– Не треба йому приходити сюди! Навіщо він тобі? Ти заміжня жінка, у тебе сім’я!

– Мамо! Ти дуже багато не знаєш про мою сім’ю. Її й сім’єю назвати не можна.

– Що ти маєш на увазі?

Рита та Марія Вікторівна сварилися вже втретє чи вчетверте після того, як дочка повернулася в село. Рита шалено втомилася від цих розбирань.

Вона і приїхала до матері для того, щоб почати, нарешті, спокійне життя, а тут знову крики, закиди, образи. Звичайно, не на адресу Рити, але суті це не змінювало.

Марія була вкрай незадоволена тим, як поводилася її дочка. Рита – єдина дитина, була для матері майже божеством. Марія дуже сподівалася, що дочка не повторить її помилок, проживе життя інакше, і стане по-справжньому щасливою.

І що ж тепер? Рита її розчаровувала!

– Як там твоя Рита влаштувалася? – раз у раз питала у Марії сусідка Світлана, дочка якої не змогла вийти заміж у свої тридцять шість років, і все ще вела розгульний спосіб життя.

У селі мало хто міг похвалитися стабільністю та влаштованістю. Богом забуте село, де молодь не хотіла залишатися, і лише старі люди доживали свого віку.

Рита виїхала з села одразу після закінчення школи. Вступила в інститут, довгий час винаймала у місті квартиру, потім вийшла заміж за хорошого хлопця. Марія натішитися не могла, що її дочка добре влаштувалась, на відміну від своїх колишніх однокласників та сусідів.

– У Рити все гаразд, – з гордістю відповіла Марія сусідці, – квартиру купили з Грицьком, робота в неї гарна.

– А чого вона зі своїм Грицьком до тебе носа не каже? – хмикнула заздрісна Світлана. – Чи це тільки на словах усе гаразд? Ти цього Гриця хоч у вічі бачила?

Марія гідно подивилася на Світлану. Зрозуміло, сусідці хотілося, щоб у житті Рити все складалося так само невдало, як у житті її власної доньки, з цим усвідомленням було легше тягти своє існування, але Марія допустити цього не могла.

– Звісно, ​​бачила! І познайомилася з ним, коли в місто приїжджала, і на весіллі гуляла, і потім до дочки їздила, та із зятем спілкувалася.

Але не у всьому Марія була щира зі своєю сусідкою. З Григорієм вона була знайома. Приїжджала до дочки погостювати, а там якраз був він. Гриць здався майбутній тещі цілком гідним хлопцем: студент, майбутній програміст, симпатичний та чудово вихований.

Рита тоді була такою щасливою та натхненною, очей не зводила зі свого Грицька, і була задоволена своїм життям.

– Ти б хоч іноді в село приїжджала,- поскаржилася Марія,- бо всі вважають, що в тебе в житті все не складається. Шепчуться люди.

Рита тільки рукою махнула:

– Нехай шепочуться. Село воно і є село. А ти, мамо, менше говори про мене і моє життя, нічого іншим знати про те, що в мене відбувається.

Але, як же не базікати, коли так хотілося похвалитися успіхами у житті дочки? Сама Марія була розлученою жінкою, з батьком Рити вона розійшлася, коли доньці було десять років.

Іван пив, підіймав на дружину руку, і лякав своєю поведінкою малолітню дочку. Хоч і любила Марія колись свого Івана, але терпіти поведінку чоловіка не хотіла.

Після розлучення Іван зневажав інших жінок, а потім і зовсім виїхав з села. Рита не знала нічого про долю батька, та й знати не хотіла – дуже багато неприємних спогадів було з ним пов’язано.

Після свого від’їзду з рідного села Рита була в матері разів два, від сили. Ніколи було: то робота, то чоловік.

Марія Вікторівна з розумінням ставилася до цього, сама кілька разів з’їздила в Полтаву, спочатку на весілля до дочки, потім у їхню нову квартиру, тільки ось вдруге зятя вже вдома не застала.

– Гриша у відрядженні, – пояснила Рита, а мати зайвих питань не стала ставити.

Стіни в спальні молодих були обвішані весільними фотографіями, у шафі висіли сорочки Гриця, а Рита жила таким самим задоволеним життям.

Звичайно, того натхнення та вогню в очах уже не було, але й це можна було зрозуміти, адже другий рік уже пішов з дня весілля, пристрасті в родині стихли.

– А чого у твоєї Рити дітей немає? – вкотре лізла зі своєю цікавістю Світлана, задаючи Марії провокаційне запитання і чекаючи, як сусідка почне виправдовуватися.

– Час ще не настав, молоді зовсім, – відповіла Марія, як здавалося їй, цілком логічно, – а ти, Світлано, займися своїми справами, й не пхни носа в чужі.

Сусідка й не думала ображатись. Щоразу, зустрічаючи Марію, вона вигадувала чергове запитання, намагалася зачепити її, і вивідати найпотаємніше. Тільки Марія завжди відповідала з гордістю, й особливо нічого від інших людей не приховувала.

А тут, за два з половиною роки після весілля, Рита приїхала до матері.

– Відпустка в мене, – пояснила дочка, – хочу відпочити, й сховатися від міської метушні.

Марія, з одного боку, була задоволена. Рита понад три роки удома не з’являлася, а тут на цілий місяць завітала. Щастя ж?

З іншого боку, у матері було багато питань до Рити. А де Грицько? Чому він разом із дружиною не приїхав? І як, узагалі, відпустив її одну на такий великий термін?

А тут ще став до них Андрій Арсеньєв заходити. То дров нарубати, то Риті з ремонтом машини допомогти, то на день народження її запросити.

Марії Вікторівні це не подобалося, не хотіла мати, щоб її дочка близько спілкувалася зі своїм колишнім однокласником, який не був одружений, і все ще жив у селі.

– Навіщо ти його заохочуєш? – суворо запитала Марія, коли Андрій вкотре приходив до них у будинок, щоб Риту покликати на зустріч випускників.

– Мамо, ти чого? – Дочка округлила очі. – Андрій – друг дитинства. Що я поганого роблю? Просто спілкуємося – ми ж друзі!

Марія криво посміхнулася:

– Друзі вони! Знаю, як ви тинялися за школою після уроків. І про записки його сальні я знаю. Ти заміжня взагалі-то!

Рита спохмурніла:

– І що? Нічого поганого я не роблю, і Андрій, до речі, теж. Він не одружений, чутки про нього не ходитимуть.

– А про тебе будуть! – заперечила мати. – Он, Свєтка щоразу ніс свій у віконце суне, коли Андрій до нас приходить. Заборони йому ходити!

Марія з жахом зрозуміла, що її трясло від хвилювання. Вона сама не могла пояснити, чому її так дратує Андрій.

Хлопець із доброї родини, мабуть, однієї з небагатьох, що вели пристойний спосіб життя, та не влаштовувала скандали по селу.

Працював Андрій на місцевому пташнику налагоджувачем обладнання, їхати з села не планував. Не одружений, у поганих речах помічений теж не був.

Але щоразу, коли Марія бачила сільського хлопця на порозі свого будинку, вона починала нервувати, та сваритися з дочкою.

– Чому Грицько з тобою не приїхав? – запитала мати, спостерігаючи, як Рита збирається на зустріч колишніх однокласників. – Чому ти дозволяєш собі якісь вечірки у компанії сумнівних хлопців?

Рита обернулася до матері, й здивовано на неї подивилася:

– Мамо, ти довго мене допитуватимеш? Гриша працює, коли йому? Та й що він тут забув? Тут моя хата, моя мамо, навіщо йому сюди приїжджати?

– Чому ти так на довго приїхала? – знову встрягла з запитаннями Марія Вікторівна, якій не давала спокою байдужість дочки до її хвилювання. – Не боїшся, що поки ти тут, твого чоловіка поведуть?

– Не боюся, – коротко відповіла Рита і вийшла з дому, грюкнувши за собою дверима.

Знову на неї чекав біля воріт Андрій. Усміхнувся Риті, посадив її в машину свого батька, і разом вони поїхали у бік школи.

Марію переповнювали гнів та образа. Тільки її дочка нормально влаштувалася у місті, як знову на обрії з’явився цей Андрій!

Відчайдушно не хотілося матері, щоб її дочка повторювала її помилки й зв’язувалася з сільським недотепою, який тільки й умів, що гарно у вуха лити, а потім на ці ж вуха гарно вішав локшину.

Схопивши телефон, Марія набрала номер зятя. Гриша не відповів їй, мабуть, навіть не зрозумів, що то була мати його дружини.

Марія ніколи раніше не дзвонила Гриші, приводу не було, та й не зручно це було: відвертати зайняту людину від роботи.

Весь вечір мати просиділа біля вікна. Виглядала в сутінках знайомі постаті, потім побачила Риту, а поряд з нею, зрозуміло, крокував Андрій.

Зупинившись біля воріт, вони довго про щось розмовляли, а потім Андрій набрався нахабства, і поцілував заміжню жінку!

Марія Вікторівна зірвалася з місця. Вона вилетіла на ґанок, і мало не збила з ніг Риту, що підіймалася до хати.

– Мамо, ти чого?

– Він тебе поцілував! Це нормально, по твоєму? – кричала Марія Вікторівна, а обличчя Рити дедалі більше витягалось. – Не треба йому приходити сюди! Навіщо він тобі? Ти заміжня жінка, у тебе сім’я!

– Мамо! Ти дуже багато не знаєш про мою сім’ю. Її й сім’єю назвати не можна.

– Що ти маєш на увазі?

Рита не встигла відповісти матері, бо у кишені халата Марії задзвонив телефон. То був зять, Грицько.

– Ось! – Мати тицьнула екраном в обличчя Риті. – Це твій чоловік! Зараз я йому все розповім! Алло, Григорію, привіт. Це Марія Вікторівна. Яка, яка? Мама Маргарити, вашої дружини.

У слухавці повисла пауза, а мати кинула швидкий погляд на Риту. Та стояла поряд з нею, відводячи очі убік, і явно відчуваючи незручність.

– Що означає не дружини? Розлучились?

Рука, що тримала телефон, знесилено опустилася вниз.

– Мені Грицько сказав, що ви розлучилися, – пробурмотіла Марія Вікторівна, і незрозуміло подивилася на дочку, – це жарт? Розіграш, так?

– Ні, мамо, – відповіла Рита, – це правда. Ми з Гришею розлучилися ще три місяці тому. Квартиру продали ще у шлюбі – гроші поділили. Я вже давно не мешкаю з ним. Немає в нас сім’ї.

– Як же так… – Марія Вікторівна не могла повірити почутому.

Її донька, яка нарешті досягла чогось у житті, просто втратила своє щастя!

– Ти недолуга! – Мати підвищила голос. – У тебе був такий чоловік! Розумний, гарний, працьовитий. Гроші у будинок приносив, не мав шкідливих звичок. Це через те, що ти дитину йому не народила?

– Мамо! Ти багато не знала про те, що відбувалося в нашій, так званій, сім’ї. Так, Грицько – молодець, добре заробляв, не пив. Тільки ось… Мамо, він руки до мене простягав.

Все всередині у Марії Вікторівни опустилося. Хіба міг Гриша так вчинити зі своєю дружиною? Міські хлопці так не поводяться, виховані інакше.

Це сільський Ванька ганяв її, а програміст Григорій із серйозними очима, та такими правильними промовами… Ні, не правда, не може бути!

– Оперезав так, що я опинилась у лікарні, – продовжувала Рита, – як виписалася, переїхала до подруги. І до нього більше не поверталася.

– Мамо, припини вигадувати казку, якої немає. Я була щаслива зі своїм колишнім чоловіком, але рівно рік після весілля. Потім почалося пекло, подробиці якого я тобі розповідати не буду.

За годину мати з дочкою сиділи за столом, намагалися пити чай, і мовчали. Марія Вікторівна хмурилась і щось бурчала під ніс, а Рита постійно зітхала.

– Що ти тепер робитимеш? – нарешті запитала мати.

– Поки що нічого, – відповіла Рита, – на роботі мені відпустку дали. Потім повернуся назад, житиму якось.

– Іпотеку візьму, сама виплачуватиму її. І жодних мужиків. Я поки що нічого не хочу. Що батько, що чоловік – обоє виявилися “боксерами”.

Марії Вікторівні стало соромно. Вона у своїх фантазіях бачила нахабну дочку, що крутила п’ятою точкою перед іншим чоловіком, а свого зятя вважала, мало не святим. Як багато вона не знала, і чи потрібно було їй знати про це?

– А Андрій? – для чогось спитала Марія Вікторівна, і крадькома глянула на дочку.

– А що Андрій? Він просто друг. З ним я поділилася своїми проблемами, він мене підтримав. Немає в мене нічого з ним, просто провів, поцілував у щоку. Мамо, ти ж можеш жити без чоловіка. Чому я не зможу?

– У мене є ти, – відповіла Марія, і зненацька схлипнула.

– А у мене є ти, – засміялася Рита, і торкнулася руки матері, – а все інше потім. Дай мені просто прийти до тями.

Марія кивнула. Більше нікому і нічого вона про свою родину не розповідатиме. І, мабуть, поїде з донькою в місто, допоможе влаштуватись, підтримає її.

Рита мала рацію – вони були одна у одної, а мужики … З цим її молода дочка розбереться потім. І сама, без участі матері…

КІНЕЦЬ.