Черга у поліклініці просувалася дуже повільно. Бабусі заходили в кабінету до лор-лікаря і зникали там майже на годину.

Дмитро помітно нервував. На роботі його по голівці не погладять через те, що він так надовго відлучається.

Хлопець спеціально став біля дверей, щоб знову якась спритна старенька не шмигнула без черги, як трапилося щойно. Гаразд, хоч ця бабуся пробула недовго. І ось Дмитро, нарешті, у кабінеті.

Медсестра, побачивши, хто зайшов, смішно пирхнула і почала заповнювати картки. А симпатична, худенька лікарка зі звичайним хвостиком на голові та відсутністю макіяжу на обличчі посміхалася.

– Ну, що вас турбує цього разу, юначе?

– Вухо щось, – промовив Дмитро, сідаючи на стілець.

– Ну що ж, давайте оглянемо ваше вухо.

Симпатична лікарка в білому халаті підійшла до пацієнта, а він забув, яке вухо треба підставити, праве чи ліве.

Насправді хлопця нічого не турбувало. І це розумів як він, так і лікарка. Тільки цього тижня він уже втретє в цьому кабінеті. А все тому, що Наталія Вікторівна наполегливо відмовляється йти з ним у кафе. І додому провести не дозволяє.

Але Дмитро завзятий. Лікар Наталія Вікторівна, яку про себе він давно називав Наталкою, міцно добряче запала йому в душу.

Тому й ходить він у поліклініку, як на роботу. Просиджує довгі черги, аби її побачити.

А ще вечорами підстерігає біля воріт поліклініки. Наталка бачить його, строго зводить густі світлі брови і тікає, не дозволяючи провести себе навіть до автобусної зупинки.

– Здорове у вас вухо, Дмитре, – сказала Наталя Вікторівна. – Ви дуже наполегливий юнак. Добре, після роботи ми сходимо з вами в кафе, але тільки тому, що ви забираєте мій час. Мій та інших пацієнтів, справжніх, яким потрібна допомога.

Дмитро розцвів.

– Все, більше не забиратиму нічий час! – підвівся він зі стільця. – Чекаю на вас біля воріт, як завжди, о шостій.

Наталія Вікторівна вийшла з поліклініки о шостій п’ятнадцять. Злегка посміхнулася, побачивши довготелесу постать Дмитра біля воріт. Гарний, мабуть, хлопець, тільки дечого не розуміє. Сьогодні вона розплющить йому очі.

– Куди йдемо, Дмитре? – діловито запитала жінка, виходячи з воріт.

Хлопець відстовбурчив лікоть, пропонуючи взяти його під руку. Наталя взяла і повільним кроком вони пішли вулицею.

– Я тут знаю одне гарне місце, – сказав Дмитро. – Іноді там вечерю. Готують смачно і кава там чудова.

Дмитро не обманув. Готували в кафе, справді непогано. Наталя замовила собі величезну порцію плову й овочевий салат. Їла вона з великим задоволенням та апетитом. Дмитро дивився і дивувався, а жінка посміювалася.

– Так, Дмитре, я багато їм. Скільки б не з’їла, ніколи не повню.

– Але це ж добре, Наталко, – сказав хлопець, вперше назвавши жінку на ім’я.

Він вирішив, що пора уже переходити на «ти» і починати діяти. Він обережно взяв Наталю за руку. Руку жінка не забрала, тільки глянула посміюючись.

– Дмитре, а ось скільки тобі років? – несподівано запитала вона.

– Мені двадцять три. А що?

– Та нічого. Це чудовий вік. Одне засмучує, що для залицянь ти вибрав дуже дорослу жінку. Мені сорок три.

Наталя сказала це з усмішкою і очікувала, що Дмитро здивується і одразу прибере свою руку з її долоні.

Але цього не сталося.

Хлопець не смикнувся, але те, що здивувався, було очевидним. Оком закліпав.

Дмитро дуже намагався не показувати вигляду, що він приголомшений.

Вже стільки часу він ходить у поліклініку, не в змозі викинути з голови Наталю Вікторівну.

Здогадувався, що вона старша, але років на п’ять, максимум. Але аж ніяк не на двадцять!

У голові не вкладалося, що у сорок три роки можна так виглядати.

На обличчі жодної зморшки, густе волосся зібране в хвіст, а постава, як у дівчинки.

Дмитру стало лячно. І ніби зібрався він іти назад, а потім подумав, що незважаючи на різницю у віці, Наталю з голови викинути все одно не зможе. Кожен день починається з того, що він думає про неї.

– Це нічого, Наталю, – Дмитро міцніше стиснув долоню жінки. – Особисто мене це зовсім не лякає.

– Та годі тобі, не лякає, – розсміялася жінка. – Я ж бачила, як ти очима кліпав.

– Здивувався, так, не приховую. Але не злякався. Мене більше злякало б те, якби в тебе був чоловік. Наскільки я знаю, його нема.

– Був колись, – звільнила свою руку Наталя. – Був, але не склалося.

– Значить, він не був тією людиною, а твій чоловік я.

– Теж мені чоловік знайшовся, – сміялася Наталя, але додому провести себе дозволила.

І цього дня, і наступного…

Вона була здивована, що, дізнавшись про величезну різницю у віці, хлопець не відступив. Їй це лестило, а як може не лестити увагу молодого симпатичного хлопця, коли ти давно й безнадійно самотня?

Виявилося, що й Дмитро самотній. Його виховала бабуся, а кілька років тому її не стало. Виходить, дві самотні душі знайшли один одного. Коли Наталя з Дмитром бували десь разом, ходили в кіно, кафе, гуляли вулицею, люди на них не дивилися засуджуюче.

Різниці у віці майже не було помітно.

Цю різницю знали колеги по роботі Наталки.

Посміхалися, шепотілися, але мовчали. Мовчали до того часу, поки Наталя не оголосила, що виходить за Дмитра заміж.

Тоді багато хто почав відмовляти жінку від цього нерівного шлюбу.

– Наталіє Вікторівно, ви мене вибачте, звичайно, але він вам у сини годиться! – сказала якось медсестра.

– Ну й нехай! – відповіла Наталка. – Це його має відлякувати, а не мене.

Жінка на всі подібні шпильки відповідала впевнено, а в душі її цвіла весна.

– Не важливо скільки ми будемо разом, – подумала жінка. – Важливо те, що я щаслива зараз. Я що, не заслуговую відхопити свій шматочок щастя?

Дмитра на роботі розпитували значно більше:

– Що, бабусі не стало, вирішив собі маму завести?

Один із колег за такий жарт отримав від Дмитра…

…Загалом весілля відбулося. Весілля без гостей. Дмитро з Наталею відзначили своє одруження удвох, розуміючи, що мало хто щиро побажає їм щастя й довгих років життя разом.

Вони не засмучувалися з цього приводу. Їм і вдвох було добре. Жити стали в квартирі у Наталі. Дмитро на житло ще заробити не встиг.

Наталя не була самозакоханою і розуміла, що молодому хлопцеві потрібна справжня родина, діти.

Наче намагаючись застрибнути в останній вагон у свої сорок три роки жінка намагалася завагітніти.

Намагалася цілих три роки. Ну, а в сорок шість зрозуміла, що видно не доля…

А з Дмитром було добре. Він ні в чому не дорікав, про дітей не згадував. Збоку вони виглядали дуже гармонійною парою. Навіть знайомі давно змирилися з їхнім шлюбом.

Так, у мирі і злагоді, вони прожили десять років, поки Наталя серйозно не заслабла. Жінка злягла.

Знайомі почали робити припущення, як швидко від неї втече молодий чоловік. Скільки він протримається біля лежачої, старіючої дружини?

Дмитро тримався рік, два, три. І не просто тримався, а робив усе необхідне, щоб поставити Наталю на ноги. Навчився робити процедури, ставити крапельниці, возив на необхідні процедури в лікарню, в кабінет завжди заносив на руках. Люди дивувалися силі духу й любові цієї пари.

Дмитро не опустив рук, не втік. І таки поставив дружину на ноги.

Наталя встала, тільки вже не була схожа на колишню себе. Недуга вимотала жінку, випила з неї всі соки.

Жінка, що здавалася раніше дівчинкою, тепер виглядала на свій вік, якщо не старшою. У волоссі сивина, фігура вже не здавалася стрункою, а надто худорлявою. Обличчя із втомленими очима з лишком видавало вік.

Сталося це на очах Дмитра, і чоловік ніби не помічав змін у дружині. Помічали всі навкруги.

Тепер частенько цю пару на вулицях сприймали за маму з сином. Для Наталки це було дуже важко. Вона важко переживала щоразу, коли так відбувалося. Дмитро заспокоював.

– Наталю, та не звертай ти уваги на людей. Що змінилося між нами з тобою? Я, як і раніше, тебе люблю і завжди буду поряд.

– А може, я більше не хочу, щоб ти був поряд? – якось сказала Наталя. – Не подумай нічого поганого, Дмитре. Мені було дуже добре з тобою. Наше кохання було справжнім. А зараз мені дуже погано. Погано від поглядів та осудження людей. Я так не хочу. Ти молодий чоловік, тобі ще немає й сорока, а я стала набагато мудрішою.

Немов зі зміною зовнішності постарів і мій розум. Ясно, як на долоні я бачу, що забрала в тебе усі найкращі роки.

Ти ще можеш одружитися й мати дітей. Не намагайся сперечатися, Дмитре. Це не поспішне рішення, я довго думала.

Я ж родом із села і в мене там залишився будинок. Знаю, що в медпункт туди потрібний фельдшер. Я поїду, Дмитре, а свою квартиру відпишу тобі. Тільки спочатку ми розлучимося.

– Наталю, ні! Цьому точно не бути. Що за нісенітниці ти базікаєш? Що поміж нами змінилося? Ти стала виглядати старшою, так я цього не помічаю. Мені байдуже, я так само тебе люблю.

– Я знала, що ти так скажеш, – усміхнулася жінка. – Тільки я вже подала на розлучення і подзвонила у село. Якщо я працюватиму в них фельдшеркою, мені пообіцяли відремонтувати будинок. Я все вирішила, Дмитре.

Дуже довго Дмитро намагався переконати дружину. Йому здавалося, що в нього це вийшло. Наталя перестала розмовляти про свій від’їзд. Але одного разу, повернувшись додому після роботи, Дмитро побачив на столі дарчу на квартиру на його ім’я й записку.

«Мій любий Дмитрику, дякую тобі за щасливі роки життя, за те, що ти не кинув мене у скрутний момент і допоміг стати на ноги. Без тебе б я не змогла. Ти не подумай, я не сумую. Просто не відчуваю в собі більше сил бути дружиною молодого чоловіка. А ти обов’язково одружись і заведи дітей. Цим ти зробиш мене щасливою…»

Дмитро ахнув. Не готовий розлучатися з дружиною він почав згадувати назву села, в яке вона поїхала.

Це було дуже дивно, але проживши з нею стільки років, він не знав, що то за село. Наталя ніколи не говорила йому назву, можливо спеціально.

Чоловік не впадав у відчай. Кілька місяців він обʼїжджав усі ближні населені пункти, відвідав фельдшерські пункти у багатьох селах, але Наталю не знайшов.

Розлучення сталося без участі дружини, за її заявою. Зрозумівши, що Наталю він втратив остаточно, Дмитро пішов гульбанити.

Погульбанив так, що загубив паспорт і посварився з колегою, який привітав його з вдалим розлученням та надбанням квартири.

Роботу довелося змінити, як і паспорт. Почалося нове життя, зовсім інше, з новим колом спілкування.

Через півтора року Дмитро зустрів Христину. Жінка зовні була дуже схожа на Наталю, тільки молодша за самого Дмитра на п’ять років.

Вони зустрічалися лише кілька місяців, перш ніж Христина завагітніла.

Можливо, вона зробила це навмисне, оскільки Дмитро їй подобався і час уже, хотілося вже народити. Як чесний чоловік Дмитро зробив Христині пропозицію. Картав себе він тільки за одне, що про перший шлюб новій дружині він так і не наважився розповісти.

Це було щось таємне, потаємне і надто особисте. Друга дружина знала тільки про те, що колись Дмитро був одружений, але ні про різницю у віці, ні про причини розлучення не здогадувалася та й не намагалася лізти в душу чоловікові.

Через сім місяців після весілля у Христини з Дмитром народилися двійнята – хлопчик і дівчинка. І лише тоді чоловік зрозумів, що він знову щасливий. Щасливий, як колись із Наталкою, до того моменту, як вона заслабла. Він любить Христину, любить своїх дітей.

Двійнятам було вже по п’ять років, коли одного недільного дня Дмитро повів їх у парк атракціонів. Христина з ними не пішла, вирішивши, що влаштує генеральне прибирання, поки немає вдома маленьких.

Дмитро посадив дітей на дитячу карусель, ретельно перевірив ремені й відійшов убік.

Він спостерігав за двійнятами, що реготали, коли абсолютно випадково побачив худеньку постать, яка стояла за деревом у глибині парку. Він ще не розгледів цю фігурку, але серце вже хвилююче стрепенулося, ніби відчувши.

Обійшовши карусель, чоловік вирішив підійти до Наталі так, щоб вона його не помітила і не втекла.

А це була саме Наталка. Вона стояла, притулившись до стовбура дерева і спостерігала за дітьми на каруселі. Побачивши Дмитра, вона зніяковіла, але ховатися було вже пізно.

Наталка здала ще сильніше за ці роки. Перед Дмитром стояла справжня бабуся. Наполовину сиве волосся вже не було зібране в хвіст, а складене на потилиці пучком. Худенька фігурка трохи згорбилася, і тонкі зморшки павутинкою розповзалися від очей. Дмитру було все одно, підійшовши впритул, він обійняв жінку.

– Як ти мене тут знайшла? – тільки й спитав він.

– Простежила від квартири. Пробач, Дмитре, так хотілося побачити тебе й твоїх діток. Вони дуже схожі на тебе. Я така рада за тебе. Ти вже вибач, я в місто приїхала ненадовго і не змогла втриматися, щоб не дізнатися, як ти живеш.

– Добре я живу, тільки я зрадив тебе, Наталю. Я нічого не розповідав про тебе своїй новій дружині. А ще збрехав, що квартира дісталася мені від тітки, а тітка вирішила переїхати в село.

– Правда, Дмитре? Ти так сказав? – зазирнула в обличчя чоловіка Наталя. – Ти все правильно зробив. Слухай, ну якщо я тепер твоя тітка, то дозволь мені побути нею ще? Мені так хочеться познайомитись з твоїми дітьми…

…Христина тільки-но прибрала в кімнаті в дітей. Вона поміняла постіль, закинула її в пралку, і вже збиралася починати мити підлогу, як раптом почула якийсь шум у коридорі.

Жінка насупилася.

– От же ж! – пробурмотіла вона. – Невже Дмитро з дітьми вже повернулися? А що ж таке сталося, що вони прийшли так рано? Так і не закінчила прибирати…

Христина поставила швабру, вийшла з кімнати і дуже здивувалася.

Поряд з її Дмитром стояла якась літня жінка.

– Дмитре, а це хто така?! – тільки й спитала вона, не розуміючи, що відбувається.

– Познайомся, Христино, це моя тітка! Наталія Вікторівна. Та сама, що залишила мені цю квартиру…

– Вибачте мене, – ніяково промовила Наталія Вікторівна. – Я не хотіла вам надокучати. Я всього на пару днів у місті і живу в готелі.

– Що за нісенітниці?! Ви що, зовсім чи що?! – ахнула Христина. – Жодних готелів! Ви маєте залишитися у нас. Ось треба ж, ми з Дмитром вже стільки років разом, а він мене з вами так і не познайомив. Проходьте, проходьте, ми зараз будемо обідати…

Дмитро почував себе дуже незручно, коли Христина вмовила Наталю залишитися ночувати в дитячій кімнаті.

А ось сама Наталя зовсім не бентежилася. Весь час, поки пробула в них, вона поралася з дітьми.

А коли їхала, то запропонувала:

– Можливо, наступними вихідними ви до мене в село приїдете? Дітям буде корисно на свіжому повітрі. Знову ж таки, у мене корівка своя, кури. Молочка домашнього вони, мабуть, і не куштували?

Дмитро і подумати не встиг, як Христина погодилася.

– Ми обов’язково приїдемо, Наталіє Вікторівно. Обов’язково. У селі чудово. Я раніше все літо у бабусі бувала.

…До наступних вихідних Дмитро сподівався, що Христина забуде про поїздку, але вона говорила цілком серйозно.

– Та що ти, Дмитре, ми ж Наталії Вікторівні обіцяли. До того ж, діти до неї так звикли. Треба їхати.

…У суботній вечір в селі, до якого колись давно Дмитро так і не доїхав, Христина збирала полуницю на городі біля будинку, а щасливі двійнята бігали навколо мами, більше заважаючи, аніж допомагаючи.

До Дмитра, який стояв трохи осторонь, підійшла Наталя, торкнулася чоловіка за лікоть.

– Дмитре, я бачу, що ти почуваєшся некомфортно. Ми з тобою, звісно, брешемо, але нічого поганого не робимо.

Я давно не відчуваю в тобі чоловіка, як і ти в мені жінку.

Але я люблю тебе і це інша любов. Вона не менш сильна, аніж любов жінки до чоловіка.

Мені подобається твоя дружина і не думай, що ти її зраджуєш. А твоїх дітей я дуже полюбила. Буду щаслива, якщо вони будуть у мене гостювати.

Не дивлячись, Дмитро знайшов на своєму лікті руку Наталі і міцно її стиснув.

Цей жест сказав все краще за будь-які слова.

Так і є, права Наталя.

Він також її любить. І теж інакше, не так, як раніше.

Ця любов стала теплою, спорідненою, але від цього не менш сильною…

КІНЕЦЬ.