Останній автобус зник за поворотом прямо в нього на очах. Мишко кілька секунд дивився йому вслід, не в змозі повірити, що сталося.

Легкий листопадовий морозець неприємно щипав обличчя, а в душі здіймалася тривога.

– Як же так? Я ж лише на п’ять хвилин спізнився! – обурився підліток, машинально дістаючи телефон, щоб зателефонувати батькам. Екран мобільника мигнув і почорнів – батарея розрядилася.

Хлопець тяжко зітхнув. Весь день пішов наперекіс. Спочатку млосне очікування в задушливому приміщенні паспортного столу, куди він приїхав отримувати перший у своєму житті паспорт. А тепер ще й це…

До рідного села було дванадцять кілометрів. Незабаром остаточно стемніє. “Тітка Аля! Вона може допомогти!” – майнула рятівна думка.

Мишко поправив рюкзак і рішуче попрямував до п’ятиповерхівки на околиці містечка. Він легко знайшов будинок і навіть під’їзд – навпроти була гойдалка, на якій він гойдався, коли кілька років тому заходив до родички разом із матір’ю.

А ось номер квартири він не пам’ятав. Проте сподівався, що спитає у сусідів, чи впізнає по  дверях.

У під’їзді було похмуро і пахло кішками. Мишко уважно обійшов усі поверхи, вдивляючись у двері й намагаючись за якими-небудь ознаками чи розмовою з квартири дізнатися про потрібну. Проте так і не зміг.

Сівши на підвіконня сходового майданчика між першим і другим поверхом, він почав чекати, коли на сходах з’явиться хтось із мешканців.

– Ти, що тут трешся? – раптом пролунав сварливий голос.

Мишко, що дивився у вікно, де в кожному силуеті біля під’їзду намагався впізнати родичку, здригнувся й обернувся.

Позаду стояла жінка похилого віку з авоською в руках, підозріло оглядала його з ніг до голови.

– Я до тітки Алі, – квапливо пояснив Мишко. – Вона моїй мамі двоюрідна сестра.

Бабуся задумалася:
– До якої такої Алі, немає в нас таких!

– Ну як немає, я тут бував у неї, просто забув у якій вона квартирі живе, – розгубився Мишко.

– Ну, не знаю, – пожувала губами жінка. – Якщо ти про Алевтину з сімнадцятої квартири, то вона в санаторій поїхала на два тижні. Ключі мені залишила, поливати квіти. А більше жодних таких Аль у нас немає.

Підліток коротко розповів старенькій про свої пригоди. Та несхвально хитала головою.

– Ну, біда з вами, молоддю… Я б тебе пустила ночувати, але в мене режим. Знову ж син із дружиною та онуками приїхали – місця немає. Може, телефон дати тобі – подзвониш батькам?

– Так, зрадів Мишко, – будь ласка.

Проте старенький кнопковий телефон, витягнутий бабулею з сумки, теж не допоміг. Виявилось, що Мишко погано пам’ятає материн номер, а батька – так і поготів. Здавалося правильно набирає, а потрапляє знову не туди.

У хвилюванні Мишко тиснув на цифри знову і знову, поки старенька буркотливо не помітила:

– Усі гроші в мене вже проговорив.

– Гаразд, дякую, вибачте, – промимрив підліток і пішов униз сходами. Він вирішив піти додому пішки.

На околиці села темрява здавалася особливо густою. Останній ліхтар висвітлював невеликий п’ятачок дороги, а далі починалася чорнильна темрява.

Праворуч тяглися безлюдні поля, ліворуч – темнів ліс. Мишко завмер на межі світла та темряви. Іти вперед було страшно, повертатися – нікуди.

Порив вітру приніс запах прілого листя і холоду. Мишко зіщулився, глибше засунув руки в кишені куртки. Він абсолютно не розумів, що робити.

Раптом на краю освітленого кола щось блиснуло. Дві зелені крапки, схожі на світлячків, миготіли над землею, швидко наближаючись. Мишко здригнувся.

Однак не встиг він злякатися як слід – просто перед ним з’явився великий рудий кіт.

– Фу-ух, – видихнув хлопчик. – Привіт, бродяго! От ти мене налякав!

Кіт нявкнув і потерся об його ноги. Мишко нахилився, щоб погладити несподіваного візитера, скоса зиркнувши в темряву, звідки з’явився кіт, як несподівано помітив осторонь дороги темний силует будівлі.

– Ага, мабуть, тут же на краю дачник живе – згадав підліток. – Ми з батьком позаминулого літа йому дрова привозили на продаж!

Кіт, ніби зрозумівши його думки, побіг у бік будиночка. Мишко невпевнено пішов за ним, спотикаючись у темряві.

Однак дачний будиночок виявився безлюдним. Мабуть, господар, як завжди, поїхав зимувати до міста.

– Звідки ж тут кіт? – подумав Мишко, намацавши міцний замок на дверях, коли його очі трохи звикли до темряви.

Котяра наполегливо кружляв навколо і терся об ноги, а потім раптом побіг уздовж паркану і впевнено пірнув у найближчу дірку в штахетнику.

Мишку було дуже страшно перебувати біля цього темного нежитлового будинку. Однак. поки хлопчик оглядався, у його голові зародилася якась ідея.

Тому, безперервно промовляючи кис-кис і розмовляючи з котом, а скоріше підбадьорюючи себе, він проліз у двір тим самим шляхом, що й кіт.

Котячі очі виблискували десь попереду, коли Мишко знайшов у дворі невелику лазню, замкнену лише на товсту тріску, встромлену в накладку і для надійності приперту дошкою, щоб вітер не відчиняв двері.

Усередині пахло вогкістю та деревиною. Під ногами неприємно рипіла підлога. Маленьке віконце темного передбанника блищало, як злісне око привида.

Однак Мишко зібрав у кулак всю мужність, уже обмацував лавки, простір біля грубки й невеликий оберемок дров, що лежав поруч.

Він пам’ятав, що у їхній лазні завжди є сірники – сподівався знайти їх і тут. І чуття його не підвело!

Хлопець уже майже втратив надію, коли рукою натрапив на маленьку картонну коробочку. Березові поліна, кучеряві від кори, досить швидко розгорілися від маленького вогника, остаточно підійнявши йому настрій.

– Посиджу ніч тут, а вранці піду додому, – вирішив підліток, відчинивши двері лазні й намагаючись у тьмяному місячному світлі визначити, де знаходиться дровник.

Незабаром грубка загула, наповнюючи лазню затишним теплом і світлом.

Кіт, згорнувшись клубком, лежав поруч із Мишком на лаві. Хлопчик гладив м’яку шерсть і розповідав другові, що казна-звідки взявся, про своє життя, про школу, про те, як чекав на отримання паспорта і якою неприємною супутньою подією затьмарилося його отримання.

– Знаєш, а коли б не ти, я б, напевно, так і стояв біля того ліхтаря, – задумливо промовив хлопчик. – Або пішов би темною дорогою і заблукав. Ти мій справжній рятівник! Врятував!

Кіт, ніби розуміючи його слова, ліниво позіхнув і задоволено заплющив очі.

За стінами лазні завивав вітер, але всередині було тепло і не так страшно. Заколисаний мірним муркотінням, Мишко не помітив, як заснув.

Ранок зустрів його блідим листопадовим сонцем. Піч давно охолола, але в лазні ще зберігалося приємне тепло.

Кіт сидів біля дверей, ніби нагадуючи, що час у дорогу. Мишко потягнувся, зібрав свої речі й, випустивши свого пухнастого рятівника, і сам вийшов назовні.

А коли рушив дорогою, кіт пішов за ним. Біг позаду, намагаючись не відставати.

-Дивно, чому він додому не йде, адже голодний напевно, – розмірковував підліток.

– Підеш зі мною? – спитав він кота. А потім узяв його на руки та засунув під куртку. Той не заперечував, лише трохи повозився, зручніше влаштовуючись за пазухою.

Мишко пройшов близько пів години, коли почув звук машини, що наближається.

Обернувшись, він побачив машину поліції, яка різко загальмувала поряд із ним.

– Михайло Єрьомін? – гукнув його поліціянт, висунувшись із машини. – Це ж ти? Тебе все село шукає!?

– Мене? А я, е-е-е – розгубився Мишко.

– Батьки з ніг збилися! Всю ніч на вухах стоїмо! Ти куди зник?

У машині Мишкові розповіли, що батьки, не дочекавшись сина з останнім автобусом і не зумівши додзвонитися до нього, зв’язалися з тіткою Алевтиною.

Дізнавшись, що вона в санаторії, а хлопчика немає, вони негайно звернулися до поліції. Батьки обдзвонювали всіх, хто міг би допомогти розшукати сина, а патрульна машина всю ніч курсувала між селами. Однак Мишка ніде не могли знайти.

Вдома його зустріли заплакана мама і похмурий батько. Після довгих обіймів і голосінь, Мишко розповів свою історію.

– Можна я його залишу? – спитав він про кота. – Я дбатиму про нього, обіцяю!

– Нормальний котяра, – схвально відповів батько, – І розуму схоже більше, ніж у тебе! Проти нього нічого не маю, але ти тепер заряджатимеш телефон перед кожним виходом з дому! Я перевірю! Зрозумів?

Мишко енергійно закивав.

Рудий же кіт, який отримав ім’я Спас, уже обстежив новий будинок, ніби тут завжди й жив. Він затишно вмостився на підвіконні, жмурячись на сонці.

А ще, поглядав на свого нового господаря з таким виглядом, наче знав наперед, що все обов’язково буде добре!

Ось такі вони, брати наші менші…

Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу?