Христина завжди вважала свою родину ідеальною. Мама, тато і вона, їхня улюблена дівчинка, єдина дочка. Що ще може бути кращим? Вони любили її, а вона любила їх.

Все закінчилося відразу після того, як Христина вдало вийшла заміж, переїхала до чоловіка в інше місто і народила сина.

У гості до батьків вдавалося потрапити нечасто, телефоном мама говорила, що у них все гаразд, запрошувала на сімейні свята – та куди там, приїжджати не виходило.

– Мамо, незабаром у тата ювілей. Що нам йому подарувати?

Олена Ігорівна зам’ялася.

– Та як тобі сказати, доню, нічого не треба!

– Як не треба! Дуже треба! Наче батько давно гарну вудку просив. Може купити?

– Ювілею не буде…

– В сенсі?

– Розумієш, ми з татом… розлучилися.

Христина ахнула. Вона навіть уявити собі не могла маму окремо від тата і навпаки. А тут і зовсім – розлучення, та ще й у такому віці.

– У тата з’явилася інша? Ну, не мовчи ж, причина саме в цьому?

– Та немає в нього жодної іншої, – Олена Ігорівна важко зітхала. – І в мене нікого немає, якщо ти про це вже встигла подумати. Просто ми з татом, виявляється, різні люди. І зрозуміли це давно. Чекали, коли ти в житті влаштуєшся, і ось нарешті прийняли остаточне рішення.

– І хто з вас від когось поїхав?

– Уже майже сварилася в трубку Христина.

– Квартиру ділити будете?

– Зачекай, не спіши. Роз’їжджатися ми й не планували, живемо як раніше жили. Просто кожен тепер своїм життям, квартира двокімнатна.

Чи треба говорити, що донька, все покинувши, примчала до мами з батьком. Помирити батьків їй, звичайно, не вдалося, а от ювілей батька вона все ж таки відзначити наполягла. Сама допомогла підготувати стіл, підготувала сценарій, запросила гостей.

– Нічого не знаю!

– Заявила, – хочу, щоб все було, як у людей!

Потім, переконавшись, що в житті мами і тата нічого істотного не сталося, крім свідотства про розлучення, вони продовжують тихо-мирно співіснувати вдвох і надалі, відбула додому, суворо наказавши, щоб нісенітницями більше не займалися. Подумаєш, різні люди, стільки років разом, а офіційне розлучення нічого, власне, не змінює.

Олена Ігорівна жила своїм життям – робота, город, знову робота, а Андрій Іванович своїм. Так, вони не сварилися. Просто іноді за тиждень могли перекинутися лише парою фраз. До того ж, практично всі вихідні чоловік проводив на риболовлі, з якої одного разу не повернувся.

Його почали шукали лише на третю добу, коли він не вийшов на роботу. Шукали довго. Раптово йому стало зле, поряд нікого не виявилося, і його не стало.

Звісно, всю організацію прощання взяла на себе Олена Ігорівна. А куди їй було подітися, адже стільки років прожили.

Після сорокового дня Олена Ігорівна навіть розцвіла. Всі речі Андрія були роздані, продані або винесені на смітник. Жінка зробила в квартирі невеликий ремонт і зажила зовсім іншим життям.

– З моїх плечей ніби якийсь камінь спав, – розповідала вона подругам.

– Так у вас же цивілізоване розлучення було?

– А все одно, ніби стримував він мене весь час. Дивуюся, начебто колись любила Андрія, донька у нас із ним, тепер ось онук, а не стало його, і мені ніби легше.

– Може, ще й заміж вийдеш? – Сміялися приятельки.

– А що, може, й вийдуть? Мені всього сорок п’ять, які наші роки, – і Олена жартівливо розправила плечі.

Звісно, жодного іншого вона шукати і не збиралася. Жарти це все. А інший сам її знайшов. Непоганий виявився чоловік. Нещодавно сусідом Олени по дачній ділянці став. Теж вдівець, щоправда, на десять років старший, але мав молодий вигляд. Інтереси у них виявилися спільними. Володимир теж був затятим садівником. На цьому ґрунті і зійшлися. Спочатку тільки про розсаду та грядки розмовляли, потім Олена кілька разів попросила допомогти їй з важкою роботою – гілки біля яблуні допомогти спиляти, траву викосити.

А ввечері на чай із пирогами запросила. А Володимир приніс меду. Почаювали, поговорили. А потім дружба у тісніші стосунки переросла.

З’їжджатися поки що не думали, а вже про те, щоб офіційно розписатися, і поготів. Навіщо? Дітей їм уже не народжувати, а в коханні можна жити і цивільним шлюбом. Все-таки у кожного, вирішили, має бути своя особиста територія, чи мало, як життя надалі складеться.

Олену і Володимира ці відносини, що раптово виникли між ними, дуже навіть влаштовували. Не влаштували вони лише Христину.

– Ти що надумала на старості років? Підчепила якогось пройдисвіта і радієш, аж світишся вся від щастя? Не соромно?

– Христино, заспокойся. Не бачу нічого поганого в тому, що ми з Володею зустрічаємось. Я ж заміж за нього не збираюсь.

– Ще б ти зібралася! Якщо він з’явиться в нашому домі, ноги моєї в тебе більше не буде!

Олена дивувалася. Чому дочка проти її щастя? З її батьком вони, як чесно колись зізналися, разом уже не жили, Андрія вона в останній шлях провела і навіть жалоби дотрималася. І раптом таке відношення.

А Володимир, тим часом, виявився романтиком у душі та джентльменом на ділі. Вирішивши, що стосунки поза шлюбом не прийнятні, одного разу зробив Олені офіційну пропозицію і навіть столик у ресторані замовив, був упевнений, що вона погодиться стати його дружиною.

Христина з цього приводу взагалі не стримувалася. Наговорила всім про матір бозна-що,. Зрадницею та лицеміркою назвала, щоправда, по телефону.

– Втомилася я, Володю, з нею боротися, і щастя жіночого хочеться, і з донькою сваритись не хочу.

– Думай, вирішуй, я зачекаю.

Ось вже три місяці Олена у роздумах. Прийняти пропозицію, отже, втратити дочку. А Христина про Володимира навіть чути не хоче і зловтішається, що волю матері собі підкорила. Поки що. Адже не відомо ще, що Олена таки вибере.

КІНЕЦЬ.