І якщо молодшу дочку нещадно балували бабуся з дідусем, то старшу батько тримав у суворості, часом надмірній і навіть якійсь нездоровій.

Як йому здавалося, це він робив з любові до старшої дочки і покійної дружини, на благо Марини…

… Марині було дванадцять років, коли вона втратила маму. Її мати не стало через кілька годин після появи молодшої сестрички, Світлани.

Дві дівчинки залишилися під опікою свого батька Олексія і його батьків — Лариси Олексіївни та Олександра Івановича. Бабуся по материнській лінії жила на іншому кінці країни.

— Це Свєтка винна в тому, що мама пішла з життя! — спочатку після трагедії, ридаючи, повторювала Марина.

— Маринко, ну це ж не Свєточка захотіла свого народження! Це було рішення батьків, — пояснювали бабуся з дідусем дівчинці.

— Все одно вона винна! Ненавиджу її!

Дівчинці було складно прийняти ситуацію, хоч вона і намагалася.

Згодом вона почала жаліти Світланку, але перед бабусею, дідусем і батьком боялася показувати своє добре ставлення до сестри.

Дивлячись на Марину і Світлану, на метання сина, Лариса Олексіївна і Олександр Іванович вирішили забрати новонароджену онучку до себе.

Олексій погодився — іншого виходу просто на той момент він не бачив.

— Світланка буде жити у бабусі з дідусем, поки не піде в дитячий садок, — повідомив Олексій доньці Марині, — ти можеш поки що більше не переживати.

— Тату, я не… — дівчинка не встигла договорити.

— Я знаю! Ти ненавидиш сестру! І мене ненавидиш! — розлючено випалив чоловік і вийшов з кімнати дочки.

Марина була в повній розгубленості. Вона вставила в вуха навушники, увімкнула музику, відкрила в телефоні фотографії з мамою і тихо заплакала.

Їй хотілося крикнути про те, що вона не ненавидить батька і сестру, вона любить їх…

… Тимчасове проживання з бабусею і дідусем до садочка для Світлани переросло в постійне.

Після втрати мами дівчаток минуло вже п’ять років, а сестри так і жили окремо.

І якщо молодшу нещадно балували бабуся з дідусем, то старшу батько тримав у строгості, часом надмірній і навіть якійсь нездоровій.

Як йому здавалося, це він робив з любові до старшої дочки і покійної дружини, на благо Марини.

Олексій непогано заробляв, щомісяця давав батькам пристойну суму на Світлану.

А ось Марину вдома дорікав навіть зайвим включенням електричного чайника — мовляв, електроенергії вона витрачає багато.

Якщо Олексій посилав дочку в магазин за продуктами, то потім кілька разів за вечір переглядав чеки і обов’язково знаходив, чим дорікнути Марині.

Про адекватні гроші на кишенькові витрати для дівчинки і мови не йшло — це батько вважав взагалі чимось надуманим і абсолютно необов’язковим.

Зошити з ручками купив і досить! Яке ще дозвілля з друзями?

Марина багато в чому і через це росла білою вороною.

— Ну розповідай, як у тебе справи? Ти куди у нас вступати думаєш? — під час одного з рідкісних візитів до сина поцікавився у старшої онуки дідусь.

— Я планую вступати до педагогічного університету, на мамин факультет — на фізмат, — поділилася з дідусем Марина.

— Готуєшся? Сил вистачить вступити? — продовжив бесіду Олександр Іванович.

— Коли їй готуватися? Вона то в телефоні, то гуляє десь! — перебив розмову дідуся з онукою Олексій.

— Ну ти не вигадуй, давай! — зупинила сина Лариса Олексіївна, — Хороша дівчинка у нас, вступить.

Марина міцно обійняла бабусю. Їй так не вистачало обіймів з рідною людиною після втрати мами, такі обійми для неї стали розкішшю з тих пір.

Сім’я разом повечеряла, Олексій трохи повозився з молодшою дочкою, а Олександр Іванович з Ларисою Олексіївною і Світланкою зібралися додому.

Прощаючись, бабуся сунула в долоню старшій онучці гроші — прошепотіла, що це їй на кафе або на що захоче. Тільки батькові просила не говорити!

Ні на яке кафе Марина ці гроші не витратила — вона просто не вміла ходити по кафе. Та й ні з ким їй було.

Дівчинка гроші сховала. Про всяк випадок.

Настала пора іспитів — Марина склала НМТ з усіх необхідних їй предметів просто відмінно. А за профільну математику взагалі отримала 192 бали.

Від батька вона похвали не отримала. Олексій, вислухавши дочку, скривився:

— Що, списати якось примудрилася? Нізащо не повірю, що ти сама, своїми силами іспити здала. Ти ж ледарка бездарна!

Марина розридалася і втекла з дому. Кілька годин поблукавши вулицями, вирішила піти до бабусі з дідусем.

Їй було дуже ніяково без попередження заявлятися до них, але зовсім не хотілося повертатися додому, до батька.

— Маринка, заходь-заходь, люба! — зустріла Лариса Олексіївна онуку. — Щось сталося? З татом щось?

— Все добре, бабусю, — заспокоїла жінку дівчинка.

Лариса Олексіївна бачила, що з Мариною щось не так. Та й розуміла вона всі ці роки, що важко дівчинці з батьком жити, але вплинути на сина не могла. Він до її слів не прислухався.

За чаєм бабуся спробувала розговорити онуку:

— Як іспити?

— Все чудово! У мене, бабусю, буде золота медаль, — похвалилася дівчинка.

— Та яка ж ти у нас розумниця! — обійняла Марину бабуся, — я так тобою пишаюся…

Не встигли Лариса Олексіївна з Мариною допити чай, як прийшли з магазину Олександр Іванович зі Світланкою.

Дівчатка обійнялися. Молодша взагалі дуже сумувала за Мариною, вона завжди чекала їхньої зустрічі.

Старша онука ще трохи побула в гостях і зібралася додому.

Марина сама дивувалася, але з того дня батько почав ставитися до неї якось по-іншому, може, став добрішим.

І сам запропонував щось ще до випускного докупити, хоча про вбрання для онуки вже подбала бабуся по лінії матері — Лідія Григорівна.

Вона хоч і рідко бачила Маринку в силу об’єктивних причин, дистанційно намагалася їй допомагати. Марина була щаслива змінам у стосунках з батьком.

Щастя дівчинки було недовгим. У день випускного її батько перебрав і зганьбив доньку перед усіма її однокласниками та їхніми батьками, перед вчителями.

Вранці після випускного в голові втомленої від плачу Марини пульсувала одна-єдина думка: вчитися в одному інституті з однокласниками вона тепер не зможе!

Батько зробив все, щоб її запам’ятали.

Олександр Іванович приїхав рано:

— Ще спить, паразит такий?! — запитав літній чоловік.

— Спить, — тихо відповіла дівчинка.

— Ну і нехай спить, потім з ним розберуся. Збирай речі, підеш до нас, я за тобою прийшов, — обійняв Олександр Іванович Марину.

— Діду, не хочу нікуди виходити, — заперечила Марина, — соромно мені!

— Ходімо! — наполіг дідусь.

Через годину Марина вже сиділа на кухні у бабусі з дідусем, а біля неї метушилася Світланка, яка раз у раз пропонувала в щось пограти.

— Ти документи в інститут коли подавати думаєш? Зараз же це по інтернету роблять, так? — запитала бабуся.

— Я не буду нікуди подавати документи. Не хочу нікого бачити, всі будуть знущатися з мене після…

Я втомилася, не можу так більше, — розплакалася Марина.

— Саша, забери Світланку! — скомандувала бабуся чоловікові і почала втішати старшу онуку.

Лариса Олексіївна пояснила Марині, що в інститут можна не піти вчитися, але зачинитися в чотирьох стінах не вийде.

Особливими успіхами розмови бабусі і дідуся з онукою того дня не увінчалися. Але дівчинка хоча б пішла додому не в сльозах.

Олександр Іванович провів дівчинку і зробив натяк синові.

Вдома Олександр Іванович з Ларисою Олексіївною поговорили, поміркували і вирішили зателефонувати матері невістки.

Лідія Григорівна, недовго думаючи, запропонувала:

— Нехай Маринка переїжджає до мене. Далеко, розумію. Але зате у нас зараз тут освіту розвивають!

А дівчинка вона у нас розумна, наполеглива. Дивись, кар’єру потім тут ще яку зробить!

Ларисі Олексіївні та Олександру Івановичу було шкода розлучатися з Мариною, важко уявити таку далеку і тривалу розлуку з онукою.

Але вони розуміли — це вихід. Залишалося розповісти про все це Марині і переконати її переїхати в місто до бабусі, Лідії Григорівни.

Вранці Лариса Олексіївна зателефонувала онуці і розповіла про вчорашню розмову з бабусею Лідою. Марина випалила:

— Я згодна! Так, я там і в гуртожитку житиму, і працюватиму, я нікому заважати не буду.

— Ти й так нікому з нас ніде заважати не будеш! Ми — твої найближчі люди, твоя рідня! — пояснила Лариса Олексіївна онучці.

— Я сьогодні ж подзвоню бабусі Ліді і надішлю документи, — відповіла Марина.

Дівчинка раптово завмерла на мить:

— Бабусю, тато не відпустить мене в інше місто!

— А ти поки що йому не кажи! — навчила Лариса Олексіївна онуку, — ми з дідом пізніше самі з твоїм батьком поговоримо.

Марина зателефонувала другій бабусі і дистанційно подала документи відразу в два університети в місті, в якому жила Лідія Григорівна.

Від Олексія до певного часу все тримали в таємниці, дочка говорила йому тільки про те, що подала документи в педагогічний, але не уточнювала, в який саме.

Наближався час від’їзду Марини — бабуся з дідусем вже купили їй квиток на потяг.

Батьки поставили сина перед фактом і сказали, що цієї ночі Марина буде ночувати у них, а він нехай завтра приїжджає на вокзал до призначеного часу проводжати дочку.

Чоловік спочатку сприйняв все в багнети, кричав, лаявся, але потім побачив маленьку Світланку, Марину, у якої на очах наверталися сльози, і пішов в іншу кімнату.

Тієї ночі він залишився вдома один.

Вранці на вокзалі Марина тільки й шукала очима батька.

Час підтискав, потрібно було йти до потрібної платформи. А тата так і не було…

А Олексій вже чекав на всіх біля самого потягу:

— Тату, ти мені чергу зайняв, так? — боязко запитала Марина.

— Я і тобі, і собі чергу зайняв! — обійняв доньку Олексій. — Ти думала, я свою дівчинку одну за тридев’ять земель відпущу?

З тобою поїду, проводжу, влаштую, а потім вже додому повернуся.

На новому місці Марина віднесла оригінали документів до університету.

Олексій дочекався появи її прізвища в списках про зарахування до ВНЗ, допоміг доньці облаштуватися на новому місці і тільки потім повернувся додому.

На роботі зрозуміли його становище і дали йому відпустку поза графіком.

Марина вдячна батькові, їхні стосунки з кожним днем стають теплішими і міцнішими.