Хлопчик Ваня був підкидьком. Йому не «пощастило», як, наприклад, «відмовникам», у яких, хоч і дещо міфічне, але все ж таки уявлення про те, хто привів їх на світ божий було у вигляді імені навпроти графи «мати».

У хлопчика Вані нічого цього не було. Він був ніхто і не звідки. Руки, що залишили його біля собачої будки, знявши з живого там собаки ланцюг, «дбайливо» обвили його навколо немовля, (з якою метою це було зроблено, загадка, тому що навряд чи новонароджена дитина змогла б втекти).

Старий пес, попри весняні заморозки, всю ніч пролежав біля дитини, зігріваючи його своїм старим тілом, поки їх і виявив уранці в такому положенні Степанович, сторож комбінату, куди й підкинули Іванка.

Дивно, але дитина не плакала, зовсім, чи сил на це в нього вже не було, чи йому була байдужа його подальша доля.

Не плакав і після. Був мовчазний, дружби ні з ким не водив. У всіх трьох дитячих будинках, де періодично перебував Ваня, всі вихователі говорили одне й те саме: дивний хлопчик.

Ось і в цьому дитбудинку п’ятирічний Ваня тримався від усіх трохи далі. На території біля паркану з палиць і старого ганчір’я він спорудив собі щось на зразок куреня, в якому й проводив свій вільний час.

Інші діти парами чи групками граються у дворі, він же напхає в кишені недоїдений за обідом хліб, прихопить під пахву книжечку з барвистими малюнками й ну до свого куреня.

Сидить там, розповідає комусь вигадані історії з книжкових малюнків. Кому він це все розповідав? Незрозуміло. Не пустує, та й добре.

Усі вихованці знали, якщо раптом навідалися сторонні тітка з дядьком, значить когось вибиратимуть. І треба обов’язково потрапити їм на очі, щоб помітили.

І щось цікаве розповісти чи хоча б вигадати, ну щоб оцінили. Хлопчик Ваня не вмів усього цього.

Щоразу, коли якусь ощасливлену дитину вели за руку за ковані ворота такі ось тітка з дядьком, він з придихом, майже з благословінням дивився з віконця на цю сцену, потім зітхнувши, відходив і продовжував малювати.

Зображував він завжди те саме: зелений луг, вдалині видніється річка, по дорозі до якої йде високий чоловік, тримаючи за руку хлопчика, а попереду мчить кудлатий веселий собака.

Цю пару Ваня вже бачив тут. Ще тоді, задивившись на витончену легку «фею» в якійсь дивовижній абрикосовій сукні та високого сильного чоловіка поруч з нею, він подумав, що вони схожі на богів, як з тієї книжки з картинками.

Ось і сьогодні крізь скляні двері він помітив, як вони піднялися кудись на другий поверх.

– Ваня, підемо зі мною, – хлопчик покірно вклав свою руку в руку виховательки Тамари Вікторівни, і вона повела його довгим коридором до кабінету директора.

– Ну ось, це і є наш Ваня, – директор Всеволод Опанасович, прийнявши хлопчика за плечі, підвів його до високого чоловіка і феї, що були тут.

– Ваня, я і моя дружина Ліза хочемо всиновити тебе. Ти погодився б жити з нами? – спитав чоловік, присівши перед хлопчиськом навпочіпки.

У Вані від несподіванки перехопило подих, він не вірив своїм вухам: його хочуть взяти жити до себе в хату боги! Його!

І директор, і вихователька до цієї секунди навіть не підозрювали, що виявляється Ваня уміє посміхатися. Та ще і як! Тільки усмішка, яка раптово з’явилася на обличчі хлопчика, так само раптово зникла.

– Ні, – тихо прошепотів він.

– Я не хочу до вас.

Вихователька і директор незрозуміло перезирнулися, потім обережно глянули на розгублених візитерів.

– Можна, я вже піду? – звернувся Ваня до Тамари Вікторівни.

– Ваня, чому ти відмовляєшся? Ці люди хочуть, щоб ти був їхнім сином, розумієш? Вони не мають своїх дітей. Знаєш, як би вони любили тебе, – умовляла його вихователька.

– Я знаю, але все одно не хочу, – тихо, але твердо промовив Ваня і, не підводячи голови, буквально вибіг із кабінету.

Чоловік та жінка вийшли у двір дитячого будинку.

– Я не розумію, що зі мною не так, – Ліза була пригнічена, – Мені так сподобалася ця дитина. Андрію, чому я така нещаслива?

– Кохана, не будемо втрачати надії. Всеволод Опанасович спробує умовити його, – Андрій обійняв дружину за плечі, поцілувавши її у скроню.

Помітивши в дальньому кутку двору саморобний курінь, він звернувся до виховательки, яка грала з дітьми на вулиці.

-Скажіть, це і є той знаменитий Ванін притулок?

– Так

– А Ваня зараз там?

– Ну а де йому бути, – трохи посміхнувшись, відповіла жінка.

Попросивши Лізу трохи почекати його, чоловік попрямував до цієї споруди. Підійшовши до куреня, Андрій почув знайомий голос:

– Бачив би ти, які вони гарні, як із книжки, – мрійливо розповідав Ваня комусь невидимому, – Тільки мені не можна до них. Я не можу залишити тебе тут одного.

– Хто це у тебе там?

– Андрій постарався, щоб його голос пролунав якомога м’якше.

Але попри це, Ваня все одно злякався, чоловік зрозумів це по тому, що хлопчик різко підкинувся, і по жаху, що відбився в його широко розкритих очах.

Не приховалося від Андрія і те, як Ваня руками, що тремтять від поспіху, незграбно намагається застебнути вже маленьку на нього курточку, яка зрадницьки стовбичила.

– Нікого тут більше немає, – запинаючись пролепетав хлопчик.

– Клянуся, я нікому не скажу, хочеш, це буде нашою з тобою таємницею?

– Змовницьки понизивши голос, підморгнув Андрій.

Ваня, на кілька секунд сповільнившись, все ж таки розстебнув верхні ґудзики, звідки миттєво вискочила руда голова кудлатого цуценяти зі звішеним набік рожевим язичком.

Ваня, нахилившись, дбайливо поправив загорнуте вухо собаки, і чоловік знову побачив ту чарівну посмішку, яка підкорила його ще там, у кабінеті директора.

– Ти через нього не хотів звідси їхати? – Запитав Андрій.

– Звичайно, – щиро здивувався Ваня, – а хіба можна вчинити інакше? Він мій друг і в нього, крім мене, немає нікого на цьому світі. – Потім, опустивши голову дуже тихо, майже пошепки додав.

– Він теж підкидьок.

Серце чоловіка стислося. Зрадливо защипало в очах. Андрій присунувся до Вані, стоячи колінами прямо на голій землі.

– Хочеш, я розповім тобі про свою найзаповітнішу мрію? – спитав він, заглядаючи в очі хлопчику.

– Я йду зеленим, квітучим луком з вудками, попереду блищить прохолодна річка, манячи до себе. У моїй руці довірливо лежить долоня маленького п’ятирічного хлопчика, мого сина. Ми йдемо, неквапливо балакаємо, передчуваючи багатий улов, а попереду нас з веселим гавканням мчить кудлатий рудий пес. Ваню, ти допоможеш мені здійснити мою мрію.

Ставте вподобайки та залишайте свої думки у коментарях!