Хочу поділитися своїм болем, може, полегшає. Кому не розповім, всі в один голос кажуть: «Ой та мені б твої проблеми, радій взагалі, що так, а не інакше». Але судити вам.

Все почалося з того, що ми жили з чоловіком самі в трикімнатній квартирі під Києвом, жили добре, до поки одного разу не з’явилася донька з дітьми.

Вона посварилася з чоловіком, і той виставив її надвір. “Розуму не багато!” – перші слова, які я сказала доньці, яка не прописана в його квартирі. Ну що вдієш, рідна кров, та й онуки малі, прийняли ми їх, влаштували до місцевого дитсадка, донька теж знайшла роботу. З чоловіком вони так і не помирилися, йде все до розлучення.

Було б все не так страшно, якби ще не одна обставина, що раптово звалилася. Моя мама, яка жила в сусідньому будинку і якій ми, звичайно, допомагали, як могли, раптово вирішила, що може будь-якої миті вирушити на той світ.

У 93 роки не здивувала, але досі, як не дивно, вона туди ще не збиралася. І ось якось увечері дзвінок у двері.

Стоїть наша старенька на порозі та заявляє: “Мені одній страшно! Ось-ось помру, і я поки що у вас поживу, щоб ви не пропустили цей момент”. Ну добре вітальня була ще вільна, ми з чоловіком перебралися туди, а бабусю поселили до спальні. Вийшло, що ми опинилися буквально на “проході”.

Перший-другий тиждень пройшов більш-менш спокійно. Мама вибиралася зі своєї “барлоги” на кухню і в туалет, онуки теж особливо не шуміли. Ближче до кінця місяця розпочалася феєрія.

Рано-вранці нас розбудили дикі крики з бабусиної спальні. Ми з чоловіком з валеріаною в руках залетіли в кімнату – бабуся сиділа на ліжку в нічні, а всі ящики в комоді перевернуті до гори дриґом.

– Мамо, що трапилося?!

– У цьому будинку хтось вкрав все моє золото та пенсію! Я так і знала, що це станеться!

Довести 93-річній людині, що ні її золота, ні грошей тут не було, практично неможливо. Напоївши стареньку заспокійливими та пообіцявши, що все обов’язково знайдемо і, якщо потрібно, викличемо і поліцію, і МНС, і спецпідрозділи, і пожежників, ми вирушили досипати.

О диво, через кілька годин мама прокинулася, і її жаху як не бувало. Навіть не згадувала. Забули й ми.

Минув ще тиждень. Цього разу вранці нас розбудили крики доньки. Виявилося, що вона встала, щоб зібрати дітлахів у садок, і виявила, що вхідні двері – навстіж, бабусина кімната теж, а її самій нема.

Одягнулися з чоловіком і вирушили надвір. Опитали сусідів на лавці – ніхто нічого не бачив, хоч сидять із ранку. Значить, бабуся втекла ще вночі. Насамперед пішли, звичайно, до неї додому – чи мало, скучила за рідною квартирою чи переплутала щось. Там теж глухо, і сусіди востаннє бачили її, коли до нас йшла, а по речі її ми самі потім приходили.

Загалом, чоловік вже дивлюся в сказі, бо на роботу спізнюється, я в сльози – таки рідна мати.

– Володю, – кажу, – ти біжи на роботу вже, я сама тут пошукаю ще, якщо не знайду, в поліцію піду, треба ж шукати, хоч би жива взагалі була.

– Гаразд, – відповідає, – давай ще тут околиці обійдемо, не могла ж вона так далеко втекти. Головне зрозуміти, в який бік могла піти, і взагалі навіщо.

Логіка тут була безсила, тому просто вирішили піти у кругову, і спочатку повернутися до свого під’їзду. Не встигли дійти, як дзвонить донька: “Мамо, бабуся прийшла додому!”.

О Господи, ми бігом додому, і що ми бачимо – бабуся сидить на кухні, п’є чайок і старанно всім доводить, що вона взагалі нікуди не виходила, що тільки-но встала і прийшла снідати. І взагалі, що ми весь час її обманюємо, хочемо їй запудрити мізки та здати її в психлікарню, щоб швидше заволодіти її хрущовкою.

Це я поділилася лише малою частиною того, що робить мама. Швидше за все, це банальна деменція або склероз, і дивно, звичайно, що почалося все нещодавно.

Але судячи з фізичного стану мами, на той світ вона ще не збирається, а її психічне здоров’я ставить під загрозу безпеку всієї родини. Особливо побоюємося за онуків, яких вона так і намагається чимось нагодувати чи випустити самих на вулицю.

З роботи звільнитися поки що ніхто не може, щоб доглядати бабусю. Забили наглухо всі вікна, балкон, двері зачиняємо на три замки та ховаємо ключі.

І що в такому випадку робити? Просто чекати та “радіти, що у такому віці батьки живі”, як мені радять деякі подруги?

КІНЕЦЬ.