Родина Ковалів була взірцем для всіх. Дружні, товариські!

Разом відзначали свята й відпочивали. За столом завжди багато жартували, не ділили дітей на чужих і своїх, і захоплювали людей своєю великою компанією.

В Антоніни та Михайла було дві доньки й син. Щоправда, кілька років тому Михайла не стало, але діти завжди навідували маму, не забуваючи взяти з собою онуків.

— Як же я тобі, Тоню, заздрю, — казала їй подруга Галя. — Завжди в тебе гамірно, весело. Мої раз на рік приїдуть, і то чекають не дочекаються, коли можна вже назад їхати.

— Так, мої мене люблять, — усміхалася Антоніна. — Щоправда, і втомлююся я від них. У мене ж п’ять онуків! Але нічого, зате не забувають.

Діти між собою теж, здавалося, спілкувалися добре.

Марина, в якої була лише одна донька, часто заходила в гості до сестри Наталки. У її дитини не було батька, він зник, щойно дізнався, що його кохана в положенні. От і тягнула Марина сама доньку.

У Наталки чоловік був, а на додачу до нього троє дітей. Два сини й одна донька.

Вони всі були старші за Маринену Олю, тому не особливо раділи, коли та приходила до них у гості. Але мама веліла терпіти й гратися з нею, тому доводилося слухатися.

Сусіди Наталки теж захоплювалися дружбою між сестрами. Рідко таке зустрінеш.

Щоправда, не знали вони, що коїться за зачиненими дверима, коли, поцілувавши сестру в щічку, Марина йшла.

— Господи, як же мені набридло, що вона до мене тиняється, – зітхала Наталка. – І ж не виженеш – сестра!

— Авжеж, – піддакував чоловік, – дитина, не зрозумій від кого, мабуть, самій важко, от і приходить до нас поїсти, та від Ольки відпочити. Спихне її на наших дітей і сидить задоволена.

— А тобі не здається, що її Оля відстає в розвитку? Наші в її віці вже цифри й літери знали!

— Звісно, татусь Олі, мабуть, пияка якийсь. Нормальний не кинув би свою дитину.

Звісно, Марина й гадки не мала, як «лагідно» говорить за її спиною її сестра.

А от брат Максим казав усе прямо. На всіх святах він чіпляв Маринку, питаючи, чи не підібрала вона татуся для своєї доньки.

У нього самого був син, у вихованні якого він особливої участі й не брав, усе робила його тиха й покірна дружина.

Але всі навколо не звертали на це уваги, і для чужих людей родина Ковалів була дуже дружною та люблячою.

І тут сталося справжнє горе. Марина поверталася з роботи додому, й її збила машина, вона не вижила…

Такого ніхто, звісно ж, не очікував. Тривогу забила вихователька, бо Марина вчасно не забрала доньку з садка.

За дівчинкою приїхала бабуся, а невдовзі в домі зібралася й уся рідня.

— Який жах, — промовила Наталка. — Ми так були дружні з Мариною, я її так люблю. Бачилися постійно.

Не можу повірити, що її з нами немає тепер.

— Авжеж, трагедія, — підтакнув чоловік Наталки. — Навіть я вважав Марину своєю сестрою.

— І щасливо пожити не встигла, — зітхнув Максим. — Дитину рано завела, та ще й без чоловіка…

Усі перезирнулися. Якось у цій метушні рідня й призабула про Олю, яка тихенько сиділа в кімнаті, не розуміючи, де її мама.

Зависла тиша. Навіть стало чути, як гуде холодильник.

— Мамо, ти візьмеш опіку над Олею? — наважилася порушити цю тему Наталка.

— Ти що, з глузду з’їхала? — обурилася мама. — У мене вже який вік? Я не зможу щодня її в садок тягати, їсти готувати, доглядати… Я вас трьох підняла, більше не подужаю.

— Ну, а що робити? — перезирнулася Наталка з чоловіком.

— Ви візьміть. Де троє, там і четверо, — знизала мама плечима.

— Мамо, ти знущаєшся? — обурилася Наталка. — Ми трьох ледве тягнемо! Та й у нас квартира не гумова!

Он, нехай Макс бере! У нього всього одна дитина!

Максим було відкрив рота, але тут раптово заговорила Олеся, його дружина, яка зазвичай завжди мовчить.

— Ну вже ні. Мені чужі діти не потрібні! Я тільки-но від свого відходити почала.

— Не можемо ж ми Ольку кинути? — обурився Максим, дивлячись на дружину.

— Ти спочатку свого виховувати почни, а потім чужих підбирай! — огризнулася Олеся. — А то на сина нуль уваги, зате доньку сестри вирішив забрати! Звісно, тобі байдуже, адже все на мої плечі ляже!

Максим замовк, втім, як і всі інші.

— Давайте якось разом її підіймати, — запропонував чоловік Наталки.

— І як ти собі це уявляєш? — хмикнула його дружина. — Тиждень в одних живе, тиждень в інших, тиждень у третіх? Для дитини таке неприпустимо. Їй у притулку й то краще буде…

І знову тиша. Нікому не хотілося брати на себе відповідальність за чужу дитину.

Марину їм, звісно, було шкода, але, не змовляючись, кожен подумав про те, що вона сама винна.

Не треба було залишати цю дитину, не зрозумій від кого. Тоді й проблем би таких не було, якби у дитини був батько.

— А може, ми розшукаємо Ольчиного татуся? — запропонував Макс. — Ні, ну а що? Нехай дитину забирає.

— Ти думаєш, що він не хотів брати участі в її вихованні, поки Марина була жива, а тепер раптово загориться бажання? — фиркнула Наталка. — Та йому начхати. Та й не знаємо ми, хто він. Маринка вся в собі була, не розповідала. А ми тепер мучся…

Усі знову подивилися на бабусю, сподіваючись, що вона все-таки врятує ситуацію.

— Навіть не дивіться на мене, — буркнула вона. — Я Оленьку люблю, але сил у мене вже немає. Ви, до речі, навіть не замислюєтеся про це, коли мені своїх шибайголів на всі вихідні привозите! А я відпочивати теж хочу!

— Не думала я, мамо, що тобі онуки в тягар? — образилася Наталка.

— А я не думала, що ви вирішите власну племінницю в дитбудинок здати! — огризнулася бабуся.

На той час, як настав час ховати Марину, це питання все ще не було вирішено.

Оля поки що була в бабусі, і діти щиро сподівалися, що їхня мама звикне до того, що онука живе з нею, і не буде більше порушувати це питання, оформивши опіку.

Але бабуся на похоронах підійшла до Максима й Наталки й тихо їм сказала, щоб вони сьогодні ж вирішували, що робити з Олею. Бо вона вся змучилася за ці дні.

— Я доньку ховаю, а в самої в голові тільки думки про те, що мені ще з дитиною возитися! Я навіть пожуритися толком не можу!

Максим із Наталкою перезирнулися.

Нікому не потрібна була племінниця, їм би своїх виховати. Але перш ніж вони встигли почати сперечатися, до них підійшла подруга Марини, Катя.

У Каті було двоє своїх дітлахів, яких вона так само, як і Марина, ростила без батька. Щоправда, Катерини колишній чоловік хоча б аліменти платив.

— Яке горе… — щиро промовила вона.

— Я досі повірити не можу. А ви як, тримаєтеся?

— Ледве, — зітхнула Наталка.

— І бідна Олечка… Така дівчинка хороша… Вона, напевно, ще й не зрозуміла, що мами більше немає?

— Так, їй складно усвідомити, — відповів Максим.

— А з ким вона залишиться? — спитала Катя.

Брат із сестрою перезирнулися. У них не було відповіді на це запитання.

— Ну, поки що вона в бабусі живе… Ми ще вирішуємо. Просто в нас у всіх діти, ми поки що не знаємо, як зможемо ще одну потягнути…

Катя змінилася в обличчі. Їй завжди здавалося, що в Марини така дружна родина, і вони ще сперечатимуться за можливість виховувати доньку сестри.

А вони, бачте, не готові! Не готові прийняти свою племінницю! Нещасну дівчинку, якій зараз так важко!

— Господи, як вам не соромно, — промовила Катя.

— Це ж ваша рідна кров…

— Ага, тобі легко казати, — накинулася Наталка, — це не в тебе зайва дитина зі своїм характером і своїми бажаннями з’явиться! Я зі своїми намучилася, а це чужа! Якщо така розумна, то й забирай її.

— І заберу, — відповіла Катя.

— Якщо ви всі не проти, я оформлю опікунство.

Максим і Наталка думали, що вона просто вихваляється перед ними. А як дійде справа, то Катя швиденько дасть задню.

У неї ж і так двоє на шиї сидять.

Але цього не сталося. Дуже швидко вона забрала Олю, і в неї було дуже сильне бажання не давати їй бачитися з рідними, лише за документами, людьми.

Але потім вона подумала, що для дівчинки так буде простіше пережити втрату, й дозволила їм зустрічатися. Щоправда, родичі не дуже й бажанням горіли.

Але коли хтось запитував родину Ковалів, як так сталося, що Олю виховує чужа людина, ті в один голос стверджували, що подруга Марини так прикипіла до дитини, що їм довелося погодитися, щоб вона оформила опікунство.

Але якби не Катя, то вони ще б билися за право виховувати племінницю.

Адже в них така дружна родина.

Ось так буває.

КІНЕЦЬ.