Наша бабуся звичайнісінька людина, лише з деякими особливостями сприйняття своїх родичів. Начебто всіх однаково любить, але є улюбленці.
Мама і тітка, бабусині доньки, щойно подорослішали, роз’їхалися з рідного будинку по різних містах.

Тітка оселилася ближче до бабусі, в передмісті, а мама до сусіднього містечка перебралася. Тітка з двох сестер молодша, і до неї у бабусі завжди особливе, трепетне ставлення було: і хворіла вона в дитинстві постійно, і росла без батька, і чоловік їй попався простий інженер без гроша.

Чи інша річ моя мама. У неї й престижна робота, і чоловік заробляє пристойно. Навіщо такою турбуватися – сама нехай рідним допомагає, якщо можливість є.

Ні мене, ні маму ніколи таке бабусине ставлення до нас не напружувало. Ну, буває так, куди подітися. Але нещодавно довелося придбати для бабусі квартиру. Ось тут і почалася справжня битва. Але все гаразд.

Бабуся у нас спритна, хоча їй далеко за сімдесят. Живе одна в трикімнатній, гуляє в скверику біля будинку з сусідськими пенсіонерками, магазинами бігає, в кіно навіть вибирається іноді. Одним словом, на покій їй ще рано, але все ж таки час іде, а вона не молодшає. Краще ж коли рідня під боком, будь-якої миті допоможе, якщо що. А вона не те що в іншій квартирі – в іншому місті, до неї туди й доїхати проблема.

Близько року тому мама запропонувала бабусі перебратися до нас, але та легковажно відмахнулася. Тітка теж не змогла її вмовити переїхати до неї. Звикла бабуся жити сама, ні від кого не залежати.

– Ні! Своє це своє! – казала бабуся. – Навіщо щось міняти, коли й так усе чудово. Ну трапитися зі мною чого – то сусіди під боком. Допоможуть. Подзвонять вам, якщо треба. Не можу я по чужих кутках поневірятися. І не вмовляйте. Поки я жива і в розумі нікуди з місця не рушу.

Але мама таки переживала за бабусю, все думала, як би так влаштувати, щоб до нас ближче її переселити.

Якийсь час тому мама все ж таки вирішила придбати для бабусі однокімнатну квартиру недалеко від нас. Виходило не дуже дорого і з розстрочкою по платежах. Забудовник надійний, не повинен підвести. Будує швидко, якісно.

Бабуля на той момент трохи прихворіла з тиском, напевно, налякалася, що з нею станеться що-небудь, а тому, цього разу, піддалася на вмовляння мами, погодилася вкластися в будинок, що будується, і надалі переїхати туди.

Тітка зітхнула з полегшенням – бабуся буде під наглядом. Ми розвинули бурхливу діяльність, оформляючи документи, бігаючи кабінетами та банками. Через те, що мої батьки люди сильно зайняті, вільного часу завжди обмаль, тітка і бабуся далеко, основне навантаження з оформленням дісталося мені.

Бабуся відмовилася приїжджати навіть для того, щоб вступити в права спадщини на нову квартиру, коли будинок був добудований.

– Оформить якось без мене, – заявила вона нам, – Ось буде все готове, тоді я й переїду. Я вже не в тому віці, щоб бігати туди-сюди.

Довелося мені оформити всі документи та квартиру на себе.
Що далі, то більше бабуся давала задній хід. Був навіть момент, у розпал будівництва, коли вона спробувала все відмотати назад. Чи бачите, звикла до простору, а тут лише одна кімната в неї буде, не розвернутися. Запитувала, чи не можна повернути гроші.

Ми з мамою абияк її вмовили не метушиться? Обіцяли гарний ремонт зробити за свої гроші та зручні меблі купити. Напирали ще на те, що всіх грошей бабусі назад не віддадуть, лише якусь їхню частину, тож краще добудувати квартиру. Бабуся, здається, погодилася, але, коли будинок був зданий, відремонтована квартира чекала на нову господиню, ця господиня знову пішла назад і так уперлася – ну ні в яку не зрушити. Ось не поїду – і все. Я звикла тут.

Ми й так і так умовляли – не вийшло. Готова квартира залишилася порожньою, і що з нею робити тепер незрозуміло. Начебто сплатила її бабуся, записана вона на мені й ремонт наш із мамою вийшов. Запропонували бабусі здавати її чи продати, але й тут вона відмовилася.

– Хай так поки що стоїть, – казала бабуся, може я за місяць захочу переїхати до неї, а там мешканці якісь. Як їх вигнати? Квартира моя, мені й вирішувати!
Ось так! І навіщо питається стільки нервів, грошей та часу на цю нікому не потрібну нерухомість було витрачено?

– Після моєї смерті можете квартиру цю навпіл з Мілою поділити, – заявила мамі бабуся під час чергової розмови.

Міла – це моя тітка, тільки до чого тут вона? Не з’являлася у нас у містечку жодного разу, поки ми з квартирою цієї возилися, грошима не вкладалася, за комуналку знову ж таки я плачу, а тепер значить поділитись з нею. Хіба це справедливо виходить? А бабуся ще примовляє, щоб ні я, ні мама не сміли лаятися з Мілою, вона, мовляв, і так, від життя радостей ніяких не бачила. Я бабусі прямо висловила все, що насправді про все це думаю, а вона в істерику відразу.

– Хіба можна так один з одним, – стогнала вона в телефонну трубку, – Рідних любити треба, а ви що? Не встигла я на той світ вирушити, а ви вже через мою спадщину гризетесь!

А ми зовсім не гриземось! Я тітці своїй взагалі нічого не говорила, тільки мамі та бабусі думки висловлювала. Але взагалі хіба це чесно, квартиру навпіл ділити за таких обставин? Ну і що, що у мами з татом робота хороша, дохід пристойний приносить, все одно треба розуміти, що тітка взагалі тут не при справах.

Я, звичайно, за гроші не чіпляюся, я про маму більше переживаю, що бабуся про неї зовсім не думає, знову тільки про добробут своєї Міли дбає. І якщо все ж таки ділитися доведеться, то тітка в жодному разі ні про яку половину нехай навіть не мріє. Квартира на мене записана, і мало що бабуся сказала, мені вирішувати, як цю квартиру ділити та з ким.

КІНЕЦЬ.