Нещодавно ми з моїм чоловіком таки передумали продавати свою стареньку дачу, як тільки потенційні покупці увійшли в наш старенький маленький будинок.

Усередині кожного з нас назрівав протест проти того, що відбувається. Я тремтячим голосом говорила з молодою парою, які енергійно ходили по будинку, заглядаючи в усі кути, розпитуючи про особливості життя за містом. Хоча ніколи не очікувала, що цей будиночок стане таким важливим і дорогим мені.

А мій чоловік Матвій, привітно привітавшись, мовчав, усвідомлюючи, що дачу він не хоче продавати зовсім, що гроші не так вже сильно зараз потрібні йому, що час, а це дуже багато років, проведений в цьому будинку, дуже дорогий та пам’ятний, і треба його цінувати за моменти спокою і щастя, від чого не варто відмовлятися.

Молода подружня пара, яка прийшла оглядати нашу невеличку дачу, пообіцяла подумати і передзвонити згодом, щоб повідомити про своє рішення. Як тільки їх машина рушила від воріт, я стала шморгати носом, як мала дитина:

Не можу я так. Шкода мені цей невеличкий старенький будинок. Про що так і прямо сказала своєму чоловікові.

– Давай не будемо продавати, – несподівано запропонував мені Матвій, – обійдеться наш син і без цих грошей. Нехай в банку більше позичає. Зате буде куди відпочивати їздити і їм, і дітям і нам з тобою. Не уявляю, як нам прийшла ідея продати будинок цей. Влітку ми з тобою що в місті робити будемо? Тут хоч ворушитися доводиться. Ну не плач, – переконував мене Матвій.

Увечері ми вирішили затопити піч, дістали старі листи і папери, яких накопичилося повний письмовий стіл. Серед них траплялися і чорно-білі фотографії. Гора паперів переросла в купу спогадів. Згадували, розмовляли, сміялися. І так добре ставало на душі, ніби поринули в кращі моменти життя, і воно було хорошим, ніби нічого поганого і не було. Пам’ять видавала моменти радості, щастя.

Як добре, що ми передумали. Коли покупці дивилися будинок, мені здавалося, що вони забирають у нас не тільки його, а й частину нашого життя. А тепер є відчуття, що у нас буде ще багато хорошого, пов’язаного з цим місцем, що життя не закінчилося, воно триває, щасливі моменти у нас ще попереду.

Ми з Матвієм просто думали, що це – всього лише дача, а виявилося – чи не найкраща частина нашого минулого. Хочеться сподіватися, що і сьогодення. І навіть майбутнього.

У місті ми розповіли синові про невдалий продаж будинку. Але Ігор образився на нас, сказав, що дуже розраховував на ці гроші, у нього квартира в кредит взята, зараз і він і дружина залишилися без роботи, немає чим платити кредит. Син сказав, що ми недобрі батьки, адже в такий важкий час залишили їх на одинці з проблемами. Ігор пояснював, що в них квартиру можуть забрати, немає в наступному місяці чим платити кредит.

Тепер я не знаю що робити і батько ходить сумний. І сина шкода, хоча вони дорослі, могли б і самі думати, що їм робити, і дачу шкода, там пройшло наше життя, я так люблю там бути з чоловіком. Як далі бути? Син з невісткою серйозно образилися, а нас скоро старість чекає, не хочеться, щоб вони відвернулися від нас.

Фото ілюстративне.

Джерело