Після робочого дня Петрович з Аркадієм вийшли з офісу разом, і попрямували кожен до своєї машини.

Ще на робочому місці Аркадій розповідав другу про свої пригоди минулого вихідного, і поспішав завершити свою розповідь.

– Познайомився я з жінкою, підвіз її до будинку, вона голосувала на дорозі, це коли я повертався від дочки.

– Жінка самотня, сорок два роки, одразу дала зрозуміти, що від знайомства ближче не відмовиться. Дала свій номер телефону й ось домовились, у п’ятницю зустрітися. Сам розумієш, Петрович, у вихідні не можу, дружина та дача.

– Слухай, Аркадій, не пора тобі зав’язувати зі своїми пригодами? Не молодий таки, п’ятдесят стукнуло.

– Ну як ти крутишся перед своєю дружиною. Я навіть не можу уявити, як зрадити свою дружину, – дивувався Петрович, дивлячись на свого друга.

– А тобі й не зрозуміти, ти глибоко сімейна людина з молодості, тож і не уявляєш. Або дружини боїшся, – сміявся Аркадій.

– Ні, я не боюся, а кохаю, і поважаю свою половинку, я добрий і вірний чоловік.

– Ну прямо так ніколи й не дивився на бік, жоден чоловік не пропустить повз симпатичну пані – і навіть ти, в цьому я повністю переконаний, – впевнено говорив Аркадій.

– Ну дивитися, це інша справа, а ось, як ти, зраджувати дружину, цього не можу собі дозволити. Я своєю родиною дорожу. Та й твоїх помилок мені вистачає.

– Скільки ж у тебе проколів було, твоя Ліда коли-небудь все-таки видере тобі волосся, що залишилося, на твоїй недолугій голові.

– У тебе дбайлива та симпатична дружина, а ти? Все на бік дивишся, де що погано лежить, і вона відчуває твої ліваки, – намагався присоромити друг.

– Ех, Петрович, ми з тобою з різного тіста зліплені. Ти ось такий весь сімейний та домашній. А я ні, мені завжди чогось не вистачає.

– Щоразу ходжу по вістрю леза, Лідію свою не хочу втрачати. У мене гарна дружина, мене все влаштовує, а з собою нічого вдіяти не можу.

– Скільки разів я мало не наривався на дружину, але якось все обходилося. Затихну, сиджу вдома, а потім хтось мене знову штовхає на подвиги.

Колеги роз’їхалися додому. Петрович всю дорогу думав про свого друга, якого знає з часів інституту. Ось скільки років вони знайомі, стільки років не втомлюється дивуватися він невгамовній енергії Аркадія.

Він і в інституті перебрав не один десяток дівчат, ну такий ось він велелюбний. Думав, що одружиться, вгамується Аркаша, діти підуть, сімейні справи та проблеми. А йому хоч би що.

– І живуть душа в душу Аркадій з Лідією вже багато років, дружину свою обожнює, доньку виховали, тепер ось онуки вже, а він ніяк не вгамується.

– Як це йому вдається приспати пильність дружини, розуму не докладу, – під’їжджаючи до свого під’їзду, роздумував Петрович.

Наступного дня у п’ятницю, Аркадій повідомив:

– Ну друже, я з обіду відпросився у шефа у сімейних справах, а сам зустрічаюся з Іриною, про яку я тобі вчора розповідав.

– А я й дивлюся, ти весь у костюмі й духмяний такий, ну і справи, гаразд, давай Ромео, ні пуху ні пера, лети до своєї голубки, – сміявся слідом Петрович.

Аркадій відлетів на крилах кохання, сяючи, як начищений самовар. Сьогодні п’ятниця, в офісі вкорочений на одну годину робочий день.

Петрович ще вранці з дружиною вирішили, що після роботи він заїде в крамницю «Садівник», та придбає новий розпилювач, бо старий полетів, і поїде на дачу. Дружина приїде в суботу, бо у неї на роботі невеликий бенкет, з приводу дня народження колеги.

Петрович по дорозі заїхав у супермаркет, прикупив дещо з їжі, потім заїхав у крамницю з товарами для саду, і зі спокійною душею подався на дачу.

Раптом задзвенів його телефон, висвітлилося «Аркаша», дуже здивувався, адже в того побачення. Відповів, і почув схвильований голос друга:

– Саню, ти де? Ти мені терміново потрібний.

– Я до дачі під’їжджаю, а ти звідки звалився, ще й нервовий, не в собі? Начебто в тебе побачення?

– Петрович, не час запитувати, ти один чи…

– Один, дружина завтра приїде на дачу.

– Петрович, виручай, приїжджай у парк, ну наш міський, там біля воріт я тебе зустріну, ти мені терміново потрібний. Прошу тебе, рятуй, га? – тривожним голосом благав він.

– Гаразд, чекай хвилин через п’ятнадцять, – відповів Петрович, і розвернувся у зворотний бік.

Під’їхав до воріт парку, але друга не побачив, раптом хтось відчинив дверцята машини, й застрибнув до нього на сидіння.

Гостро відчув якийсь неприємний запах від мужика у страшенно брудному одязі, і вже хотів було вигнати, але придивившись, впізнав Аркадія.

– Аркаша?! Чи це ти, що з тобою? Фууу, як смердить від тебе, що то за одяг. Зараз і моя машина буде смердіти твоїм амбре. Що сталося?

– Біс поплутав! Трохи Лідочці зі своєю жінкою не попався, ледве втік, і з величезним збитком. Мені потрібні гроші, рятуй Сашко.

– А гроші навіщо? – поцікавився друг. – Ми ж лише вчора отримали зарплату та премію.

– Ну, слухай розповім, тільки виручай.

– Я призначив Ірині побачення у міському парку, це далеко від мого будинку. Сподівався, що знайомих не зустріну, і дружині ніхто не доповість.

– Місце гамірне, людне, але там є затишні куточки, поспілкуємося на природі, а потім сподівався, що вона запросить мене до себе. Зустрілися.

– Я вручив їй квіти, та невеликий подарунок. Сіли на лавочку під кущем, майже біля паркану, я обійняв Ірину за талію, спілкувалися. Спостерігали через паркан за потоком машин, що йшли повз парк.

– Раптом я побачив сріблясту машину «Шевроле». Ну точнісінько, як у моєї дружини Лідії, сам купував їй цю машину.

– Попереду перед лобовим склом китайська іграшка – маленький песик бовтається, а за кермом жінка з короткою стрижкою та темним волоссям, копія Лідія.

– І головне уважно дивиться у наш бік. Як мені здалося, навіть трохи пригальмувала в потоці, але я розумів, що зупинитися вона не зможе, а доїде до воріт, і припаркується.

– Не здогадався на номер машини подивитися, але був впевнений, що це дружина, тільки звідки вона тут, мені було не зрозуміло.

– Я швидко розрахував, скільки часу дружині знадобиться дістатися сюди в кінець парку пішки, і міркував, що робити?

– Адже бачила Ліда нас, це ж зрозуміло. Дивилася так уважно, кинеться стосунки з’ясовувати. Хвилин десять-дванадцять їй знадобиться.

– Якщо я зараз з місця сховаюся, тільки гірше буде. А на місці залишатися, теж не можна, – по моїй спині пробіг холодний піт, а Ірина дивиться на мене, і нічого не розуміє.

– У стресовій ситуації рішення знаходяться швидко. Я раптом побачив безхатька біля урни, підлетів до нього:

– Слухай, мужик, кажу, рятуй, я тобі грошей дам. Поміняймося одягом ненадовго, хвилин на п’ять, а потім назад. Посидь на лавці там із жінкою замість мене, а то дружина застукає мене з іншою…

– Той дивився на мене, ніби я не сповна розуму. Але коли побачив у руці гроші, швидко погодився. Перевдяглися ми за кущем.

– Все відбувалося поспіхом, показав я безхатьку лавочку, на яку той має сісти поряд з жінкою. А сам стою за кущем у брудному та рваному одязі.

– Але через кущі лавочку не видно, а вийти страшно, раптом Лідія вже підходить. Побачить іншого чоловіка і зрозуміє, що обізналася, так думав я. Стояв і благав Бога, щоб усе обійшлося.

– Господи, зроби так, щоб дружина нічого не дізналася. Обіцяю тобі, це востаннє, більше дружині зраджувати не буду, і дивитись у бік чужих жінок теж. Врятуй і збережи мене, Господи. Моя Лідочка найкраща дружина!

– Минуло трохи часу, я думав, що безхатько сам підійде до мене. Коли мені набридло стояти за кущами, я вийшов зі свого укриття, а на лавці нікого не було.

– Ірина, мабуть, пішла, я розумів, що будь-яка жінка так вчинила б на її місці. Безхатька теж не було, озирнувся довкола, нікого немає.

– І тут мене осяяло, що я одягнув його у свій дорогий костюм, а в кишені ще й гроші. Гаразд хоч дорогий смартфон тримав у руках.

– Ось до тебе додзвонився, – казав Аркадій другові. – Допоможи, або мені не жити, Лідія моя…

Петрович звернув на стоянку біля торгового центру і промовив:
– Добре, що картка у мене з собою, додому не заїжджав і не переодягся.

Купили вони костюм Аркадію такий самий, бо добре він пам’ятав, що не так давно з дружиною тут же купували той. І блакитну сорочку, а ось краватки такої не знайшли.

– Гаразд, скажу дружині, що на роботі кудись засунув краватку. Слухай, Сашко, я тобі всі гроші поверну, ти не переймайся. У мене в офісі у сейфі є заначка, премію дружині не віддав, вона не знає про неї.

– Ось у понеділок і поверну. Дивись, ти їй якось не проговорися. Дякую, друже, врятував, – майже вклонявся Аркадій.

А найцікавіше було попереду вдома. Він якось ненав’язливо вирішив розпитати дружину, куди вона їздила вдень.

– Лідо, а ти де була вдень?

– Ой, Аркашо, я забула тобі сказати. Вранці відвезла машину в автосервіс, щось застукало у мене ще вчора.

– Зайди завтра до хлопців, спитай, що там у мене з машиною. Хоча стривай, ми ж завтра з тобою на дачу поїдемо, ось і заїдемо. А вдень я вдома була, нікуди не їздила.

– То ти нікуди не їздила?

– Я ж сказала вранці, відвезла машину на ремонт, ти чим слухаєш, Аркашо?

Аркадій після цього зазнав шоку. Виявилося, що дарма підняв паніку, подарував костюм із сорочкою безхатьку, та й Ірина пішла скривджена. А в тій машині була зовсім інша жінка…

У понеділок Аркадій віддав борг Петровичу і сказав:

– Все друже! На цьому я закінчив свої пригоди, щодо інших жінок. Удома кохана дружина чекає, а я, такий-сякий… невдячний. Я зрозумів, що це мені покарання!

– Там у кущах я присягу дав, що більше зраджувати дружині не стану, треба тримати слово. А то не дай Боже…

Петрович із цим твердженням сперечатися не став, і так видно, що Аркадій ліворуч більше не ходок…

КІНЕЦЬ.