-Бабусю, ми в місто, години через дві повернемося, не нудьгуй. Дітей я погодувала, вони й не прокинуться, – Ірина зазирнула в закуток за грубкою, поправила Аллі хустку, що збилася на лоб. – Пити хочеш?

– Не хочу, – насилу промовила стара. – А якщо сповивати треба буде? Не їздила б, хай Микола один… Не діло дітей залишати на мене.

– Які пелюшки, бабусю?! Вони у підгузках. А позику йому одному не видадуть, мій підпис теж потрібний.

Алла тільки головою хитнула. Ох вже ці підгузки.

Внучка пробігла по хаті, перевірила, чи скрізь вимкнене світло, перекрила газ – старий будинок був ненадійний, від прогнилої проводки вже якось спалахувала стіна, добре, Ірина клопотала у дворі біля відчиненого вікна і почула слабкий голос бабки.

Для того й позику брали – на новий будинок. Аллі обіцяли окрему кімнату прибудувати, але стара тільки головою хитала – яка кімната? Так і доживати термін у закуті за грубкою, скільки його там залишилося, того життя? Вже вісімдесят восени стукне.

На подвір’ї вимогливо просигналила машина. Ірина поправила на дітях ковдру, підхопила пакет із документами та вискочила за двері. Алла зітхнула і заплющила очі.

На що їй було дивитись? Стеля та стіни свого куточка за піччю вона і з заплющеними очима могла уявити у всіх подробицях – за роки вивчила напам’ять кожну тріщину.

Стара спробувала згадати, скільки вона вже лежить тут – і не змогла. Пам’ять пустувала, як пустотливе дівчисько, підкидаючи яскраві спогади юності – пронизлива синь обмитого грозою неба, блискучі краплі, що падають з листя старої берези, під якою вони з Тимофієм сховалися від негоди, шалені очі хлопця і перший поцілунок…

І злива, що ринула на них, коли він потягнув на себе Аллу і зачепив гілку, що звисала низько.

Тимофій не прийшов із вій.ни. Зник безвісти. Так і залишилася Алла вдовою, не вийшла заміж, чекала, та не дочекалася.

Ростила сина, підіймала як могла, хорошого хлопця виростила. Все село дивувалося. Як же раділа вона, коли на весіллі сина пила та співала! Гості кричали «Гірко!» – а їй солодко було, тільки й пожалкувала, що не бачить Тимофій, яким син виріс…

А може, й бачив, подумалося Аллі. Як там батюшка казав, коли відспівував Микиту – немає у Бога мертвих, всі живі? Обидва там тепер і батько, і син…

Недовго Микита пожив, мати порадував. Внучці й року не було, подалася його молода дружина на навчання до міста, та так там і лишилась, інше щастя собі знайшла.

Бог їй суддя… Удвох з Микитою дитину Іринку підіймали, не звикати було Аллі дитя виходжувати. І перше слово Іринка їй сказала – «ба-ба», та виразно, по складах, і перший крок до неї зробила…

І про хлопця свого, червоніючи та блищачи щасливими очима, теж їй розповіла… А потім прибігли з поля мужики, чорну звістку принесли – налетіла гроза, блискавкою Микиту вбило.

Як стояла Алла – так і впала, ноги в неї відмовили. Більше й не стала на них. І стало все її життя – закуток за грубкою, куди втиснули ліжко, та руки онучки. Не кинула Іринка стару, хоча сусідки радили здати Аллу в будинок інвалідів – куди, мовляв, тобі в сімнадцять років такий тягар на плечі брати?

Іринка очима на порадниць блиснула і на двері вказала. Більше не радили.

Скільки років минуло? Сімнадцять Ірині тоді було, почала рахувати Алла. Іринка у двадцять заміж пішла. А у двадцять два народила ось – та одразу двійню, Оксанку та Надюшу… П’ять років виходить?

– Господи, та коли ж ти мене забереш? – поскаржилася стара гірким пошептом. – Втомилася я…

З дитячого ліжечка долинуло кректання – діти прокидалися. Значить, дві години минуло – де ж їх носить, цих батьків недолугих?

До міста на машині – двадцять хвилин, і то не дуже поспішаючи. Хіба тільки черга там за цією позикою? Звідки б – молодих сімей на селі на пальцях перерахувати, то однієї руки вистачить…

На душі стало неспокійно. Алла насилу, чіпляючись кістлявими пальцями за пічурки, сіла на ліжку, подивилася на ліжечко. Крізь різьблені стовпчики видно було миготливі рученята – це невгамовна Оксана прокинулася першою і тепер з цікавістю розглядає кулачки.

Скоро ця забава їй набридне, почне голосити.

Стукнули двері, Алла видихнула було – але з порога пролунав голос сусідки – тій, що п’ять років тому так азартно спроваджувала її в притулок.

– Алло, спиш? Прокидайся, біда!

З ліжечка пролунало гучне ревіння.

Рідко молилася Алла і сама себе за те лаяла, а вдіяти не могла нічого – не йшла молитва з серця, а даремно балакати язиком – Бога не поважати, так вона вважала. Плакала ще рідше.

«Кам’яна ти, Алла, – казали сусідки. – Тому й ноги тебе не носять. Сина ховала – і хоч сльозинку б пролила…»

Одна Іринка знала, як плакали вони тоді вдвох, обнявшись – мати, яку ноги не тримали та осиротіла дочка…

Алла і тепер не заплакала – не хотіла, щоб бачили сусідки її сльози. Старі, що набігли, переказали, що трапилося на дорозі.

Не доїхали Іринка з Миколою до міста. Тільки завернули з путівця на трасу – знесла їхню стареньку «копійку» в кювет фура.

Заснув водій за кермом. І як не жили троє людей на землі…

– З поліції в раду зателефонували, а голова наказав тобі сказати, – торохтіла сусідка. – А що ж із дітьми буде?!

– У дитбудинок доведеться здати, – підхопила друга. – І Аллі в будинок інвалідів треба, хто ж тепер її доглядатиме? Іринка дбала про неї, так, гарна дівка була, душевна … Так, ходімо, бабоньки, до сільради, треба там заяву написати, щоби забрали дітей – бач, кричать як…

Це ось і різонуло по серцю гостріше чим ніж – та так, що сльози самі бризнули з очей.

– Ох, Іринко, не вберегла я тебе… як серцем чула – не треба було вам їхати.

Голодні дівчатка заходилися у плачі. Алла штовхнула неслухняне тіло з ліжка – хоч поповзом, та дістатись до дітей, заспокоїти…

Боляче вдарилася ліктем об мостини, заплакала знову. І вперше за довгий час благала Господа, впустивши голову на ослаблі руки.

– Господи, заради сиріт – дай мені сили! Мені б їх тільки на ноги поставити, Господи! Ти мене все життя не залишав, сина дав на радість, онучку дав – опору на старість, а їм тепер спертися не буде на кого… Багато не прошу – дай мені п’ятнадцять років! Аби тільки в чужі руки не віддавати… Заради дітей – допоможи!

І відштовхнулася руками від підлоги.

Коли за годину повернулися сусіди, діти мовчали. На плиті грілася вода, а сама Алла вимітала за поріг нанесений з вулиці бруд. Бабки остовпіли.

– Чого встали?

– Напустилася на них Алла.

– Віника не бачили? Що там у вас – заява?

– Заява, – запинаючись, підтвердила сусідка.

– Тобі, підписати…

– До вбиральні віднеси свою заяву, – відрізала стара.

– Не дам свою кров на муки – у цих ваших дитбудинках як над дітьми знущаються. Сама підніму їх. Чи не вперше.

– То ти ж того… безнога… була, тобто, – сусідка про всяк випадок сховала папір за спину. Бач, як очима зиркає, ще битися полізе… Але Аллі було вже не до неї.

– Дмитрівна, у тебе коза дійна? Неси молоко, діти голодні. Неси швидче, кажу. Заплачу, гроші є – пенсію мені на картку перераховують, Іринка не чіпала. Хотіла їм на нові меблі подарувати гроші, та не доля.

– Кам’яна ти, Алло …

– Зітхнула Дмитрівна. – Напевно, тому й підіймаєш усіх. Потреба прийшла – і себе підняла. Принесу зараз молоко, тільки подоїла. Прокип’яти тільки від гріха… нині діти не ті.

– Прокип’ячу, – згідно кивнула Алла, витягаючи на середину кімнати таз.

– Бач, нанесли бруду… До себе додому, мабуть, так не заходять.

Алла прожила ще рівно п’ятнадцять років, зовсім трохи не дотягнувши до дев’яноста п’яти. Ховали її правнучки…

Ставте вподобайки та пишіть коментарі, що думаєте з цього приводу?