У Галини і Василя було дві дочки – Оксана і Марія. Різні, як небо й земля. Оксана – старша, серйозна, ще зі школи допомагала по господарству, в усьому слухалась батьків. Після заміжжя залишилася в селі, доглядала за хворим батьком, потім за матір’ю.

А Марія – душа компанії, легка на підйом, давно вже жила в місті. Зрідка приїжджала, обіймала маму, цілувала в щоку й знову зникала в своїх справах.

Після того як не стало батька вся турбота про дім лягла на Оксану. Вона щоранку приходила до мами, варила їй їсти, колола дрова, носила воду з колонки. Її чоловік, Петро, хоч і не в захваті був від цієї “другої хати”, але допомагав – бо що робити, старші люди, та ще й рідна теща.

Коли мама відійшла у засвіти, Марія приїхала на похорон з трояндами й дорогим вінком. Було помітно, що їй незручно перед сестрою, але вона трималась гордо.

На сороковини Марія підійшла до Оксани й спитала:

– Ну що, будемо якось ділити майно? Вже пора…

Оксана здивувалася.

– Ділити? Та ти ж навіть не знаєш, що тут і як. Ти ж нічим не допомагала весь цей час.

– Але ж я така сама дочка як і ти, – Марія стискала сумочку, в очах блищали сльози чи образа.

– Не сперечаюсь – дочка. Але я тут, а ти двадцять років де була?

Марія зітхнула. Вона чекала саме такої реакції.

Так і почалося.

Хата у селі була стара, але велика, з городом, садом і ділянкою за хатою. Крім того, в селі ще лишалась недобудована літня кухня, яку колись хотіли переобладнати під майстерню, але руки не дійшли. І старий хлів – порожній, але міцний. Марія запропонувала:

– Давай усе продамо, а гроші поділимо.

Оксана спалахнула:

– Ти з глузду з’їхала? Це наш дім, тут ми виросли! А ще – мама перед смертю просила, щоб я не покидала хату. І я їй обіцяла.

– Ну, обіцяла – то обіцяла. Але ж я не відмовляюсь від своєї частки.

– А я не маю чим в тебе “викупити”, – гірко сказала Оксана. – Ми самі ледве зводимо кінці з кінцями.

З того дня між сестрами з’явилася тріщина. Слово за слово, докір за докором – і все перетворилось у нескінченні розмови про “моє” і “твоє”.

Марія запропонувала звернутись до нотаріуса. Там їх вислухали, подивились документи й сказали просто:

– Якщо немає заповіту, спадщина ділиться навпіл.

Оксана мовчала. Їй хотілося кричати, плакати, але вона стрималась. Вона добре пам’ятала, як мати казала: “Це все тобі, доню. Марія не схоче тут жити, вона чужа стала…”. Але письмового нічого не було.

– У тебе є варіант, – казав їй Петро. – Пропишися там. Стане хоч якимсь аргументом, що це твій дім. Але Оксана не хотіла через суд вирішувати питання, бо то була сестра. Рідна.

Марія, хоч і не натискала, але стала відстороненою. Почала дзвонити рідше. Сказала: “Якщо хочеш залишити хату, то дай мені частку в грошах. Це чесно.”

Чесно? Для Оксани “чесно” було інше. Вона вкладала в ту хату душу. Тримала город, доглядала за могилами батьків. Вона не могла зібрати ось так швидко таку кругленьку суму.

Минув рік. Стосунки між сестрами зовсім зіпсувалися. Одного вечора Оксана пішла на кладовище й довго стояла біля маминої могили.

– Мамо, що мені робити? Я ж не для грошей все це… Я просто хотіла, щоб дім жив. Щоб ти знала: не марно все було.

І, ніби у відповідь, на вітерці зашелестіли кущі бузку, який мама так любила.

А наступного дня Марія несподівано приїхала.

– Послухай, – сказала, стоячи на подвір’ї. – Я все думала. Ти маєш рацію. Я не маю морального права щось вимагати. Просто мені так страшно стало… коли мами не стало. Що все закінчується. І що в тебе залишиться дім, а в мене – лише спогади.

Оксана мовчала.

– Я не хочу від тебе грошей. Але якщо колись захочеш щось продати чи переоформити – просто скажи. І… я б хотіла приїжджати сюди. З дітьми. Бо це ж і моя домівка трохи.

І тоді вони обнялися.

Життя навчило їх: справжня спадщина – не в хатах і городах. А в тому, щоб залишитись людьми. І не втратити родину через папірець без підпису.

Джерело