Хлопчисько біля метро продавав кота. На аркуші зошита було виведено великими літерами: «Продаю кота, дешево». Біля його ніг лежала сумка, усередині якої хтось перевертався. Найімовірніше, той самий кіт. Люди квапливо пробігали повз, байдуже ковзали по хлопчику поглядом. Усі поспішали додому: на вулиці холодно, кінець грудня, дме мерзенний, противний вітер, кидає в обличчя колючий сніг, не до котів
Хлопчисько біля метро продавав кота. На аркуші зошита було виведено великими літерами: «Продаю кота, дешево». Біля його ніг лежала сумка, усередині якої хтось перевертався.
Найімовірніше, той самий кіт. Люди квапливо пробігали повз, байдуже ковзали по хлопчику поглядом. Усі поспішали додому: на вулиці холодно, кінець грудня, дме мерзенний, противний вітер, кидає в обличчя колючий сніг, не до котів… Хлопчину було шкода: зовсім замерз, мерзлякувато кутається в тонку курточку.
— Тобі гроші потрібні? – співчутливо запитав я.
І простягнув сто гривень. Але хлопчисько похитав головою:
— Ні, дякую. Купіть краще кота. Недорого, всього одна гривня.
Я знизав плечима – як хочеш. У цей час із сумки почулося жадібне нявкання. І було в ньому щось… Загалом, я сказав:
— Гаразд, показуй товар.
Кіт виявився товстим, рудим, вгодованим. І дуже скривдженим. На його морді ясно читалося: «За що ви так зі мною, люди?»
— Удома хуліганить? – кивнув я на кота.
— Ні, – відповів хлопчик, – смирний, вихований, переважно спить. Або телевізор дивиться, якщо хто ввімкне.
— В туалет ходить в капці?
— Що ви, – обурився хлопчина, – акуратний, до лотка привчений.
— Тоді чому продаєш?
— Та так… – невизначено відповів хлопчик і відвів очі.
Я задумався: кіт мені, в принципі, не був потрібен, не люблю я домашніх тварин, але вигляд у хлопчини такий… Та й кота теж було шкода. До того ж, вирішив я, рудий буде мене розважати. Живу я один, і часом буває так сумно… Нема з ким навіть словом перемовитися, а тут – усе-таки жива душа. Загалом, я простягнув усю ту саму сотню.
— Одна гривня, – твердо сказав хлопчина.
Ось же впертий який! Я порився в кишенях і, на щастя, знайшов монетку. Хлопчисько її тут же схопив, сунув мені в руки сумку і миттєво розчинився в натовпі. Я зітхнув, зазирнув усередину і сказав коту:
— Гаразд, пішли додому. Назвати тебе, бідолаха, як?
Кіт невизначено нявкнув, і я вирішив, що ім’я Василь йому підійде. Чому ні? Не гірше за будь-яке інше. У квартирі я витрусив кота на підлогу. Він невдоволено фиркнув (що за фамільярності?) і побіг оглядатися. А я пішов на кухню – готувати вечерю. Нашу, холостяцьку – макарони з котлетами. Дешево і сердито, головне – возитися довго не треба. Відварив макарони, розігрів магазинні котлетки – ось тобі і їжа. А якщо заправити кетчупом – узагалі смакота. Кіт тим часом діловито обійшов усю квартиру, повернувся на кухню, сів і вимогливо нявкнув: «Коли, господарю, годувати будеш?»
— Почекай, друже, – відповів я, – уже майже готово.
Кіт мені сподобався – спокійний, важливий, неквапливий. У квартирі з його появою відразу стало набагато затишніше. Я знайшов для Василя мисочку і поклав котлетку, той не поспішаючи підійшов, понюхав і лише потім почав їсти. Обережно, потроху, як годиться добре вихованому коту. Потім ми дивилися телевізор. Кіт справді виявився справжнім кіноманом. У принципі, йому було байдуже, що показували – аби щось бігало й миготіло, але художні фільми йому подобалися більше, від екрана не відірвати. Я пристосував під лоток пластмасову коробку, показав Василю і пішов спати. Крізь напівдрімоту відчув, як кіт тяжко застрибнув на ліжко і влаштувався під боком. Я не заперечував – стало добре й затишно.
Вранці я нашвидкуруч проковтнув яєчню і побіг на роботу. Коту залишив кілька кружечків ковбаси і налив воду. Чекай і охороняй квартиру! Цілий день я гасав у справах, а ввечері заскочив у магазин і накупив для себе і кота різної смакоти – відзначити наше знайомство. Повернувшись, нарізав шинки, ковбаски, рибки і покликав Василя – бенкетувати. Але, на мій подив, кота не було. Я облазив усі закутки, перевірив комору, балкон, заліз під ванну… Пропав, зник! Незрозуміло – йдучи, я бачив, як кіт мирно спить у кріслі. Напевно, вирішив я, Василь якимось чином виліз через кватирку на балкон, а потім, задивившись на птахів, зістрибнув униз. Із шостого поверху.
Я швидко одягнувся і вискочив на вулицю. Подивився під вікнами – жодних слідів падіння. Кущі не прим’яті, сніг не зачеплений, отже, ніхто вниз не падав. Може, тоді кіт перетворився на птаха і полетів? Або ж мені все це привиділося, і не було ніякого кота? Але лоток – ось він, у туалеті, і мисочка з водою на кухні. Нарешті, втомившись від пошуків, я знизав плечима і вирішив вважати все незрозумілим явищем.
Як то кажуть, буває. Втомився на роботі, перевтомився, треба взяти відпустку і з’їздити на дачу: походити на лижах, подихати свіжим повітрям. Але час, як на зло, був найгарячіший, передноворічний, і я знав, що начальство мене не відпустить. Наступного дня з цими думками я повернувся додому – і відразу ж побачив Василя. Він сидів біля дверей і невдоволено нявкав – чому, господарю, так мало їжі залишив? Жерти хочу!
Я про всяк випадок протер очі – чи не ввижається? Ні, все реально. Ось він, Василь, сидить і дивиться на мене нахабними зеленими очима. Звідки ж ти взявся, друже? Я подумав і вирішив, що кіт, напевно, забрався до гардероба (хоча дверцята були зачинені) і заснув там. Зарився в одяг, де м’якше… Тому я й не знайшов. А сьогодні виліз – їсти захотів. Це було єдине логічне пояснення.
— Гаразд, давай вечеряти! – сказав я коту.
Той згідно нявкнув. Я, якщо чесно, дуже зрадів Василю. Прекрасний засіб для релаксації – сиди собі в кріслі й погладжуй. За моєї нервової роботи – саме те. Після вечері ми з Васею знову дивилися телевізор, а потім я пішов спати. Кіт звично влаштувався під боком…
Наступного ранку рудий знову зник. Але я вже не нервував: очевидно, це в нього така звичка. Нагуляється, їсти захоче – і повернеться. Робочий день пролетів непомітно, а ввечері кіт звично чекав на мене в передпокої. Сидів і облизувався – час вечеряти!
— Привіт, – сказав. – Нагулявся? Гаразд, іди на кухню.
Так у нас і повелося: я працював, кіт зустрічав мене в коридорі. Іноді він зникав на кілька днів, але потім завжди з’являвся. Розібратися в його системі я так і не зміг – жодної логіки. Утім, порожня це справа – намагатися зрозуміти логіку кота. Він же гуляє сам по собі…
Ще через день я виявив у передпокої якусь металеву коробку – з маленьким екраном і двома лампочками, зеленою і червоною. Вона лежала біля Василя і тихо гуділа.
— Що це? – суворо запитав я кота. – Навіщо ти приніс це додому?
Василь підійшов, подивився і нявкнув: «Що за питання, хазяїне? Приніс, значить, треба. Користуйся!» І навіть кілька разів обійшов навколо коробки, демонстративно зачепивши її хвостом: бачиш, не небезпечно. Я підняв коробку з підлоги, подивився. Важка! На екрані засвітився напис: «Вставте купюру».
І відкрилася вузька щілина – як у банкоматі. Мені стало цікаво – що за розвод? Порився в кишенях і знайшов сто гривень. Вирішив ризикнути – якщо що, гроші невеликі. Вставив у щілину, купюру тут же засмоктало. Прилад доволі зажужжав, потім на екрані з’явився напис: «Отримайте гроші». І зі щілини повільно виповзли дві купюри. Обидві по сто гривень.
Я їх роздивився: однакові, номери повністю збігаються, отже, прилад – дублікатор, робить копії грошей. А що, якщо взяти купюру побільше? Дістав тисячну і спробував засунути в щілину, але не вийшло – та вже закрилася. І на приборчику блимала червона лампочка: прийом закінчено.
Ну, що ж, сто гривень – теж гроші. Подивимося, що буде далі. Наступного ранку приборчик знову блимав зеленим, і я вже дріб’язку не став – засунув пʼятдесят доларів. Тихе дзижчання – виповзли два папірці. І щілина знову закрилася – на сьогодні все. Виходить, зрозумів я, система така: сунеш грошики – отримуєш дві, але тільки раз на добу. Після роботи я спеціально заглянув у банк – перевірити копію банкноти. Претензій не виникло – розміняли без проблем. Я полегшено зітхнув: справжня!
І вирішив влаштувати для себе і кота свято – знову накупив різної смакоти. Треба відзначити таку удачу! Але Василя вдома не виявилося. Гаразд, відзначимо і без нього. Посмажив картоплі, потушкував м’яса, нарізав тонкими скибочками шинку… І влаштував для себе бенкет. Загалом, вечір пролетів непомітно, і я заснув просто в кріслі біля телевізора.
Уночі мене розбудив якийсь шум – немов у кімнаті хтось важко перевертався і голосно дихав. Я увімкнув торшер і охнув: просто посеред вітальні стояло… стояло… Загалом, щось слоноподібне, синюватого кольору, з довгим, тонким хоботом.
— А-а-а-а! – тільки й зміг вимовити я.
— Не лякайтеся, – м’яко промовила загадкова істота, – я ваш гість.
— Мій… хто? – не зрозумів я.
— Хіба Провідник не пояснив? – здивувався візитер. – Гаразд, доведеться мені: ви користуєтеся дублікатором (кивок на прилад), отримуєте гроші, отже, зобов’язані приймати гостей.
— Вибачте, не зовсім зрозумів…
«Слон» зітхнув:
— Гроші за гостинність. Ми допомагаємо мешканцям різних світів подорожувати Всесвітом і укладаємо договір із місцевими жителями. Вони отримують дублікатори і зобов’язуються приймати наших гостей. Зрозуміло?
Я кивнув: домашній готель. І я, отже, його господар. «Слон» задоволено хрюкнув і продовжив:
— Ваше завдання – надавати приміщення і забезпечувати прийом. Усі витрати будуть, зрозуміло, відшкодовані. За допомогою дублікатора. Питання є?
— Так, – кивнув я, – скажіть, що ви таке?
— Не що, а хто, – сердито поправив мене «слон». – Я така ж розумна істота, як і ви. І навіть більше – принаймні, не ставлю дурних запитань.
— А звідки ви… е… родом?
— Не має значення, – махнув хоботом «слон». – Назва моєї планети вам нічого не скаже, ви навіть поняття про неї не маєте.
— А чому ви обрали мене?
— Вибирає Провідник, – пояснив «слон», – на свій розсуд. Він першим прибуває на планету і встановлює контакт. А потім доставляє дублікатор. Якщо абориген починає ним користуватися, договір вважається укладеним. Тоді з’являюся я, щоб перевірити, чи все гаразд.
— А скільки часу можна користуватися дублікатором?
— Доти, доки виконуєте договір, відмовитеся – він зникне. Ви, зрозуміло, можете передати свої права й обов’язки іншій людині – разом із Провідником. За одну гривню.
— Ще запитання: а ваші гості всі такі великі? Зрозумійте правильно – квартира ж не надто велика…
— Бувають і більші, – чесно зізнався «слон». – Але не хвилюйтеся – ми враховуємо місцеві умови. До того ж у вас, я бачу, дві кімнати, одну можна звільнити. І вам, і гостям буде зручніше.
— Гаразд, – кивнув я, – домовилися. Додаткові послуги від мене якісь потрібні? Реєстрація, екскурсії, супровід по Землі?
— Ні, – похитав головою прибулець, – тільки житло. Ну, і трохи ввічливості, само собою. Ні про що не турбуйтеся, наші гості не завдадуть вам багато клопоту. І, звісно, ніхто не повинен знати про наш договір, це і у ваших, і в наших інтересах. Якщо щось піде не так – звертайтеся до Провідника, він вирішить усі проблеми.
— А де він, до речі? Хотілося б познайомитися.
— Ви його вже знаєте, – весело хрюкнув «слон», – і навіть дали йому ім’я. Хоча насправді його звуть зовсім не так. Але це до справи не стосується. Ще запитання?
Я знизав плечима.
— От і добре, – махнув хоботом «слон».
Плеск – і він зник. А я залишився сидіти в кріслі. І думати. Про різне: про прибульців, перший контакт, дублікатор. Тут я згадав про кота і вилаявся: паскудник, міг би і попередити, а то «слон» налякав мене до напівсмерті. До речі, про Василя: цікаво, де він зараз? У якій-небудь Галактиці?
Подорожує між світами, встановлює нові контакти? Повернеться, запитаю. Поговоримо, як розумна істота з розумною істотою. Із цими думками я виліз із крісла і пішов звільняти маленьку кімнату. Треба ж приготуватися до прийому гостей! Цікаво, які вони будуть?
Відповідь я отримав уранці – з кімнати лунало якесь противне булькання. Зазирнув: на підлозі плавно розтікалися три блідо-зелені желеподібні кулі, дві великі й одна зовсім маленька. Ясно, батьки і дитина. Неймовірним зусиллям я змусив себе посміхнутися і вимовити:
— Шановні гості! Дозвольте вітати вас на Землі! Моя квартира до ваших послуг. Чи не бажаєте чогось?
Одна з куль плавно перетекла до мене і пробулькала:
— Спасибі, людино, ми ні в чому не потребуємо.
— От і чудово, – посміхнувся я і зачинив за собою двері.
Потім зателефонував на роботу і сказав, що звільняюся. У мене тепер свій бізнес – готельний. І ще сходив у банк, узяв кредит на сто тисяч – новенькими, хрусткими купюрами по одній тисячі. Тепер за справу: щоранку я копіюватиму одну банкноту, поверну борг із відсотками, а потім візьму кредит ще – щоб папірців було більше. У гарному настрої я повернувся додому і побачив у передпокої Василя. Він нетерпляче чекав вечері.
— А, Провідник! – привітав я його. – Міг би й сказати, хто ти такий. А то вчора я ледь від страху не помер, коли вашого «слона» побачив.
Кіт презирливо фиркнув («слабак!») і побіг на кухню. Я на нього не сердився – зрештою, у мене тепер дуже вигідний бізнес. Незабаром наше життя увійшло в колію: вранці я зустрічав гостей (вони прибували регулярно) і копіював чергову банкноту. Вид прибульців мене вже не лякав, хоча деякі мали більш ніж нудотний вигляд. Але я завжди ввічливо їх вітав. «Слон» мав рацію: проблем не було, хоча присутність гостей усе ж таки відчувалася – за звуками і різкими запахами.
До речі, через це в мене виник конфлікт із сусідкою, бабою Марією. Зловредна стара з давніх-давен жила на нашому сходовому майданчику і постійно дошкуляла мені причіпками – то одне їй не те, то інше. Спочатку скаржилася на надто гучну музику, потім – що влаштовую вечірки з друзями, а зараз пристала із запахами.
— Чим у тебе так пахне? – запитала бабця, підозріло свердлячи мене маленькими оченятами. – М’ясо, чи що, протухло?
— Що ви, Маріє Степанівно, – ввічливо відповів я, – вам здалося.
— Не здалося, – розсердилася стара, – я нюхала, це в тебе з-під дверей пахне. Чим ти там займаєшся? Треба б дільничному сказати, нехай перевірить.
Я насилу звільнився від шкідливої бабусі і, чесно кажучи, злякався: у мене якраз гостювала парочка дуже пахучих прибульців. Вони й провоняли весь під’їзд. Якщо стара скаже дільничному, а той прийде… Я побіг у магазин і купив кілька освіжувачів повітря. Розпорошив у квартирі та ще в під’їзді, щоб відбити запах.
Наступного разу старенька причепилася до того, що в мене нібито щось голосно падає і гримить. Що робити, деякі гості виявилися вельми габаритними. Я набрехав про ремонт: найняв робітників, ті й шумлять. Баба Марія недовірливо пожувала губами, але забралася. Я зітхнув із полегшенням.
Загалом, життя моє текло не зовсім спокійно, але терпимо. Але гроші просто так не даються, їх треба заробляти. А я отримував їх регулярно – щоранку по одній тисячі. Непогано! До речі, як з’ясувалося, дублікатор приймає не лише гривні . Я намагався всунути долари, євро, навіть англійські фунти – тоді сума в гривнях виходила більшою!
З Васею поговорити по душах мені так і не вдалося. Він, як і раніше, вдавав із себе кота і спілкуватися по-людськи не бажав. Я навіть образився на нього: ми ж друзі, міг би і розповісти про свій світ. Цікаво! Але ні – Василь вважав за краще тільки фиркати і нявкати. Іноді, щоправда, коли йому було особливо добре, він ще й бурчав – ну зовсім як натуральний котяра! Глухо і низько, немов трактор.
Мої статки зростали – і рахунок у банку, і про запас. Заначку я влаштував на дачі – зробив схованку і сховав частину купюр. Про всяк випадок. Хотів спочатку купити машину, але передумав – не варто привертати до себе увагу. Сусіди все бачать, одна баба Марія сто очок уперед будь-якому шпигунові дасть! Напевно поцікавиться, звідки в мене гроші. Одне погано: гості викликали дедалі більше занепокоєння в сусідів. І різкими запахами, і гучними звуками. То булькали, то тонко свистіли, як чайники, то низько, утробно завивали.
Кілька разів баба Марія намагалася до мене вломитися, але я стійко тримав оборону. І посилався на ремонт. А запахи – це від фарби й лаків, скоро вивітриться. Однак бабка все ж донесла на мене дільничному, і той прийшов із перевіркою. Не знаю, що вже вона йому наплела, але виглядав правоохоронець вельми сердито – насуплював брови і підозріло мружив очі.
— Лейтенант Павленко! Дозвольте увійти?
Я кивнув – будь ласка. На щастя, гості вже відбули. Дільничний почав принюхуватися – чим пахне? Я звично завів розмову про ремонт і фарбу, навіть показав маленьку кімнату. Виглядала вона відповідно: без меблів, шпалери здерті, паркет спучився – наслідок перебування гостей. Тож версія з ремонтом цілком пройшла.
— А де ж робітники? – здивувався дільничний.
— Пішли по шпалери, – збрехав я, – скоро повернуться.
— Скаржаться тут на вас, – зітхнув Павленко, – мовляв, незрозуміло, чим ви займаєтеся.
— Нічого такого! – зробив я чесне обличчя.
І показав дільничному вітальню, кухню, ванну. Дільничний трохи заспокоївся – усе нормально. Бардак, звісно, але це звичайна справа під час ремонту.
— Гаразд, – кивнув правоохоронець, – закінчуйте ремонт. І не тягніть – а то ваші сусіди…
Я обіцяв. Лейтенант пішов до дверей, але тут помітив кота, який мирно спав у кріслі. Василь важливо розвалився на подушках і блаженно мружився – насолоджувався теплом і ситим обідом.
— Ух, ти, красивий який, – розчулився дільничний, – я рудих дуже люблю.
І простягнув руку, щоб погладити. Василеві не сподобалося: схопився, вигнув спину і грізно зашипів. А потім чітко вимовив: «Прибери лапи, Павленко, нічого мені шерсть бруднити!» Дільничний різко відсмикнув руку і став у паніці озиратися – хто це сказав? Вася тим часом продовжив: «Теж мені, іграшку знайшов! Я, між іншим, розумна істота, вихована і високоосвічена…»
Дільничний зблід і показав пальцем на кота:
— Він у вас говорить!
Я тихо вилаявся: ні, щоб зі мною поговорити, так ні ж – відкрив рота при лейтенанті!
— Що ви, – широко посміхнувся я, – хіба коти вміють говорити? Вам привиділося…
Загалом, із великими труднощами мені вдалося виштовхнути дільничного за двері. Коли він нарешті пішов, я обернувся до Василя:
— Що, важко було промовчати?
Кіт презирливо фиркнув і пішов на кухню – пити молоко.
— І що мені тепер із тобою робити? – запитав я.
Знаю я цього Павленка – в’їдливий, обов’язково повернеться. А якщо в мене в цей час будуть гості? Як поясню? Шкода було втрачати такий прибутковий бізнес, та й кіт мені дуже подобався… Але що робити! Загалом, я зітхнув, дістав аркуш паперу і написав великими літерами: «Продаю кота, недорого». Потім посадив Василя в сумку і пішов до метро – продавати.
КІНЕЦЬ.