– Хіба нормальна мама може покинути своїх дітей? – запитав Іван. – Я їх не покидаю, в них є тато. А я приходитиму до них час від часу.

– Ти мізинця мого не вартуєш, – сказала Дарина та метушилася по хаті.

Вона збирала свої речі.

Хіба нормальна мама може покинути своїх дітей? – запитав Іван.

– Я їх не покидаю, в них є тато. А я приходитиму до них час від часу.

Іван та Дарина прожили у шлюбі вісім років. За цей час у них появилося двоє дітей. Синочку було чотири роки, коли жінка сказала, що йде.

Останнім часом стосунки між ними були дуже натягнутими.

Сварки, непорозуміння, докори. І так щодня.

– Нащо тобі ця стара бляха? – запитала Дарина про автомобіль, котрий Іван придбав дуже дешево.

– Відремонтую, пофарбую, і ще служитиме мені не один рік. Нам же потрібен автомобіль.

– Сам на ньому катайся, а я не збираюся. Це не машина, а розбите корито, – ніяк не вгавала Дарина.

– Не можу я зараз придбати щось краще. У нас он кредитів по горло. Я й так хати не бачу, важко працюю, – намагався виправдати себе Іван.

– Ахах!

Враження, що двірником підпрацьовуєш. Судячи з того мізеру, який ти заробляєш.

У двері постукали. Це була сестра Дарини Маруся. Вона часто навідувалась до своїх племінників.

– Привіт, заходь, – сказала Дарина.

– Ви чого так кричите. Я вас ще з першого поверху чула, – запитала Маруся, виставляючи на стіл гостинці для дітей.

– А як мені не кричати.

Я вже по горло сита сімейним життям з Іваном.

Маруся пішла в кімнату до племінників, а Дарина тим часом мала піти в магазин. Згодом планувала зустрітися з подругою.

Маруся зайшла на кухню попити води. За столом сидів Іван. Він схилив голову та про щось думав.

– Іване, чого ти? Дарина завжди така. Посвариться та перейде їй.

– Завжди. Мені набридло це. Вона ніколи не цінує мої старання, щоб я не робив.

Весь час одне і те ж. Пиляє, пиляє.

Порівняє мене з іншими чоловіками. Я, як можу, стараюся приносити гроші в дім, дбати. А тепер ще й ця клята машина. Я хотів дітей у школу возити, дитячий садок. Дарина сама завжди говорила, що нам потрібен автомобіль. Я й купив. Вона тепер каже, що і не подумає в нього сісти, – по Івану було видно, що він засмучений

– Ми з дітьми ідемо погуляти, ходімо з нами, – запропонувала Маруся.

Вони пішли на прогулянку. Іван грався з сином у пісочниці. Маруся гойдала племінницю на гойдалці.

– Просто чудова сім’я, – сказав хтось збоку.

Надвечір Дарина прийшла додому та застала дивну картину.

– Мамо, дивись, що ми з тіткою намалювали, – хвалилася донька.

Щодень стосунки між парою ставали все напруженішими. Дарина ішла з дому та поверталася пізно. З дітьми часто сиділа її сестра.

Іван мало того, що приходив ледь теплий, так він майже ніколи не заставав дружини вдома. Чоловік вже й сам не розумів, для кого це все.

– Дарино, я більше так не можу, – сказав якось Іван.

– Ну ще б. А мені набридло жити у всьому собі відмовляючи. Мені лише 33, а я відчуваю себе на п’ятдесят. Не можу сходити нормально в салон краси чи купити собі нові речі. Про відпочинок залишається лише мріяти.

– Мені набридло так жити. Складається враження, що я живу сам по собі. Тебе майже ніколи немає вдома. Я вже забув, коли їв нормальну домашню їжу.

– Домашня їжа? Ти зі мною лише через це? Знаєш що, я йду від тебе! У мене є інший. І він не бачить в мені лише куховарку.

А ще в нього не шматок бляхи, а дорогий автомобіль.

– Йдеш? – запитав Іван.

– Так. Діти поки будуть з тобою. Я не маю куди їх забирати. Радій, що з тобою хоч хтось залишиться.

– Але ж вони ще зовсім маленькі. Їм матір потрібна, – Іван дивувався, як Дарина може бути настільки безсердечною. Заради іншого чоловіка вона готова покинути власних дітей.

– Я їх виносила і народила. Тепер і ти зроби свій внесок у їх виховання.

Наступного дня Дарина зібрала свої речі та поїхала. Іван взяв відгули на роботі. Тепер йому потрібно було зрозуміти, як бути далі.

На ньому двоє дітей, робота та ще купу хатніх справ. Іван ще довго не міг прийти до тями після вчинку дружини.

– Марусю, можеш ввечері заїхати приготувати щось племінникам, – він зателефонував по допомогу до сестри своєї дружини.

– Добре. А де Дарина? Щось трапилось?

– Приїжджай, я все розповім.

Увечері, коли діти лягли спати, Маруся та Іван сиділи на кухні. Він розказав їй про вчинок Дарини.

– Знаєш, мені соромно, що в мене така сестра. Якою ж треба бути, щоб начхати на власних дітей. Не знаю, що й сказати, – Маруся була вражена безвідповідальністю сестри.

– Мені, звісно, незручно тебе про це просити.

Але чи не могла б ти час від часу допомагати мені з дітьми.

Може твоя сестра ще передумає. Хоча…Навіть не знаю, чи я б їй пробачив.

Минув рік. Іван та Маруся гуляли з дітьми. Хлопчик з дівчинкою весело грались на вулиці. Іван з Марусею мило йшли за руки та посміхалися одне одному. З моменту, як Дарина пішла, Маруся стала допомагати Івану з дітьми. Вона просто не могла залишити дітей без материнської турботи. Коли діти лягали спати, Маруся з Іваном ще довго сиділи та розмовляли. Так вони зблизились. Здавалося, пара була знайома все життя. Дарина за цей час тільки раз навідалася до дітей. Так рідна тітка замінила їм матір.

КІНЕЦЬ.