Марія стала тією свекрухою, що зруйнувала шлюб сина.

Так висловилася невістка під час телефонної розмови. Привітала жінку з перемогою, а потім не оминула нагоди сказати кілька гірких образливих фраз.

Марія, за природою своєю, була жінкою не конфліктною, тому промовчала. Юля ж мовчання свекрухи сприйняла за німе підтвердження власних висновків і ще більше почала поливати брудом розгублену жінку.

Першою не витримала Марія і вимкнула телефон, перервавши гнівний монолог невістки настільки безкультурним чином. Хоча про яку культуру могло йтися, коли в твій бік ллються несправедливі звинувачення та образи?

Довго ще сиділа Марія, дивлячись в одну точку на стіні. Думала про все…

Взагалі Марія себе вважала поганою свекрухою. У життя сина не лізла. Зайвий раз не дзвонила. Допомоги своєї не пропонувала. Після того, як чоловіка паралізувало, кинула всі сили на догляд за ним. Стало не до всього.

Зараз себе картала за це. Треба було дзвонити, цікавитися, брати участь. Можливо б, так вона була б у курсі його проблем із дружиною і розлучення, в якому її щойно звинуватили. Раптом змогла б вчасно втрутитися і допомогти зберегти їм стосунки?

Матір’ю Марія теж вважала себе неважливою. Та й узагалі, не знала, чи має право такою себе називати. Адже єдина дитина, яку вона виростила і виховала, була їй чужою за кров’ю.

З чоловіком вони усиновили Гришу, коли тому було шість років. Хлопчик ні з ким не йшов на контакт, був замкнутий і озлоблений на світ.

– Є діти, яким судилося опинитися і прожити тут, – сказала співробітниця дитячого будинку, порадивши звернути увагу на дітей молодшого віку.

Марія хотіла виховувати дівчинку. Не раз марила перед сном, як проводитиме з нею час, шитиме для неї гарні сукні, плестиме коси, секретничатиме, ходитиме магазинами, купуватиме ляльки і гратиме ввечері перед сном у різні ігри.

Можливість мати свою дитину вона втратила.Марія була при надії і у якийсь момент усе пішло не так, і вона опинилася в лікарні. Їй не пощастило і знадобилася чистка, яку виконали халатно. У результаті Марія залишилася без можливості мати власну дитину.

Чоловік, на відміну від неї, сліз не лив.

– Що сталося, те сталося. Он, люди добровільно не хочуть ставати батьками, і нічого. Живуть, щасливі, задоволені.
Але Марія так не могла. Їй хотілося стати матір’ю. І тоді здавалося, що це єдине, заради чого варто жити.

Слова співробітниці дитячого будинку Марію зачепили. Їй стало шкода хлопчика.

– Що за нісенітниця? Як це судилося – опинитися і прожити? Я хочу виховувати саме цього хлопчика!..

– Ви хоч розумієте, яка це відповідальність? Дитина – не розмінна монета. Якщо через рік ви вирішите її повернути, бо не справляєтеся…

– Розумію. Дитина – не собака…- перебила її Марія. – Ми з чоловіком дорослі люди і знаємо, навіщо прийшли. Знаємо, на що погоджуємося. Ми до цього давно готові. І хочемо виховувати цього хлопчика. Йому судилося прожити з люблячими батьками…

Марія справді була готова, як і її чоловік. Хоча їм здавалося, що вони відверто не справляються і винні перед дитиною, з якою не можуть знайти контакт.

Перший час Гришу намагалися задобрити подарунками. Хлопчик їх не приймав.

– Мені потрібна моя мама! А ви – чужі тітка
і дядько… – для нього взагалі весь світ виглядав вороже. – Ненавиджу вас…

Слова хлопчика ранили Марію, як і її чоловіка. Як би вони не намагалися до нього підступити, він одразу “обростав” колючками.

У якийсь момент чоловік запропонував визнати, що батьків з них не вийшло. Що вони не справляються і не можуть дати дитині, що їй потрібно. Гриша, немов підтверджуючи їхні слова, викидав усі подарунки, ламав і псував меблі, відмовлявся від їжі.

Одного разу навіть демонстративно вилив суп на підлогу. Марія з гіркотою в серці визнала поразку.

Одного чудового дня, замість того, щоб укотре поговорити, розповісти, що добре, а що погано, вона здалася. Знала, що ці бесіди марні. Хлопчик прекрасно знає, що, розрізаючи ножицями її сукню і костюм чоловіка, чинив погано. Ба більше, він робив це навмисно, на зло їм…

Марія того дня просто обійняла дитину і не випускала з обіймів. Плакала через те, що не змогла впоратися, не змогла знайти підхід…
Гриша виривався, кусався і дряпав Марію…
А потім… також гірко заплакав, дивлячись на роздряпану в кров щоку жінки…

Так вони й просиділи на кухні. А Гриша вперше за весь час перебування в них удома, вимовив тихе “пробач”.

Тоді до Марії й дійшло, що лікувати рану на серці дитини, залишену відходом її рідної мами, треба зовсім не іграшками, дорогим одягом і солодощами, а теплом, любов’ю і добротою.

Ця проста істина здалася блискавкою, що блиснула у свідомості. Хлопчик вибачався за біль, а не за зіпсовані речі. І Марія тепер знала, що робити…

Кажуть, що до будь-якої дитини є свій підхід і Марія цей підхід знайшла. Вони з чоловіком змінили своє ставлення, переглянули свої виховні методи і тепер намагалися оточити хлопчика любов’ю, спілкуванням, а не відкуповуватися іграшками, боячись зайвий раз до нього доторкнутися, обійняти.

І ставка спрацювала. Гриша відчув цю любов. І нехай перший час поводився обережно, але потім батьків прийняв. Став відповідати на доброту добротою.

Життя Марії наповнилося тією радістю і щастям, про яке вона мріяла. Були, звісно, і злі люди, які вносили певну лепту.

– Ти вибач, але взяла дитину готову. Пропустила всі безсонні ночі, перші кроки, слова, болячки… Навряд чи тебе можна вважати матір’ю, – якось сказала втомлена подруга, яка виховувала двох близнюків. – Я ось можу називатися справжньою мамою. Стільки пожертвувала…

Спілкування з подругою було легко перервати, але от як обірвати те саме спілкування з матір’ю, яка теж не схвалювала того, що Марія з чоловіком взяли дитину з дитячого будинку.

Гришу за онука вона не вважала, і крім як “чийсь нащадок з бридкими генами” його не називала. Радила відмовитися від хлопчика, поки не пізно. Причому, вимовляючи ці слова, дивилася на Марію так, ніби робила величезну послугу, даючи цю пораду.

І Марія відмовилася від матері. Ну як відмовилася… Проявила твердість і припинила будь-які розмови на тему дитячого будинку. Мати страшенно образилася, просила не дзвонити їй до того часу, поки мізки на місце не встануть.

Свекруха Марії і зовсім порадила розлучитися і не псувати життя здоровому чоловіку.

– Тобі там усе видалили через ускладнення, але він то здоровий. Потрібний вік, щоб знайти нормальну жінку і мати з нею своїх дітей. Не будь егоїсткою, відпусти. Дай можливість моєму синові прожити нормальне життя і виховувати своїх дітей, а не цього Гришу з огидним характером.

Марія хіба що не розплакалася після її слів. На щастя, ці ж слова почув і чоловік.

– Не смій казати гидоти моїй дружині!.. – сказав він таким тоном, немов розмовляв не
з матір’ю, а з якоюсь жінкою, що опустилася.

– Для мене немає нікого, дорожчого за Марію і мого сина. А те що тобі Гриша минулого разу гречаної крупи в черевики насипав, так це за твій брудний язик. Заслужила…

Так, Гришу стали вважати своїм сином. Невидимий бар’єр сумнівів, який раніше тінню нависав над їхньою родиною, зник. Хлопчика лікували любов’ю. Лікування працювало.

Ні Марія, ні її чоловік більше не уявляли свого життя без Гриші. Як і хлопчик не уявляв свого життя без них. Вони стали справжньою родиною.

Гриша, прийнявши батьків, виявився на рідкість чуйним хлопчиком. Охоче допомагав по дому і також охоче пропонував свою допомогу. Не витворяв дурниць, вчився з відзнакою. У дванадцять років виявив небувалий інтерес до геометрії та креслення.

Марія з чоловіком цей інтерес підтримали. І навіть найняли людину, яка б могла додатково позайматися з сином і більш детально допомогти вивчити предмет.

Марія дуже пишалася тим, що репетитор синові потрібен не для того, щоб підтягнути предмет, а для того, щоб більш поглиблено його вивчити.

Хоча з грошима було часом скрутно й іноді Марія останнє віддавала, щоб дати своєму синові максимально все те, що йому потрібно. Їй хотілося забезпечити його найкращим, дорогим, якісним. Але з усіма труднощами зазвичай справлялися на відмінно.

А ще здавалося, що їхня сім’я завжди буде такою.Але… Гриша виріс, вступив до інституту і поїхав. Закінчивши навчальний заклад, влаштувався на роботу інженером. Продовжив відвідувати батьків. Так минули ще десять років.

Якось недільного ранку Гриша повідомив, що хоче познайомити їх із нареченою. Марія з чоловіком з цікавістю придивлялися до обраниці сина. Зайвих запитань не ставили, хоча цікавість зашкалювала. Треба ж, новина – єдиний син вирішив одружитися!

З іншого боку, час би. Висновків про невістку завчасно робити не стали. Думали ще є час ближче познайомитися і все обговорити. Однак, життя розпорядилося по-іншому.

Бажання зіграти синові шикарне весілля, і подарувати стартовий капітал молодятам, призвело до наслідків. Чоловік Марії став працювати, здавалося б, цілодобово. Казав, що хоче здивувати Гришу значною сумою, яку подарує на весілля.

Працював він кранівником на будівельних майданчиках. Однієї з ночей, почувши дивний писк, вирішив дізнатися, у чому справа. Виявивши на п’ятому поверсі недобудованого будинку кошенят, хотів їх забрати. У якийсь момент у нього запаморочилося в голові, і він, оступився і зірвався вниз…

Лікарі вважали, що те, що чоловік Марії вижив – уже диво. Треба радіти й цьому.

Марія була згодна, проте чоловік, дізнавшись про те, що не зможе ходити, був іншої думки. У нього почалася переоцінка цінностей, депресія.

Гриша, дізнавшись про біду, вирішив відкласти весілля, але його наречена повідомила про те,що чекає дитину. Плакала про те, що тягнути не можна.

Марія теж вважала, що відкладати весілля немає потреби. Біда трапилася і вже нічого не поробиш. А коли невістка при надії, то чекати точно не варто. Онук має з’явитися в шлюбі.
Марія відтоді намагалася більше проводити часу з чоловіком, не залишала його самого. Змінила роботу, щоб бути поруч.

– Я справді всіх здивував…- з гіркотою зізнався він… – став тягарем. Краще б тієї ночі мені вдаритися головою. Тоді б тобі не довелося зі мною возитися.

– Тіпун тобі на язик… – образилася Марія. – Лікар каже, потрібна операція. Бігати ти, звісно, більше не зможеш. Але ходити, хоч і з підтримкою… Ходити! Уявляєш? Питання тільки в грошах. Можна було б дочекатися квоти, але в таких справах можна втратити час. Але про це не переживай. Я щось придумаю.

– Не варто навіть думати. Нам це не підходить. Я хочу бігати вранці.

– Але ти за тридцять шість років шлюбу жодного разу не піднявся на пробіжку!

– А тепер хочу бігати… – уперся чоловік. – Інакше й жити не варто.

Марія тільки очима захлопала.
– Ти, напевно, все-таки пошкодив голову. Інакше й не пояснити твою впертість.

Марія могла попросити гроші в сина. Але вважала, що впорається сама. Цей варіант вона залишила на крайній випадок.

Працювала Марія на півставки по чотири години на день, щоб була можливість доглядати за чоловіком, а ще взяла підробіток і у вихідні мила під’їзди в сусідніх будинках.

Якось увечері вирішила перебрати свої золоті прикраси, щоб прикинути, скільки за них можна виручити. І все ж цього не вистачало, щоб покрити всі витрати. Потрібно було думати щось іще…

Задумливою і розгубленою її застав син, який вирішив приїхати без попередження. Марія в цей момент домивала свій під’їзд і страшенно зніяковіла, побачивши Гришу. Він теж розгубився.

– Не знав, що ти цим займаєшся…- сказав він.
Марія не хотіла тиснути на жалість. Не хотіла вивалювати на сина проблеми. Не хотіла плакатися про те, що їм із батьком потрібні гроші.

– Це просто хобі. Для душі.

– Чи давно твоя душа вимагає прибирати брудні під’їзди? – запитав він, коли зайшли додому.

– Хтось же повинен. Немає поганої роботи. Ти голодний? Зараз переодягнуся, пообідаємо.

– Мамка твоя думає таким чином накопичити на операцію. Учора дивилася вакансії, щоб уночі піти на якийсь склад. Думає, що дружина з інсультом для мене важливіша за здоровий глузд. – втрутився в розмову чоловік.

– Операція? – Гриша зайшов до батька в кімнату. – З’явився шанс?

Марія важко зітхнула. Син же зачинився в кімнаті з батьком і довго про щось розмовляв.
Наступного дня він надіслав гроші.

– Накопичував на нову машину. Але навіщо мені їздити, якщо мій батько не ходить?

Марія від грошей не відмовилася, із застереженням, що все поверне до копійки. Гриша на її слова відмахнувся і попросив не нести нісенітниці.

Наступного ж дня зателефонувала і невістка, яка, дізнавшись про те, що зробив її чоловік, розлютилася і вивалила на Марію все, що думала. Їй не сподобався вчинок чоловіка.

– Якщо ви не переведете нам гроші назад, то вважайте, що стали причиною нашого розлучення! Спочатку ви мало не зірвали весілля, зараз клянчите гроші. Посоромилися б брати. Гриша вам не рідний, щоб такими сумами допомагати.

Ось тут Марія й поклала слухавку. Не стерпіла. І гроші теж назад не перевела. Вирішила – операції бути. Нехай це і зруйнує шлюб сина. Чомусь здоров’я чоловіка виявилося важливішим.

Хоча провина гризла і руйнувала зсередини. Вона виходила кимось на кшталт свекрухи – розлучниці.

Операцію зробили. Відновлення проходило добре. Марія цілком і повністю присвятила себе чоловікові. Про гроші думати не доводилося, завдяки синові. Гриша теж перебував поруч, допомагав.

– Я розлучаюся, – зізнався він одного разу, коли батько заснув.

– Якщо це через гроші, то я все поверну. Обов’язково. Обіцяю!..

– Мамо, заспокойся, – взяв її руку син. – Гроші – це папірці. Який від них сенс, якщо берегти їх для насолоди, а не витрачати на те, що справді важливо й потрібно. У мене вперше таке відчуття, що зробив хорошу інвестицію. А дружина моя, вона… Дитини ніякої немає, вона все придумала. І я раптом зрозумів, що вона не та людина. І поки не пізно, краще це закінчити.

Марія чомусь зніяковіла, але більше ні про що розпитувати не стала. А Гриша не став розповідати про справжні причини розлучення, не хотів.

Для Гриші зараз було важливо допомогти батькам впоратися з їхньою спільною бідою, як колись вони допомогли йому.

І зараз треба було об’єднатися, згуртуватися і, звичайно ж, вистояти. Адже інакше в справжніх сім’ях і не буває