Мамі подобається страждати та псувати всім життя. Моя мама любить відігравати роль жертви. І шкода її до сліз, і хочеться струснути гарненько. Скільки я себе пам’ятаю – це маска трагізму на її обличчі, причому, завжди у всьому можна знайти вихід, а вона не хоче.

Ось, скажімо, починаючи з мого дитинства. Сім’я у нас була така: я, тато, мама та мій старший брат. Батьки розлучилися, коли мені було 5 років, а братові 7 виповнилося, тільки до школи пішов.

Хоч наша двокімнатна квартира була батьківська, але він вирішив її залишити нам, тобто своїм дітям. Але мама влаштувала істерику, стала нас з братом одягати, мовляв, ідемо в нікуди.

Тоді було прийнято рішення розміняти квартиру на однокімнатну та гуртожиток для батька.

Не розумію маму, про нас вона не подумала, як ми будемо тулитися там? Але ж мама сама домагалася цього. Довелося робити пару ширмочок, кожному свій куточок так і прожили.

Брат, як тільки закінчив школу, поїхав вступати в Черкаси на матроса. Мама лила сльози, що він поїхав, як ми без нього витягнемо?

Дивно, навпаки б радіти, на один рот менше, у сина збулася мрія. Брат не годував нашу сім’ю, це тато постійно платив аліменти, і нам подарунки дарував, незважаючи на те, що вже іншою сім’єю обзавівся. До речі, мама навіть обрала собі роботу, що підходить під її вічну меланхолію (працювала у фірмі з виготовлення пам’ятників та огорож, зараз вона на пенсії).

Я довго не могла вийти заміж. Спочатку навчання у медінституті, потім просто довго зустрічалася з хлопцем, доки він не вирішив, що нам треба одружитися. Загалом розписалися, коли мені було 27 років. На весілля приїхав брат, сказав також, що збирається одружитися, причому за кордоном, на іноземці!

Ой, ну, все було зіпсовано! Сльози та голосіння: «Ви всі мене кидаєте, я сина більше не побачу, ви прирікаєте мене на самоту!». Жах, вся увага до неї на весіллі.

І це я ще побоялася їй сказати, що чоловік будує в районному місті власний будинок для нас, і я там уже в лікарню влаштовуюся на роботу.

Ох, як же вона плакала, коли дізналася про все. Так ми винаймали з чоловіком квартиру в одному кварталі від неї, а тепер нас розділятимуть аж 65 км. Я їй відразу сказала, що ми, як повністю облаштуємося, заберемо її до себе. Але тоді ще її робота тримала серед пам’ятників, а я із братом – зрадники.

Ось винаймати квартиру – це нормально на її думку. Поки добудувалися та зробили ремонт, я дізналася, що чекаю дитину, чоловік пішов на підвищення, я в декрет. У будинку три великі кімнати, покликаю маму, щоб приїхала, допомогла мені після пологів, кімната є для неї, то ні, у неї ще робота.

На пенсію вона вийшла, коли моїй доньці два роки виповнилося. Так, вона брала відпустку та приїжджала до нас. Тільки вся її допомога – це зітхання: «Куди ж ви загнали себе? Живете як у селі, скоро курей розводити будете, ти селянкою станеш. Як дитині тут розвиватися за парканом?». Бубонить і бубонить, особливо на зятя, типу, він у всьому винен, що дочку її загнав у район.

Навіть ангельському терпінню мого чоловіка прийшов кінець, і він раз крикнув на тещу. Мама відразу зібрала сумки і поїхала додому. Сильно образилася. Я їй дзвоню, коли вона ще в автобусі їхала, чую, вже плаче. Каже, що ми її вигнали, нікому вона не потрібна і таке інше. Ну якщо вона ще тоді відволікалася роботою, то після виходу на пенсію зовсім з нею діалогу немає.

По-перше, вона постійно вигадує собі болячки. Я як лікар все ретельно перевіряю, але розумію, що вона багато в чому симулює. По-друге, вона почала нас просто ганьбити. Вона виставляє в соцемережі віршики різні, про те, як гірко живеться на самоті, які бувають невдячні діти, які кидають своїх нещасних мам-стареньких, картинки там відповідні.

І мені потім рідня та її подруги пишуть, мовляв, як ви можете так з мамою чинити? А як ми робимо? Я її досі кличу жити до нас і чоловік згоден терпіти і мовчати, але мама хоче, щоб було все, як раніше – я жила з нею в одній квартирі за ширмочкою!

Ось чого вона досягає? Щоб я кинула доньку на чоловіка та коротала з нею вечора? Я їй пояснюю, що це неможливо, і що єдиний вихід – це якщо вона переїде до нас, бо зачахне від своєї самотності у квартирі. Але вона каже, що не звикла жити «в селі», що зять її нібито виганяє (хоч він і не гнав, просто її раз на місце поставив, причому правильно), і що не вистачає їй здоров’я жити великою родиною.

Сидить на своєму дивані, очі опустить і часто говорить трагічним голосом якусь дурну фразу: «Зять – любить взяти, а теща – як гай, її хоч рубай!». Прям злить. Хочеться зв’язати і привезти її насилу до себе в будинок, але ж вона втече.

І на самоті її важко залишати. У мене серце розривається, ночами сама часто плачу. Нічого її не цікавить і не радує, сидить з ранку до вечора в соцмережах і пускає в стрічку сльозливі віршики, щоб усі бачили, як вона страждає. Що мені робити?

КІНЕЦЬ.