила й ні про що не переймалася, — вважає Тамара. — Є трикімнатна квартира у чоловіка, та й гаразд. Ніхто ні про що не думав, та й тато теж не думав. Ніхто ж не міг очікувати, що його не стане так скоро, навіть 60-ти не було. Тому, коли помер, то це було громом серед ясного неба. Ні заповіту, ні дарчої, нічого.

Практично в найостанніший момент брат Тамари звідкись дізнався, що батька більше немає, і приїхав заявляти права на спадщину.

Можна, звісно, скільки завгодно злитися, мовляв, за життя з батьком спілкуватися не бажав, а зараз виринув, як з-під землі. Але… факт є факт, сама Тамара теж, напевно, не пропустила б спадщини.

Мама спочатку впала в ступор: як же так, чому вона тепер повинна якомусь сторонньому чоловікові віддати те, що звикла вважати своїм? А потім заспокоїлася, але її міркування зовсім не подобаються доньці.

— Ну й нічого, — розмірковує тепер мама.

— У нього всього 1/3, шкода, звісно, я все тут, у цій квартирі, з любов’ю робила, але доведеться продати. У мене 2/3, вже однокімнатну, але в цьому ж районі й не найгіршу, я точно собі куплю.

— А в мами не 2/3, а всього одна, — злиться Тамара. — Одна третина належить мені. І я, між іншим, теж маю право на спадщину за батьком. Віддам усе мамі, а сама з чоловіком продовжуватиму збирати далі?

Так, я у матері одна, але спадщини мені тоді чекати ще років 30 чи більше? Так, можна, звісно, оформити мамину однокімнатну й на мене, навпіл, але проблеми ж це не вирішить!

А жити, не маючи свого кутка, як мати, я взагалі не хочу. І головне, вона й думки не допускає, що я можу бути не згодна. Жодного разу не сказала «наші частки», тільки «моя частина».

Більше всього Тамару злить те, що матір розмірковує про свій комфорт, мовляв, добре, що їй не доведеться їхати кудись на околицю чи в ближнє передмістя, тут у неї все: подруги, робота, все рідне і звичне.

— А на гроші від продажу ми обидві могли б купити собі по однокімнатній. Так, можливо, навіть не в самому Києві. Але транспорт зараз дуже зручний, а мене б і передмістя влаштувало, — обурена Тамара.

— Ми б з чоловіком переїхали в моє, накопичили б спокійно на спільне, змогли б мати дитину. Я взагалі не бачу проблеми добиратися на роботу, у нас і по Києву люди на дорогу витрачають по годині й більше.

— А ти пробувала з мамою поговорити, що не хочеш віддавати на її користь свою частину спадщини? — питає подруга.

— Пробувала, сказала, що я хочу купити собі окрему квартиру, а мама могла б купити житло собі десь поруч, можна підібрати зручні варіанти.

— І що?

— І нічого, махнула рукою, сказала, мовляв, кинь, у «глушину» жити вона їхати не хоче й узагалі, навіщо ЇЙ дві убогі квартири, якщо можна купити одну, але нормальну, — відповідає Тамара.

— Тобто в неї навіть думки немає, що я можу пред’явити права на свою частину грошей. У спадщину я вступила, але мама вважає, що це була формальність.

Подруга хитає головою і вважає, що рішучий бій у Тамари з мамою ще попереду. А ви, що думаєте?

Чи має Тамара моральне право забрати свою частину грошей після продажу батьківської квартири, чи як?

Ця історія, на жаль, показує, як іноді сімейні стосунки випробовуються на міцність, коли йдеться про спадщину.

Здавалося б, близькі люди, але у кожного своя правда, свої потреби і своє бачення майбутнього. Чи варто поступатися своїми мріями заради чужого комфорту?

І як знайти ту золоту середину, коли кожен залишиться задоволеним і ніхто не відчуватиме себе скривдженим? Важко, мабуть, домовитися, коли кожен тягне ковдру на себе…

Що б ви порадили Тамарі?