Ця історія трапилася зі мною за часів студентства, коли я, наївна дівчинка із села, приїхала вчитися у велике місто.

Якось гуляла по набережній із подружками, і познайомилися ми з цікавими хлопцями. Був серед них Юрко, гарний, просто очей не відвести. А ще галантний, як справжній джентльмен.

Він мене під руку взяв, усі якісь мені кумедні історії розповідав. І я закохалася в нього з першого погляду. Дивилася на нього, як на якогось бога, і лише усміхалася у відповідь.

– А давай втечемо! — прошепотів він десь через годинку нашого знайомства.

І я, вихована у найсуворіших правилах, забула про все на світі.

– А давай! – відповіла я і хвацько махнула чубчиком.

Ми якось непомітно відстали від усієї чесної компанії, змішавшись із натовпом. Юра запропонував прогулятись у протилежний бік, потім ми спустилися до води.

Сиділи на березі, Юра розповідав мені про навчання в політехнічному ВУЗі, про нелегке життя з батьками-професорами, про якийсь надприбутковий підробіток. А ще він мені сказав, що в мене очі схожі на бездонне небо, і усмішка така промениста.

І я, дівчинка з села, слухала, розвішавши вуха, і вірила всьому. Мені здавалося, що зустріла свого принца, таки виграла своєрідний лотерейний квиток!

— Ходімо до ресторану, — раптом запропонував він.

— Ой, а в мене немає грошей, — почервоніла я від несподіванки.

– Я пригощаю, – простодушно посміхнувся він.

— Але я ніколи не була у ресторанах. Адже туди, кажуть, якось одягатися по-особливому треба, — сказала я, оглядаючи ніби з боку свої далеко не нові кросівки та старенькі джинси.

— Та перстань ти! — засміявся Юрко. — Нормально ти одягнена. Пішли!

І він підвівся, потягнув мене за руку. Я плечима знизала, а чому б і ні? Адже це такий шанс – побувати у справжньому ресторані!

Це я зараз розумію, що у тієї забігайлівки тільки назва була «ресторан», насправді звичайна їдальня. Але ціни там справді були чималі.

Юрко замовив і салати, і м’яса, і фруктів, і вина. Ми пили, їли, сміялися. Я була така щаслива! От і зустріла свого принца.

А потім Юрко якось розгублено подивився у вікно.

— Слухай, там мій друг пройшов, — сказав він, а мені терміново йому треба передати, що завтра перездача з фізики. Ти посидь пару хвилин, я його наздожену, скажу.

Я повірила, кивнула у відповідь. Адже на той час не у всіх були мобільні телефони. Справді, як ще одного попередити? Юра побіг надвір, а я залишилася.

Минуло п’ять хвилин, десять, двадцять… Юрко не повертався. Я вже почала тривожно поглядати на двері. І тут до мене підійшов офіціант.

– Ваш рахунок, – він простяг мені якусь картонку.

– Так, зараз мій друг прийде і розплатиться, – спокійно відповіла я.

— Ваш друг двадцять хвилин тому сів у таксі і поїхав, я сам бачив у вікно, — незворушно відповів офіціант, — розраховуйтесь, дівчино, інакше міліцію викличемо.

Я розгублено подивилася на офіціанта, не вірячи, що це зі мною відбувається. Ні, я чула про такі історії, але не думала, що зі мною це може бути.

Подивилася на суму в рахунку і просто оніміла. Та мені батьки на місяць удвічі менше давали.

– У мене немає таких грошей, – з жахом прошепотіла я.

Що згодом було! Офіціант викликав адміністратора, той щось кричав, потім почав погрожувати. Потім і господар вийшов.

Три дорослі дядьки нависли над вісімнадцятирічним дівчиськом, що тремтить як осиновий лист. Я щось намагалася їм пояснити та плакала.

Напевно, ця історія погано б скінчилася, але господар виявився нормальною людиною. Звичайно, я була не перша і, на жаль, не остання, хто опинився у такій ситуації. Але чомусь саме мені він захотів допомогти.

— Міліцію не викликатиму, але ти підеш зі мною! — сказав він таким тоном, що я й суперечити не стала.

Господар відвів мене на мийку і вказав на гору брудного посуду.

— У мене сьогодні посудомийниця захворіла, дівчата її підміняють, але не справляються. Вимиєш усе добре. Потім ресторан помиєш після відвідувачів, і ми будемо в розрахунку.

І я взялася за справу. Загалом, у гуртожитку я була під ранок. Втомлена до жаху, зате без боргу та без проблем із міліцією. А дівчаткам сказала, що у ресторані була з хлопцем. Про продовження нічого не додала, загадково промовчала. Нехай гадають і заздрять. Хоч не дай Боже нікому такого продовження!

КІНЕЦЬ.