Крапля води падала зі змішувача точно в центр засохлої яєчні — тік-тік-тік. Олена застигла біля раковини, стискаючи в руці губку.

Вчорашня сковорідка дивилася на неї докірливо, обрамлена жовтими потоками і крихтами хліба. Поруч височіла тарілка з розмазаною олією, чашка з кавовим обідком, ніж, липкий від джему.

Антон уже поїхав на роботу, залишивши після сніданку звичний натюрморт.

Все це терпляче чекало на її руки, як чекало щоранку останні три роки. «Знову», — подумала Олена і машинально повернула кран.

Гаряча вода зашипіла, збиваючи піну на дні сковорідки. Олена намочила губку, видавила на неї краплю миючого засобу і взялася до роботи.

Три місяці тому вона вперше попросила Антона допомогти з посудом.

Він тоді здивовано підняв брови:

— Олено, та це ж дрібниці, — сказав він тоді, не відриваючись від телевізора, де показували футбол. — П’ять хвилин — і готово.

П’ять хвилин. Щоранку. Щовечора. Олена намилювала губку, подумки підраховуючи: за рік ці «дрібниці» складаються в тридцять годин чистого часу. Робочий тиждень, проведений над раковиною.

Сковорода піддалася не відразу. Засохлий жир вимагав зусиль, скребка, терпіння.

Жовток в’ївся в тефлонове покриття, утворивши жовті розводи. Олена відтирала вперті плями і згадувала вчорашній вечір: як Антон розвалився на дивані з телефоном після вечері, гортаючи соцмережі, поки вона на самоті розгрібала наслідки їхньої спільної трапези.

— Антоша, — покликала вона тоді обережно, намагаючись не звучати докірливо, — може, ти свою тарілку сам помиєш?

Він не відірвався від екрану. Великий палець автоматично прокручував стрічку.

— Зараз… — промовив розсіяно, навіть не глянувши в її бік. — Ти ж бачиш, який у мене був день.

День. У нього завжди був «якийсь день». Проекти горіли, клієнти дзвонили, начальство вимагало звіти.

А у неї що — відпустка? Курорт? Олена теж працювала — нехай у невеликій бухгалтерії, нехай не на такі гроші, але вісім годин на день, як усі люди.

Олена поставила чисту сковорідку в сушарку і взялася за чашку. Кавова гуща розмокла, перетворившись на буру кашку.

Вона терла фарфор жорсткою стороною губки, розмірковуючи, чому її так зачіпає ця дрібниця. Справа ж не в самому посуді — що там, десять хвилин роботи. Справа в тому, що Антон просто не помічав її праці.

Для нього брудні тарілки зникали самі собою, а чисті матеріалізувалися в шафі за помахом чарівної палички.

Як білизна в пральній машині перетворювалася на випрасувані сорочки на вішаку.

Як продукти в холодильнику складалися в гарячу вечерю. Як пил випаровувався з меблів, а підлоги ставали чистими без участі швабри.

У його картині світу домашнє життя існувало як даність — як електрика в розетці або вода з крана.

Натиснув вимикач — є світло. Повернув кран — тече вода. Прийшов додому — чисто, смачно пахне, все на своїх місцях.

— Мені потрібна допомога, — сказала вона через тиждень, коли він залишив у раковині не просто тарілку, а цілу каструлю від борщу.

Трилітрову емальовану каструлю з присохлими до стінок залишками супу.

— Не грошима, не подарунками. Просто… щоб ти помічав, що я роблю. І допомагав.

Антон підвів очі від ноутбука, де він щось друкував для роботи. На обличчі щире здивування, майже образа.

— Та що такого? Хвилина справи! У мене горить проект, клієнти з учорашнього дня дзвонять, а ти через якусь каструлю…

Хвилина справи. Олена дивилася на його обличчя — відкрите, злегка роздратоване, абсолютно чесне — і розуміла: він дійсно не бачить проблеми. Не прикидається, не вдає. Щиро вважає, що миття посуду займає хвилину.

Напевно, у нього в голові був приблизно такий розрахунок: сполоснув тарілку під краном — тридцять секунд, потер губкою — ще тридцять. Разом хвилина.

Він не враховував, що спочатку потрібно звільнити раковину від вчорашніх залишків, включити воду, взяти чисту губку, видавити миючий засіб.

Потім відтерти присохлий жир, прополоскати, поставити сушитися. А якщо тарілок не одна, а п’ять?А якщо ще каструля, сковорідка, чашки, ложки, обробна дошка?

Тієї ночі, лежачи в ліжку і слухаючи його розмірене дихання, Олена перебирала в голові їхню розмову.

Антон уже спав, розкинувшись на половині ліжка, злегка хропучи. А вона переверталася, не знаходячи зручного положення.

«А що, якщо я просто… не буду?» — раптом подумала вона.

Думка була такою несподіваною, що Олена навіть підвелася на лікті. Не буду мити посуд. Не з помсти, не на зло.

Просто перестану робити те, що він вважає «хвилинною справою». Нехай сам переконається, скільки це насправді займає часу.

Вранці вона заварила собі каву в турці, підсмажила тост, поснідала — і пішла на роботу, не торкнувшись раковини.

Чашка Антона залишилася стояти на столі поруч з тарілкою, прикрашеною крихтами і розводами.

Протягом дня Олена кілька разів ловила себе на тому, що подумки повертається до ранкової сцени.

Уявляла, як Антон прийде додому, побачить немитий посуд… І що? Помиє? Обуриться? Не помітить зовсім?

Увечері чашок у раковині стало дві — до ранкової додалася вечірня. Плюс тарілки від вечері, ложки, виделки. Антон не звернув уваги — просто взяв чистий посуд із шафи, як завжди.

— Як справи? — запитав він, чмокнувши її в щоку.

— Нормально, — відповіла Олена, спостерігаючи, як він дістає з холодильника йогурт і бере чисту ложку з ящика.

На другий день брудного посуду побільшало.

На третій — стопка тарілок у раковині росла, як сталактит.

Антон рився в шафках, дістаючи приховані запаси. Виявилося, що у них набагато більше посуду, ніж Олена думала.

На четвертий день він почав економити. Одну чашку використовував і для кави, і для чаю. Тарілку після сніданку ополіскував і ставив назад у шафу.

На п’ятий день він поліз у дальній кут кухонної шафи за гранованою склянкою — реліктом радянських часів, що дісталася від бабусі Антона.

А потім обережно дістав тарілку з весільного сервізу, яким користувалися тільки на дні народження та Новий рік.

Він тримався молодцем — ні слова докору, ні натяку на незручність. Тільки рухи стали трохи обережнішими, а погляд іноді затримувався на переповненій раковині.

На шостий день до посуду додалися сковорідки. Антон посмажив яєчню в маленькій млинцевій сковорідці, тому що звичайна лежала в раковині під шаром засохлого жиру.

Олена зварила макарони в сотейнику — єдиній чистій ємності, яку вдалося відшукати.

На сьомий день кухня перетворилася на музей недбалості. Раковина переповнилася так, що посуд розповзся по столу, підвіконнях, навіть на табуретку перекочувала парочка мисок.

Солодкуватий запах починаючого бродіння витав у повітрі, змішуючись з ароматом скислого молока із забутої чашки. Біля вікна дзижчала перша муха, а за нею з’явилася друга.

Антон ходив по кухні обережно, як сапер по мінному полю. Відкривав шафки в пошуках хоч якогось чистого начиння, заглядав у найдальші кутки.

Знайшов пластикову тарілку з дитячого набору — рожеву, з мультяшними зайчиками. Поїв з неї салат, вдаючи, що це абсолютно нормально.

Олена відчувала дивне полегшення. Вперше за три роки шлюбу вона не відчувала себе обслуговуючим персоналом.

Не бігала з ганчіркою, не метушилася, не намагалася підтримувати порядок самотужки.

Нехай кухня виглядала як декорації до фільму жахів — зате Антон більше не міг прикидатися, що брудний посуд розчиняється в повітрі за помахом пальців.

Тепер він бачив реальність у всій красі. Бачив, скільки посуду вони використовують за день.

Скільки часу потрібно, щоб все це відмити. Яка це праця — щоденна, монотонна, непомітна.

«Цікаво, скільки він ще протримається?» — думала Олена, помішуючи гречку дерев’яною лопаткою.

Відповідь прийшла того ж вечора.

— Олено! — гримнув Антон, влетівши в кухню після роботи з пакетом із супермаркету. — Що, чорт забирай, тут відбувається?

Він завмер на порозі, оглядаючи кухню широко розкритими очима. Обличчя почервоніло від обурення, ніздрі роздувалися, як у розлюченого бика.

— Ти захворіла? Що з тобою сталося? Тут же… тут же неможливо перебувати!

Олена спокійно, майже з цікавістю, подивилася на чоловіка.

— Нічого, — сказала вона рівним голосом.

— Просто живу.

— Як живеш?!

— Він тицьнув пальцем у бік раковини, де височіла Вавилонська вежа з тарілок, каструль і сковорідок.

— Це ж свинарник! Тут дихати нічим! Смердить як… як на смітнику!

— І що? — зауважила Олена, вимикаючи плиту.

Антон розгублено моргнув.

— Ти що, навмисно це влаштувала? — в його голосі звучало щире здивування.

— Я просто перестала, — сказала Олена, помішуючи гречку дерев’яною ложкою.

— Ти ж казав — хвилинна справа. Ось і зроби за хвилину.

— Та як?! — вибухнув він, розводячи руками.

— Я навіть чашку чисту знайти не можу! А цей запах…

Вона відклала ложку і повернулася до чоловіка обличчям. Подивилася в його очі — розгублені, обурені, майже зневірені.

— Ось саме, — спокійно сказала вона.

Антон відкрив рот, потім закрив. Знову відкрив. Дивився на неї, потім на раковину, знову на неї.

У його очах повільно змінювався вираз — з гніву на розгубленість, з розгубленості на щось схоже на розуміння.

— Але я ж… — почав він і замовк.

— Тобто ти хочеш сказати, що завжди було… ось так?

— Не так, — похитала головою Олена.

— Тому що я щодня прибирала. Щоранку і щовечора. По «п’ять хвилин». А ти навіть не помічав.

Антон повільно оглянув кухню. Побачив її ніби вперше — не тільки бруд і хаос, але й обсяг роботи, який був необхідний, щоб все це привести до ладу.

— Господи, — видихнув він. — Я справді не розумів. Чесне слово. Я думав… ну тарілку помити… це ж дійсно хвилина…

— Одну тарілку — хвилина, — погодилася Олена. — А двадцять тарілок, десять чашок, п’ять сковорідок, три каструлі, купа ложок і виделок?

Плюс відтерти плиту, протерти стіл, винести сміття… Скільки це хвилин, як ти думаєш?

Він мовчав, дивлячись на гори посуду. Напевно, вперше в житті намагався підрахувати реальні витрати часу.

— Вибач, — сказав він нарешті. — Я… я повний ідіот. Правда не розумів.

Він закатав рукави, підійшов до раковини.

— Гаразд. Давай розгрібати цей кошмар.

Вони мили посуд і наводили порядок разом — мовчки, незручно стикаючись ліктями біля тісної раковини.

Антон скреб каструлю з такою запеклістю, ніби вона була винна в усіх сімейних негараздах. Олена протирала тарілки рушником, думаючи про те, що іноді потрібно просто зупинитися.

— Боже мій, — бурмотів Антон, віддираючи засохлі залишки яєчні зі сковорідки.

— Як це взагалі могло так присохнути?

І смердить же… А це що таке зелене?

— Залишки супу, які ти залишив на плиті, — незворушно відповіла Олена.

— Фу, гидота! — Він зморщився, як від зубного болю.

Миття зайняло три години. До кінця у обох боліли спини, руки почервоніли від гарячої води, а на кухні нарешті запахло чистотою.

— Давай так, — сказав Антон, ополіскуючи останню чашку.

— Кожен миє за собою. Чесно. Я використовував — я і мию. Відразу, не відкладаючи.

— Чесно, — погодилася Олена.

— І ще, — додав він, витираючи руки рушником. — Якщо я забуду — нагадай. Але не влаштовуй більше таких… демонстрацій. А то я інфаркт отримаю.

Олена посміхнулася.

— Домовилися.