Я маю дочку, якій чотирнадцять років. Ми з чоловіком дуже намагалися створити довірчі стосунки з нашою дитиною. Для цього потрібно чимало терпіння та сил.

Найчастіше треба придушувати свою запальність та реактивну реакцію, бути уважним, емпатичним, таким, що розуміє. Це особливо нелегко, коли в тебе у самої сімейний досвід не найпозитивніший.

Я зі своєю мамою ніколи була близькою, вона досить холодна жінка. Коли у Насті з’явився хлопчик у школі, вона мені про це розповіла першою.

Спочатку те, що симпатія взаємна, а потім те, що вони зустрічаються. Чотирнадцять — це, на мій погляд, рано, але kоханню всі віки покірні. Я не стала нічого проти їхніх стосунків говорити, розпитала трохи про хлопчика. Вітя почав часто приходити до нас, приходив щонеділі.

Вони з Настею замикалися в неї в кімнаті і сиділи там кілька годин. Я до них не заходила, щоб не заважати, а потім у мене в rолові думка промайнула: «А чи не займаються діти там чимось непристойним?» Я вирішила перевірити і одного разу різко зайшла до кімнати.

Настя сиділа на дивані та в’язала, а Вітя сидів на підлозі з книгою. Коли я увійшла, вони здивовано на мене витріщились. Мені відразу так ніяково стало, я запитала лише: -А чаю не хочете?

КІНЕЦЬ.