— Бабуся, а ти можеш ще один раз побути бабусею?

— Щось я тебе не зрозумію, онуко.

— Розумієш, бабуся, у нас на вулиці у всіх хлопців є бабусі. У деяких одна, у інших дві, а у мене так взагалі чотири. Дві мої і дві бабусі тата і мами. А у Андрійка зовсім, зовсім немає бабусь. Мені його шкода.

— Так ти хочеш йому мене віддати?

— Бабуся, яка ти дурненька. Ти просто будеш теж йому бабусею. Годувати його разом зі мною млинцями і взимку в’язати йому шарфи і теплі шкарпетки.

— Горе ти моє цибульне. Була у Андрійка бабуся Надя. Дружили ми з нею зі школи, подружками були. Тільки вона загинула в автомобільній катастрофі, коли Андрійко тільки народився.

Поїхали вони з Андрюшкіним дідусем в лікарню, зустрічати маму твого друга з лікарні …

— Бабуся, ти чого плачеш?

— Важко, дитинко, згадувати. Поїхали вони, значить, вранці, а на зустріч їм машина велика, Камаз. Водій тієї машини заснув за кермом — і трапилася біда, загинули Андрюшкін дід і моя подружка.

А пироги є — ти приводь його до нас. Хоча ви і так усією своєю бандою майже кожен день у нас граєте. І шарф зі шкарпетками я йому обов’язково зв’яжу до Нового року. — Спасибі, бабуся.

— Та тільки не розповідай про цю історію нікому. Раз йому мама не сказала, значить, так поки що треба.

— Добре, бабуся, я вмію зберігати таємниці.

— Ось і розумниця, а зараз біжи до хлопців, пограйте трохи. Скоро обідати будемо. І я пострибала на скакалці до своїх друзів … вони грали в «Хто далі плюне» у Санькиному будинку. Перемагав Саньок, так як Колюня і Андрюха були сердиті, а Саньок посміхався. — Хлопчики, хтось в порожній будинок приїхав жити. Пішли дивитися?

— Доганяйте, хто останній, той поросячий хвіст. І ми помчали на сусідню вулицю. Там уже друге літо стояв забитий будинок. А сьогодні, коли я шукала своїх друзів, у того будинку зупинилася вантажна машина, і здорові дядьки в синіх комбінезонах розвантажували всякі дивани та комоди.

Коли ми прибігли до дому, то біля цієї машини стояв якийсь товстий лисий дядько. Він зняв бейсболку і витирав хусткою своє спітніле обличчя. — Дітлахи, а де тут можна водички попити?

— Я можу з дому принести.

— А можна, дядечко, на колонці попити і вмитися.

— От спасибі, пацани. Проводите?

— Ходімо, ми вам покажемо. Це не далеко. Дядько, а кого ви привезли?

— Одну серйозну даму у віці. Бабуся хороша, ви вже тут її не обманюйте.

— Ні, ми нікого не ображаємо. А чому вона одна?

— А більше у неї нікого немає. Це все, що я знаю. Ну, спасибі ще раз, хлопці. Врятували мене від спраги, та й моїх друзів.

Я їм повне відро води набрав. Тепер біжіть по своїх справах. Завтра приходьте знайомитися. Ми втекли назад на свою вулицю, а Андрійко залишився ще подивитися, як далі будуть розвантажувати машину.

Він мріяв стати водієм великих машин і сподівався випросити маленько посидіти в кабіні у водія. Дуже йому подобався запах бензину. Андрій піднявся на стару яблуню перед будинком і став спостерігати. Він сидів тихо, як миша, щоб його ніхто не прогнав.

Раптом внизу, під тим місцем, де він сидів, пролунав голос бабусі. — Я перепрошую, мій юний друг. Мені неприємно тебе турбувати, але дуже не хочеться сьогодні ночувати на вулиці.

Я кудись посіяла ключі. Чи не міг би ти забратися в віконце і відкрити нам зсередини двері? Андрюша спочатку розгубився, а потім погоджуючись, енергійно захитав головою. Йому, звичайно, не хотілося щоб ця дивна бабуся з дулею з волосся на голові ночувала на вулиці.

— Мене звуть Андрюша і я вам допоможу. Мені це не важко, якщо дядечки допоможуть мені дістатися до кватирки. А вас як звуть?

— Ольга Миколаївна.

— Дуже приємно. Андрій стрибнув з дерева і приземлився поруч з маленькою сивою бабусею з добрими карими очима.

— А ти, Андрюша, пироги з чим любиш?

— З повидлом, а ще з цибулею і яйцем. -Домовилися.

Як я тут влаштуюся, дня через три приходь до мене в гості. Буду тебе чаєм з пирогами пригощати. І поліз наш друг в віконце, відкривати незнайомій бабусі двері. Будинок був порожній і запорошений.

Але Андрюша десь зумів порвати свою сорочку і засумував. Будинки від мами такого ременя перепаде, чи не зрадієш. Нова бабуся врятувала нашого друга. Вона залишила сорочку собі і обіцяла її до завтрашнього ранку все полагодити. З того дня з’явилася у Андрійка бабуся.Вона читала йому казки, штопала і в’язала йому шкарпетки.

Навіть кілька разів Андрюша з мамою приходили до неї в гості на пироги і самі запрошували бабусю Олю до себе на обід.

А одного разу баба Оля захворіла. Андрюша сам для бабусі варив картоплю в мундирах, а я йому допомагала. Мене моя баба Нюся вже давно навчила газ включати і сірником підпалювати. А ще ми їй ходили за ліками, варили манну кашу.

Колюня навіть протопив грубку, коли ближче до осені ночі стали прохолодними. Звичайно, нам дуже сильно допомагали дорослі, але Андрійко про бабусю Оле дбав більше всіх. Це ж його бабуся. А ми за нього були раді. Тепер у нього, як у всіх дітей, є своя чужа, але така рідна бабуся.

КІНЕЦЬ.