– Денисе, скажи мені чесно, що тут не так? – запитала я, стоячи посеред кухні, вся у борошні та зі спантеличеним виглядом.

– Олесю, спокійно, все добре, – відповів він, поклавши руки на мої плечі. – Ти просто трохи втомилася.

Але я знала, що це не так. Нервувала не тому, що борщ вийшов не таким червоним, як хотілося, і не через те, що вареники не встигли зліпити. Усе це були дрібниці. Проблема була у запрошених гостях. Вони прийдуть, і я навіть не була впевнена, чи зможу витримати цей вечір.

Цьогоріч на Різдво ми з Денисом вирішили влаштувати Святвечір для друзів, які через різні обставини залишилися без родинного кола. Ідея була чудовою – створити теплу атмосферу для тих, хто цього потребує. Я довго готувалася – планувала меню, підбирала святкові декорації, навіть самотужки спекла пампушки з варенням. Хотілося, щоб кожен почувався як удома.

– Олесю, не переймайся. Це просто вечір. Усе буде чудово, – повторив Денис, подаючи мені склянку води. Але й сам не виглядав переконаним.

– Та що ти знаєш… – пробурмотіла я собі під ніс.

Уже за годину перші гості почали заходити. Я зустрічала всіх з посмішкою, намагаючись приховати своє хвилювання. Але коли у дверях з’явився Ігор із батьками, я ледь стримала подих.

– Сподіваюся, ви не проти, що я взяв із собою батьків, – невинно промовив Ігор, заходячи до хати. – Вони дуже хотіли побути в компанії.

– Звісно, ми раді вас бачити, – відповіла я, хоча на душі стало важко. Я не планувала таких гостей.

Вечеря розпочалася гарно. Усі за столом посміхалися, обмінювалися теплими спогадами. Але поступово мама Ігоря почала коментувати кожну деталь.

– А борщ у вас такий… цікавий смак, – зазначила вона, спробувавши ложку.

– Справді? А що саме цікавого? – не втрималася я.

– Трохи кислуватий. Можливо, забагато оцту?

Денис стиснув мою руку під столом, даючи зрозуміти, що варто заспокоїтися. Але це був лише початок.

– Свічки на столі трохи вибиваються з декору, – додала вона через кілька хвилин. – Можна було б узяти щось більш святкове.

Я почувалася, ніби мій дім, страви, навіть я сама були під невпинним прицілом. Хотілося просто втекти на кухню, але я знала, що це не вирішить проблему.

– Денисе, ти міг би більше допомогти Олесі, – врешті-решт вставив своє слово тато Ігоря. – Дружина не має все робити сама.

Це була остання крапля. Я не витримала.

– Вибачте, але чи можемо ми обговорювати щось приємніше? Сьогодні ж Різдво! – мій голос звучав гостро, але я намагалася не підвищувати тон.

Тиша за столом була гнітючою. Усі обмінялися незручними поглядами. Ігор намагався розрядити обстановку жартом, але це не допомогло. Незабаром батьки Ігоря, пославшись на втому, вирішили піти. З ними вийшло ще кілька гостей, які явно не знали, як поводитися після цієї сцени.

Коли двері зачинилися, я впала на стілець і обхопила голову руками.

– Ну що, тепер я винна у всьому? – запитала я Дениса.

– Ні, Олесю, ти зробила все, що могла. Це вони не знали меж, – відповів він, обіймаючи мене.

Залишилося кілька друзів, які підтримали мене. Ми разом пили чай і намагалися пожартувати про те, що сталося. Але на душі в мене було важко.

– Що я зробила не так? – тихо запитала я.

– Нічого. Просто наступного разу, можливо, варто бути обережнішою з гостями, – сказала моя подруга Марина. – Але, знаєш, цей вечір точно запам’ятається.

– Ти права. Може, це й на краще, – зітхнула я.

А ви коли-небудь стикалися з такими ситуаціями? Як ви даєте собі раду з несподіваними гостями? Мені дуже цікаво дізнатися ваші думки та поради.

Джерело