– Катю, ти що – знову на малюка чекаєш? – зустрівши сусідку на подвір’ї будинку, здивувалася Валентина.

– Так, доньку чекаємо, – посміхнувшись, відповіла молода жінка, поряд з якою стояли двоє хлопчаків.

– Ну, ти даєш! Твоєму Васильку, здається шість? А Мишкові – чотири? І ти знову в памперси та суміші зануришся! Тобі ж лише двадцять вісім! Невже не набридло? – Запитала Валентина.

– Не набридло. Мені Коля добре допомагає – як приходить із роботи, так хлопці на ньому. А я в цей час і справи зроблю, і можу відпочити.

– Все одно: троє – це тяжко. І приготувати треба більше, і випрати, і попрасувати, – сказала Валя.

– Та гаразд! Машинці все одно, скільки сорочок прати – дві, чи три. І кілька зайвих котлет зліпити теж нескладно, – відповіла Катя.

– Це, звісно, ​​нескладно. Але ж дітей не лише одягнути та нагодувати треба, – продовжила Валентина. – З ними треба ще займатись – виховувати їх, вчити.

– Освіту дати, у життя вивести. Ні, ми з Віталіком вирішили, що нам однієї Рити буде достатньо. Зате ми їй все дати зможемо: захоче фігурним катанням займатись – будь ласка, захоче музикою чи танцями – з дорогим задоволенням!

– Все зможемо сплатити, будь-якого репетитора. А тобі троє не витягнути.

– Там буде видно, – відповіла Катя. – Ми з Миколою обоє працюємо. І зарплати у нас непогані. Чому ти думаєш, що не витягнемо?

– Наші діти одягнені не гірше за інших, і фрукти у нас завжди на столі є, а займатися з дітьми – так я сама займаюся.

– Вася у шість років уже читає і навіть вірші напам’ять знає. Ти, мабуть, думаєш, що ми за вечерею суху кірку на всіх ділимо? Помиляєшся!

Катя навіть образилася на сусідку за такі її міркування. Справді, зайвих грошей у них у родині не було, але й копійки вони не рахували.

Рішення мати двох, чи трьох малюків – було цілком усвідомленим, тому коли Микола та Катя одружилися, вони не стали тягнути з дітьми.

Через рік після весілля з’явився Вася – першого сина назвали на честь діда – батька Миколи. Ще через два роки підоспів Мишко. Його назвали на честь батька Каті.

А тепер чекали на доньку – Ганнусю. З вибором імені для неї проблем не було: і матір Миколи, і маму Каті звали однаково – Ганнами. Ганна Василівна та Ганна Семенівна.

Обділеними своїх дітей Катерина не вважала: їх не балують, але й не тримають у чорному тілі – купують і іграшки, і солодощі. Але при цьому вчать ділитися та берегти речі.

Ось, наприклад, на триколісному велосипеді спочатку катався Вася, а тепер Мишко їздить на ньому. Підросте Мишко – велосипед Ані перейде. І Мишко це знає, тому береже його.

Валентина, дізнавшись, що першу полуницю, яку Катя купила на ринку, вона не віддала дітям, а розділили на всіх, була обурена:

– Ви з Миколою дітей об’їдаєте! Ми полуницю тільки для Рити купуємо. Ось улітку буде багато ягід, тоді й самі поїмо, і на варення купимо.

Минуло п’ять років…

– Катю, ви що – досі Васі телефон не купили? Взяли б хоч якусь стареньку модель. Він, напевно, один у своєму класі без телефону ходить. Над ним скоро однокласники сміятимуться.

– Ніхто з нього не сміється. На цей раз, коли ми гроші розподіляли, я запропонувала купити йому телефон, але Вася сам відмовився. Сказав, що краще на ці гроші купити Ані комбінезон і мені нові туфлі, – пояснила Катя.

– Як це – розподіляли гроші? – здивувалася Валентина. Ви що – з дітьми радитесь, як гроші витратити?

– Звичайно. Щомісяця сідаємо за стіл. Микола каже, скільки у нас грошей, скільки треба відкласти на продукти, на оплату квартири.

– Потім я говорю, кому що треба купити з одягу та взуття – разом вирішуємо, що в першу чергу, що в другу, що цього місяця купимо, а що наступного.

– Якусь суму щомісяця відкладаємо на непередбачені витрати. А телефон ми Васі на день народження подаруємо – ми вже потай від нього домовилися.

– І що – хлопчаки не сваряться, коли обговорюють обновки? – Запитала Валентина.

– Ні. Вони ж знають, що все розподіляється справедливо, – відповіла Катя.

– Ну, ви даєте! Одному дев’ять років, іншому одинадцять, а вони розподіляють сімейний бюджет! В Анюти теж вирішальний голос? – посміхнулася Валентина.

– Піде до школи, теж вирішуватиме, – пояснила Катя.

– У нас Рита теж вирішувала, який готель у Туреччині обрати. Полетимо в липні до Бодрума, на Егейське море. А твої так досі моря й не бачили? – Запитала Валентина, чудово знаючи відповідь.

– У Миколиних батьків село стоїть на березі такого великого і красивого озера, яке анітрохи не гірше за будь-яке море.

– Хлопці з дідом ходять на рибалку, ми з Анютою – по суницю до сусіднього лісу. Так що все літо діти на свіжому повітрі – це буде краще двох тижнів у переповненому готелі, – сказала Катя.

– А ще вони бабусі на городі допомагають, що теж корисно – знають, скільки треба попрацювати, щоб щось виростити.

– Село та город не всім для відпочинку підходять. Я, наприклад, усіх цих комарів та оводів терпіти не можу.

– А город – взагалі не для мене. І Риті, до речі, теж такий відпочинок не годиться – їй треба берегти руки, вона на фортепіано грає.

Минуло ще двадцять років…

Маргарита закінчила школу, потім консерваторію. Наразі вона працює в обласній філармонії.Додому приїжджає рідко.

Діти Каті теж вивчилися. Василь працює інженером на заводі. Він одружився, у них із дружиною вже є син Володя – онук Каті.

Михайло пішов стопами діда – став військовим.

Ганнуся закінчила педагогічний університет, та викладає у школі іноземну мову. Учні називають її Ганною Миколаївною.

Нещодавно вона повідомила батьків, що збирається заміж і навіть познайомила їх зі своїм нареченим.

Валентина та Катя теж ще працюють – пенсія їм поки що не світить. Бачаться вони вже набагато рідше: після роботи не до прогулянок – відпочити хочеться.

А коли зустрічаються, то розмовляють, звісно, ​​про дітей.

– Не розумію я, Катю, ви своїх начебто не балували: нічого зайвого не купували, речі вони один за одним доношували, хлопчаки в тебе і поли мили, і картоплю чистили.

– Анюта, коли в школі вчилася, і білизну прасувала, і вечерю могла приготувати. Здається, розлетілися з дому – і їх нічого тут не тримає.

– А вони до вас кілька разів на рік приїжджають, подарунки привозять, до себе в гості звуть. А ми над Ритою тряслися, як над квіточкою.

– А вона вдома з’являється раз на рік. І дзвонить рідко. А нещодавно зателефонувала – цікавилася, скільки наша трикімнатна коштує.

– А навіщо їй? – Здивувалася Катя.

– Та начебто заміж збирається, а у нареченого теж квартири немає. Бажають брати іпотеку, потрібні гроші на перший внесок. Сказала, що якщо нашу квартиру продати, а нам купити однокімнатну, то решту грошей їм майже вистачить.

– А самим заробити не судилося? – Запитала Катя. – Ви й так навколо неї все життя танцюєте. Могла б вона хоч зараз дати вам спокій.

– Який тут спокій, Катю? Заміж дівчинку треба видавати. А безквартирні дівчата зараз не цінуються. Наречені нині розбірливі – посаг потрібний: або квартира, або гроші, або зв’язки. А у нас нічого!

– А навіщо вам такі наречені розбірливі? Може, не варто поспішати? – Запитала Катя.

– Так Риті вже майже тридцять! Куди ще чекати? – Зажурилася Валентина.

– Будете квартиру продавати?

– Чоловік лається, а я мовчу. Не знаю що робити.

За тиждень після цієї розмови Катя з чоловіком поїхали до села: треба було допомогти свекрам викопати картоплю та прибрати город – підготувати до зими.

Повернулася вона за два тижні, одразу вийшла на роботу. Про те, що давно не бачила Валентину, Катя згадала не одразу.

– Так продали вони квартиру, – сказала сусідка Валентини. – Купили однокімнатну у старому двоповерховому будинку. Ритка їхня приїжджала з якимось чоловіком. Валя сказала, що наречений.

Увечері Катя зателефонувала до Валентини. Та скаржилася: квартира їй не подобається, жодної крамниці поряд немає, до роботи добиратися незручно – доводиться їздити з пересадкою.

– Був кращий варіант, недалеко від нашої старої квартири, але та квартира коштувала дорожче – тоді б Риті на перший внесок не вистачило, – пояснила Валентина.

– Ну, ти сильно не переймайся, – намагалася заспокоїти її Катя. – Поступово звикнеш, знайомих заведеш.

– А продукти можна купувати у супермаркеті, що біля вашої фабрики – ти казала, що там ціни нормальні. Справа зроблена – тепер нічого не поправиш. Але ти мені дзвони, якщо що.

– От як життя повернути може, – подумала Катя, поклавши телефон.

Їй було шкода Валентину, але вона не знала, чим допомогти колишній сусідці.

– Коли батьки кажуть – що таке вродилося – не вірю! Виховувати потрібно правильно! Не егоїстів та марнотратів, а добрих, людяних, та люблячих нащадків, щоб за лікті себе не кусати – бо все одно не дістанете! Я слушно міркую?

Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки.