Макар ріс без мами. Скільки себе пам’ятав, вони жили з татом удвох. Іноді приїжджала бабуся, батькова мама. Вона натягнуто посміхалася Макару, дарувала йому ті самі шоколадки, лаяла тата:

– Говорила тобі, що не бери на себе непосильну ношу! Я тебе попереджала, не послухався! А тепер сидиш з дитиною, нікому не потрібний…

Тато переривав її, казав, щоб не втручалася, і недвозначно вказував на двері. І бабуся йшла, підібгавши губи.

– Вона мене не любить? – питав Макар, чуйно вловлюючи своїм дитячим серцем бабусине ставлення до себе.

– Не вигадуй, бабуся гарна, просто переймається за нас. Вона до садка сиділа з тобою, між іншим.

Але Макар цього не пам’ятав. Що він пам’ятав, то це те, як батько водив його в садочок. Макар приходив найпершим і мучився від нудьги до приходу решти дітей.

Спостерігав, як мами цілували їх і махали ручкою. Тато так ніколи не робив. А Макару хотілося, щоб він хоч раз обійняв його і теж помахав йому.

Тато у Макара був суворим, не дозволяв зранку валятися в ліжку. Макар підводився і з заплющеними очима, одягався. А коли починав пхикати, дивився так, що бажання нити відразу зникало.

Тато йшов, широко крокуючи, міцно тримаючи ручку Макара у своїй великій шорсткій руці. Хлопчик біг, ледве встигаючи переставляти короткі ніжки.

Коли Макар питав про маму, тато змінювався в обличчі. Він сам вирішив, чи хтось сказав йому, що мати поїхала далеко. Тато дивився повз Макара і мовчав.

Коли розпитування ставали наполегливими, грубо обривав сина. Тоді настрій Макара надовго псувався, він замикався в собі, або ревів, і тато сердився ще сильніше.

– Ти мужик, чи сопливе дівчисько? Тоді не реви!

Макар вважав за краще не випробовувати долю, і припинив питати про маму. Батько ніколи не підіймав на нього руку, але іноді йому здавалося, що міг би й ляснути, коли сердився на нього. Бачив рішучість у його очах.

Ставши старшим, Макар бачив, з яким інтересом мами дітей поглядали на його тата. Усміхалися, говорили щось на кшталт:

– А нашого тата, Оленко, не змусиш забрати тебе з садка.

Вони йшли додому. Макар знову біг поряд, розповідаючи татові про найважливіше, що сталося в саду, заглядаючи в його похмуре обличчя. Але той не слухав, не реагував на слова. І Макар замовк.

У когось не було батька, була тільки мама, і діти, загалом, не страждали від їхньої відсутності. А у Макара не було мами, але він чомусь страждав. Це все, що він тоді зрозумів про життя.

В перший клас його теж проводжав тато. Ось тільки не прийшов зустрічати. Макар одягнувся, як завжди швидко, довго стояв на ґанку школи.

Він міг і сам дійти додому, але вчителька сказала чекати на своїх батьків. І він чекав. Бабуся одного однокласника провела його до під’їзду. Так і ходив із нею перші два роки.

Макару іноді подобалося, що у нього немає мами. Мами багато забороняли його однокласникам, не пускали самих на вулицю.

Макар був наданий сам собі, міг робити, що хоче, до заздрощів інших хлопчаків. І все-таки йому до сліз хотілося, щоб приїхала мама, обійняла його, сказала щось ніжне, цмокнула в щоку.

– А мене сьогодні класна покарала, – сказав якось Макар.

– За що?

– Я почубився з Сашком, ну… стукнув його книгою разок. Але він першим почав, – виправдовувався Макар.

– Треба вчитися домовлятися. Ти ж не маленький. Карати треба за діло, – повчав батько.

– За що можна ляснути?

– Ну, якщо хтось серйозно образить, або першим наскочить. Тоді треба давати здачу і не боятися, навіть, якщо сили нерівні. Поступишся раз, будуть чіплятися завжди, вважатимуть слабаком. Зрозумів?

Макар слухав уроки батька і намотував на вус. З третього класу він називав його батьком, по-дорослому. Одного разу Макар упав на ковзанці й сильно пошкодив коліно, гупнувши на ковзани.

Батько аж додому ніс його на руках, бо рана була серйозна. Макар міцно обіймав його за шию, вдихав його запах, найкращий у світі, як йому здавалося. Він любив ці хвилини нескінченно.

Потім батько помазав зеленкою садна і дмухав на коліна. Макар згадував цей момент, як єдиний вияв ніжності батька до нього. Тоді він пробачив йому всі образи.

Батько не займався з Макаром, але багато чому його навчив. Можна сказати, усьому. Макару він здавався величезним, красивим і сильним, і він намагався у всьому наслідувати його.

– Мама не любить мене, якщо не приїжджає? – спитав якось за вечерею, колупаючи виделкою макарони по-флотськи.

– Забудь! Нема в тебе матері!

Як забути те, що ніколи не бачив?

– Але ж не ти мене народив? – З дитячою безпосередністю резонно зауважив Макар.

– Виростеш, зрозумієш. Їж, доки не охололо. – І скривився, як від болю.

У сьомому класі Макар облазив усю квартиру у пошуках фото, речей мами. Нічого. На рідкісних фотографіях, переважно з садка, він був один. Знайшов кілька не дуже якісних знімків із батьком.

І жодних жіночих штучок, окрім фартуха. Він заштовхав питання якомога далі в голову, до певного часу.

Батько вчив, що проблеми із хлопцями треба вирішувати самому. І дуже дивувався, коли вчителька викликала його до школи, та писала послання:

– Почубився на уроці з Єгором, зірвав урок…. Втік з математики …. Відмовився писати твори на тему “Образ матері в українській літературі …

Батька зацікавив лише зірваний урок:
– Чому руками на уроці махав? До перерви не міг зачекати?

– За справу. Єгор дражнився, питав, куди Макар телят ганяв, – пробубнив він.

– Чому на уроці? Розбирання потрібно влаштовувати на перерві, віч-на-віч. У тебе проблеми з однокласниками?

– Не в мене, а в них проблеми, – з викликом відповів Макар.

– Добре. Махати кулаками дарма не треба. Язик тобі на що? Вчись домовлятися. Коли мені займатися нісенітницею? До школи не піду. Сам накоїв, сам і розумійся.

– Як? Якщо він покидьок…

– А якщо він застосує важку артилерію в особі батьків, тобі, та й мені, не поздоровиться. Тобі воно потрібне?

– Та як домовлятися, якщо він обзивається і гидоти говорить? Про маму, що вона нас покинула, – додав він тихо, опустивши голову.

– Про маму? Через неї взагалі не варто чубитися. Вона все одно не дізнається, та не оцінить. З такими треба діяти їх методами.

– Кожна людина має слабкості, які чіпають, як тебе слова про маму. Спостерігай, слухай, шукай. Зрозумів?

Макар нічого не зрозумів, але почав придивлятися до однокласників. І якщо його задирали, він відразу ж погрожував усім розповісти їхню таємницю. І це працювало.

Поступово від Макара відстали. Він переріс багатьох однокласників. Такий, якщо відважить, мало не здасться. Руками махав Макар відчайдушно.

Вчительці набридло чекати батька до школи, і вона сама прийшла до них додому.

У початковій школі класна керівниця була молода і симпатична. Він часто уявляв її своєю мамою. Вона б батькові теж сподобалася, але в школу його заманити не виходило.

А у дев’ятому класі у них класною стала вчителька математики. Вони звали її одиницею. Худа, вона завжди носила однакові тісні костюми з прямими спідницями нижче колін.

Лише на Новий рік та жіноче свято вона знімала чорний костюм і одягала блідо-блакитний. Кофточки носила під горло, а волосся гладко зачісувала і заколювала на потилиці в маленьку ґулю.

Коли вона знімала з довгого носа окуляри, то вони бовталися на шнурку на худих грудях. Таку маму Макар не хотів.

Вони з батьком розмовляли на кухні за зачиненими дверима. Макар чув не все. Вчителька хвилювалася, говорила на підвищених тонах, що він не займається сином, що той росте хуліганом, а міг би добре вчитися.

– Я неодноразово запрошувала вас до школи, але у вас, мабуть, є справи важливіші за сина, – верескливо викарбувала вона.

– Я гроші заробляю, а вчити його ви повинні, для цього він ходить до школи. Хіба ж ні? – спокійно відповів батько.

Вчителька у відповідь гарячкувала, говорила швидко і нерозбірливо. Батько щось тихо їй пояснював, після чого вона з криком:

– Ну, знаєте! – вискочила з кухні, мало не вдаривши дверима Макара, що не встиг відскочити. Батько провів її та повернувся до сина.

– Все чув?

– Майже, – прошепотів той.

– Дуже добре. Значить, повторювати не буду. Не хочеш вчитися, твоя справа. Мітла в руки, мішок на плечі – і вперед. Своїм дітям сам пояснювати будеш, чому їхній батько гультяй та ледар.

– Або візьмись за розум і навчайся, щоб дітям не було соромно за батька! Зрозумів?

Чого ж не зрозуміти. Стало соромно. Краще б лаяв і загрожував, аніж так спокійно намалював його майбутнє. Макар зробив висновки й почав вчитися.

Більше вчителька не приходила, хоча зауваження в щоденник, як і раніше, писала. Макару її було шкода, коли вона після уроків намагалася сама поговорити з ним.

До старших класів він став схожим на батька – небагатослівним і похмурим. До нього не чіплялися однокласники – побоювалися.

Навчання він підтяг, і тестування здав цілком пристойно. Думав, батько спитає його про бали. Він неохоче відповів би, що за балами він третій у класі, разом із відмінницею Катериною. Та батько не спитав, а Макар гордо промовчав.

– У нас за два дні випускний, тату.

– І що?

– Мені у шкільній формі йти чи в костюмі? Я виріс із нього сильно.

– Новий костюм потрібен?

– Так.

– Добре, завтра купимо. – Ось і вся розмова.

У крамниці їхні погляди знову не зійшлися. Макар хотів білий костюм, як у Ваньки. Та ще чорну сорочку на додачу.

– Куди ти потім його одягнеш? Як наречена на весіллі будеш. Краще такий. – І батько зняв вішак із темно-синім костюмом.

– Він дорослий занадто.

– А ти ще маленький? Тоді що ми тут робимо?

Костюм вони купили. Батько після вручення атестатів одразу пішов, кинувши Макару, щоб не хильнув багато і не надто пізно повернувся додому.

У Макара прямо руки засвербіли зробити все навпаки. Але нічого не сталося. Бульбашки від ігристого вперто лізли з вух та носа, від червоного йому взагалі стало погано. Жодного задоволення.

Макар сам відніс документи в університет на факультет інформаційних технологій. І вступив. Вперше почув від батька: «Молодець».

Ось би раніше сказав, коли Макар так потребував його підтримки та схвалення. Взагалі Макару часто здавалося, що батькові він байдужий. Думав, краще б у дитбудинок здав, ніж так ставитись до нього.

Потім Макар закохався, і весь світ перетворився, навіть батько.

– Тату, а чому ти не одружився? Мама тебе образила сильно? – Він знав, що заходить на небезпечну зону, але все ж таки запитав.

– Вона зрадила мене, обдурила. Не довіряй жінкам. Усі вони…

Якось приїхала бабуся у гості.

– Ну що, так і живеш відлюдником? Послухався б мене, не одружився б із цією… Зараз родина була б… Незабаром один залишишся. Макару сказав? Ні? Я так і знала. Прямо мати Тереза.

– Мамо, не лізь, – відмахнувся батько.

– Я й не лізу. Сиди тут один… – І вона поїхала.

А Макар мучився питанням, що батько має йому сказати? Про маму? Чому матір’ю Терезою обізвала батька? Цікавість розпирала, але Макар запитань не ставив.

Після третього курсу він сказав, що одружується.

– Не рано?

– Вона чекає на малюка. Я переведуся на заочне, працюватиму.

Батько криво посміхнувся. І Макарові захотілося йому врізати, розмазати усмішку по обличчю. Але він, звісно, ​​цього не зробив. Весілля зіграли скромне.

Батько передав грошей, скільки сказали батьки нареченої, і прийшов на весілля гостем. Коли йому запропонували сказати тост, він підвівся з келихом і сказав:

– Будь мужиком!

– І все.

– Я з пелюшок мужик, – пробурчав під ніс Макар.

Олена накрила його руку своєю тоненькою ніжною долонькою, встала і сказала, що вдячна батькові чоловіка, що він так добре виховав його. І батько посміхнувся до неї. Вперше у житті!

Приїхавши за два тижні після весілля до батька, Макар помітив, як той здав, постарів. Помітив на сорочці пляму, м’яті штани, щетину, що відросла. Нічого такого Макар не помічав раніше. Батько завжди виглядав акуратним та підтягнутим.

– Тату, ти хоч до нас приїжджай. Що ти тут один?

– Все гаразд у мене, – відмахнувся він.

Макар часто запитував себе, чи любив він батька? А батько його? Слів таких батько не говорив, але дбав про нього, як міг. Хіба це не любов? І не знаходив відповіді.

Якось, коли Олена подарувала йому доньку, Макар приїхав до батька з пляшкою міцного. Повечеряли.

– Я сам батько тепер. Розкажи про маму, ти обіцяв, – причепився він до батька.

Той глянув на Макара, налив ще чарку, хильнув, крякнув і сказав:

– Я її дуже любив. На руках носив. А вона… Вона мені зрадила з моїм другом. Крутила з ним за моєю спиною.

– Я дізнався, коли зустрілися з ним біля пологового будинку. Він назвав мене рогоносцем і сказав, що ти не мій син. Я врізав йому, понівечив носа.

– Потім, коли твою маму з тобою виписали з лікарні, прямо спитав її про це. Вона почала викручуватися. Я все зрозумів, й вигнав її. Так. Не дивися на мене. Не зміг вибачити.

– Вона пішла, а за два місяці привезла тебе і твої речі. Сказала, що ти їй не потрібен. Я хотів здати тебе в дитячий будинок. Вибач. Яка з мене нянька?

– Приїхала мати, порадила зробити тест на батьківство. Я не зробив, не знаю чому. Боявся, що ти, справді, виявишся чужим. Матері сказав, що зробив, що ти мій син.

– Вона погодилася сидіти з тобою. Тобі здається, що я не дуже любив тебе? Я й сам не знаю. Всю душу вона спалила мені.

– Жодного разу не написала, не приїхала. Стерва! – Батько знову хильнув, потім стиснув чарку в руці, і вона тріснула.

Макар перев’язав йому руку, як колись він йому коліно.

Їхав додому і думав, хто він йому, батько чи чужий дядько, який пожалів чужу дитину? Виростив, і непоганою, треба сказати, людиною він став.

Макар намагався поставити себе на місце батька. Чи зробив би він тест? Чи зміг би здати доньку в дитячий будинок, якби не був упевнений, що вона його? Відповіді на ці запитання Макар не знаходив.

Так, батько не був лагідним, не говорив слів про любов. Але любов – це не тільки слова, а й справи. Батько не одружився більше, може, боявся, що інша жінка не полюбить Макара? Чи чекав дружину, що заплуталася?

Після тієї розмови між батьком і сином тріснула гребля. Вони більше не з’ясовували стосунків. Навіщо? Але батько, приїхавши до них один раз, почав приїжджати часто, гордо гуляв парком з візком.

– Він мій батько, й крапка! Я точно знаю! Адже ми схожі, правда? – питав у дружини.

– А маму ти не хочеш знайти?

– Ні! Вона мене не шукала? І я не буду! Нехай живе, як хоче, сподіваюсь, що щаслива. Жодного разу не приїхала, не подивилася на мене, не приголубила.

– Викинула з життя, як кошеня! Бог їй суддя. У мене є батько. Він виховав мене. Сам, уявляєш? Не впевнений, чи зміг би я так. І виховав мене не гірше за маму. Тепер моя черга дбати про нього, – хвилюючись, сказав Макар.

– У моєму класі багато хлопців не мали батька. Один асоціальний, другий сидить… Мені пощастило, можна сказати. Та що там, пощастило!

І Макар більше не запитував, рідний батько в нього, чи ні. Вирішив, що ріднішого не буває!

Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки.