— Жінко, не знаєте, автобус уже пішов? — до зупинки підбіг захеканий мужик. Саме мужик, а не чоловік, добре за п’ятдесят, у куртці та треніках, на плечі пошарпана сумка. Обличчя простецьке, з вусами.

Лариса Андріївна вуса завжди терпіти не могла, відвернулася, не відповівши.

— Жінко, вам що, важко сказати? Автобус останній пішов чи ні? Ви ж на автобус чекаєте? — чоловік віддихався і кинув важку сумку на лаву поруч із Ларисою Андріївною.

— Нічого і нікого я не чекаю, — роздратовано відповіла вона, потім подумала, що на вулиці пізно, мало хто знає, що це за мужик, і відповіла пом’якше, — Якийсь автобус пішов хвилин п’ять тому, я не звернула уваги.

– Ну все! — мужик плюхнувся на лаву так, що Лариса Андріївна злякалася, що лава зараз розвалиться і схопилася.

— А ви теж запізнилися? — не вгамовувся мужик, ось же причепився!

Лариса Андріївна осмикнула плащ і вирішила йти додому, пізно вже.

Годину тому вона раптом відчула дивну потребу вийти з дому. Стало якось душно та самотньо, ніколи з нею такого раніше не було.

Все життя Лариса Андріївна прожила сама і була дуже щаслива. Подруги заміж повиходили, дітьми обзавелися, а їй зовсім цього не хотілося. Як згадає — життя в селі, купа дітей в родині. Один за одним мати приводила на світ.Потім трьох до інтернату віддала, а Лариса — старша, до міста втекла.

Закінчила училище, вивчилася на бухгалтера та все життя у центральному ресторані міста відпрацювала.

Ресторан «Золотий вік», весела музика, смачна їжа!

Лариса спочатку була просто бухгалтером, а потім головбухом до самої пенсії. Весілля, ювілеї, нудно їй ніколи не було. Зарплатня хороша, смачна їжа, квартиру купила, на відпочинок їздила, та іншого життя Лариса Андріївна і не хотіла.

А рік тому новий господар ресторану заявив, що Лариса Андріївна не знає нових методів роботи і його багато не влаштовує в її роботі.

І її відправили на пенсію, хоча сама Лариса Андріївна поки що навіть і не збиралася.

Спершу вона кинулася шукати нове місце. Потім зрозуміла, що те, що їй пропонують, їй не подобається, а те, що подобається, там молоді потрібні.

Плюнула, та й добре, подушка безпеки в неї є, невелика, але вистачить. І пішла на пенсію без огляду, у найвільніше плавання у своєму житті.

Спочатку все було просто чудово, вона жила без жодних планів, не ставила будильник, їздила на екскурсії і навіть ходила до парку на заняття з йоги.

Але раптом їй все це набридло, і сьогодні ввечері вона просто вийшла на вулицю і сіла на лавку біля автобусної зупинки.

Машини їхали, гули, миготіли, йшли люди, розмовляли, а вона сиділа і відчувала, наче її взагалі немає, а є тільки це галасливе місто. І воно живе своїм життям, а її життя не має жодного значення!

І нікому вона не потрібна, абсолютно нікому, жодній людині на всьому білому світі!

І раптом цей чоловік!

— А що, вам теж нема де ночувати, а, жінка? Я якось тут до ранку на лавці ночував, вранці аж поїхав. Я за містом живу, ось зміну відпрацював — спізнився, тоді ночі теплі були, а сьогодні прохолодно! Ну та нічого, у мене бутерброди є з ковбасою, ти це… дамочка, сідай, не бійся , не вкушу. Ось, тримай, хліб свіжий, ковбаса , а я зараз термос дістану і ми чайку гарячого поп’ємо, з цукром, зігріємось.

Чоловік ні з того ні з сього перейшов на ти і засунув бутерброд в руку Ларисі Андріївні. Вона хотіла відмовитися, але раптом зрозуміла, що страшенно хоче їсти. Вона не вечеряла, та й в обід майже не їла. І вона відкусила шматочок, а смачно як! Вона давно не купувала ковбасу – на дієті сидіти намагалася, а тут хліб ароматний, а ковбаска, мммм!

Чоловік весело засміявся,
— Ну що, смачно, га? Тримай, ось я чай налив, дивися гарячий. Тебе як звати ?

— Ларисо Андріївно, — з набитим ротом відповіла вона, і мужик радісно кивнув.

– Лариса значить! А я дядько Мітя, ой, тобто Дмитро я, Дмитро Іванович. Раніше на заводі працював, звільнили, ось тепер в охороні добу – три. І нічого, нормально, мати правда в мене хворіє, стара стала, от на ліки їй і працюю, може поживе ще. А родина була, та спливла, син виріс, дружина пішла до іншого, загалом – живу та й живу! — він зітхнув, усміхнувся, але очі раптом стали сумними.

— А тобі, Ларисо, далеко до дому? Хочеш тобі на таксі дам? Мені дуже далеко, вони за місто вночі не везуть, назад клієнтів немає, а подвійний тариф занадто дорого. А тобі вистачить, — Дмитро дивився на неї і посміхався, і Лариса раптом згадала, що в школі у неї був друг, Микола, вона була завжди голодна, а він приносив до школи бутерброди, і годував її.

І так само дивився, як цей мужик, по-доброму, трохи глузливо.Вона зараз себе раптом молодим дівчиськом відчула, ніби й не було цього життя, не було ресторану, і це не її відправили на пенсію.

Лариса доїла бутерброд, запила гарячим, солодким чаєм, і раптом сказала, сама від себе навіть не чекала!

— Ходімо до мене, Дмитро, не на лавці ж ночувати? Ось він, мій дім, і їхати нікуди не треба. Бери свою сумку і пішли, тільки поводься чемно, бо рука в мене важка, не дивись, що не молода!

Чоловік здивувався, здивовано на неї подивився, потім на будинок за спиною, потім знову на Ларису Андріївну,

— А чого ти тут сиділа? Чого чекала ?

— Нічого я не чекала, нема чого чекати більше, ти йдеш, чи ні? — Лариса Андріївна обернулася і попрямувала до будинку. Дмитро Іванович заметушився, потім узяв сумку.

– А як же? Та незручно! Та я… та ти не подумай, я на підлозі, у куточку, а вранці одразу поїду. Спасибі, а то холодно, — Дмитро Іванович ішов за Ларисою, здивовано мотаючи головою.

Вранці Лариса прокинулася від дивного стуку. Вийшла з кімнати — Дмитро вже встав, він спав на кухонному дивані, і щось лагодив у туалеті.

— У тебе, Ларисо, бак тече, ось полагодив, може навіть на сніданок заробив? – Він посміхнувся, а вона здивувалася. Стоїть перед нею чужий мужик у майці, волосся сиве наполовину, вологе — видно тільки вмився. А їй радісно та тепло на душі, незрозуміло від чого.

— Ну що, ідемо снідати, Дмитро, і справді заслужив. Яєчню з помідорами будеш?

— Лариса посміхнулася, — У мене, між іншим, пральна машина теж погано працює, підтікає. І ще …

Так і залишився Дмитро Іванович у Лариси Андріївни до наступної своєї робочої зміни. Подзвонив матері, у тієї все гаразд виявилося, і залишився.

Живуть вони тепер удвох. Дмитро Іванович на роботу ходить, добу через три. А Лариса чекає на чоловіка і готує йому різноманітні ресторанні страви.А Мітя цілує їй руки:

— Ларисочко, адже я зрозумів, це ти мене чекала, я не випадково спізнився, ось доля! Вибач, ти була така самотня, я не зміг тебе залишити одну. Все життя прожив, а не знав, що так любити зможу, ну треба ж, як мені пощастило!

До матері його вони часто їздять, їй хоч під вісімдесят, а вона ще спритна, бойова. Лариса перед нею себе зовсім дівчиськом відчуває.

А за сина як рада Марія Полікарповна. Нарешті й у її Дмитра є щастя, і заради кого жити.