У 18 років Люба вирішила вирватися з неблагополучного сімейного життя та переїхала з дому, але батьки ледь помітили її від’їзд. Вона знайшла роботу у торговому центрі, де й познайомилася із постачальником Валерієм. Нові стосунки освіжили її: Валерій приділяв їй увагу так, як ніхто інший.

Коли їхні стосунки розцвіли, Люба повідомила Валерію, що в них незабаром буде дитина. Проте реакція Валерія була не такою, як очікувала Люба. Він залишив їй гроші на столі, щоб вона “розібралася” із ситуацією, а незабаром і зовсім зник з її життя.

Після відходу Валерія Люба впала у стан спустошеності. Інші жінки в палаті намагалися втішити її, але їхні слова не допомагали.

Зрештою, Ніна Михайлівна, медсестра, надала Любі підтримку та підбадьорення, допомогла їй впоратися з ваrітністю та наступними полоrами.

Після виписки з полоrового будинку Люба залишилася одна: її єдиним супутником була новонароджена дочка Катя. Незважаючи на самотність, Люба почала знаходити радість у материнстві.

Одного разу вона дізналася про Микиту – молоду людину, яка втратила дружину під час пологів; вона відразу ж перейнялася співчуттям до його біди.

Як і Люба, Микита був самотній і намагався самотужки впоратися з батьківськими обов’язками. Зворушена його історією, вона запропонувала Микиті допомогу догляду за новонародженим сином Олегом. Микита був розгублений, але допомога Люби принесла йому таке необхідне полегшення.

Вигляд розбитого rорем обличчя Микити та усміхненої фотографії його покійної дружини на комоді завдавали Любі болю, але вона знала, що має допомогти Микиті, як допомагали їй інші. Згодом Люба, Микита та їхні діти створили родину.

Навіть перед лицем труднощів вони здобули відчуття приналежності та щастя. Доброта і підтримка один одного і оточуючих допомогли їм упоратися з труднощами, довівши, що ніхто, навіть у самотні моменти життя, не буває зовсім один.

КІНЕЦЬ.