— Тридцять тисяч! Тридцять чортових тисяч, Машо! Ти це бачиш?!

Олексій кинув конверти на ліжко.

Біле покривало з лебедями — спеціально для шлюбної ночі — вкрилося різнокольоровими папірцями.

Деякі конверти були порожніми

Маша сиділа на краю ліжка у весільній сукні. Фата зсунулася набік, макіяж розмазався від сліз.

Руки тремтіли, коли вона намагалася розстебнути браслет — подарунок від подружок.

— Льоша, давай завтра поговоримо. Ми обоє втомилися…

— Завтра? ЗАВТРА?! — він схопив один з конвертів, помахав ним перед її обличчям. — Завтра банк зніме платіж по кредиту! Двісті тисяч, Машенько! Двісті тисяч я взяв на твоє весілля!

— На наше весілля.

— Ні, кохана, на твоє! Це ти хотіла ресторан на березі! Це ти вибрала сукню за п’ятдесят тисяч! Це твої подружки вимагали лімузин!

Маша підвелася, спробувала обійняти чоловіка. Він відсторонився, як від прокаженої.

— Не чіпай мене. Господи, у що я вляпався…

— Льоша, ну що ти кажеш? Ми ж кохаємо одне одного. Гроші заробимо.

— Кохаємо? — він засміявся. Страшний сміх, без краплі веселощів. — Ти мене кохаєш? Або мою дурість, що я на все погодився?

— Як ти можеш так говорити? Це ж наше весілля! Наше свято!

— Свято за двісті тисяч, з яких відбили ми всього тридцять. Класне свято!

Маша сіла назад на ліжко. У голові шуміло від напоїв, галасу і втоми. Весь день посміхатися, танцювати, приймати привітання. А тепер ось це.

— Я думала, люди більше дадуть, — тихо сказала вона.

— Думала! А я, дурень, тобі повірив! «Не переживай, Льошо, все відіб’ємо». Де воно, твоє «все»?

Двері номера відчинилися без стуку. На порозі стояла Валентина Павлівна — мати Олексія.

У халаті поверх вечірньої сукні, з бігудями у волоссі.

— Що у вас за крики? Весь готель чує!

— Мамо, йди спати, — буркнув Олексій.

— Як я можу спати, коли мій син так горланить? — Валентина Павлівна пройшла в номер, окинула поглядом розкидані конверти. — Ааа, гроші рахуєте? І скільки назбирали?

— Тридцять тисяч, — похмуро відповів син.

— Всього? — жінка присвиснула. — А весілля на скільки?

— На двісті.

— Господи…! — Валентина Павлівна схопилася за серце, плюхнулася в крісло. — Двісті тисяч! На цю… на неї!

— Мамо!

— Що «мамо»? Я тобі казала — не одружуйся! Казала — перевір спочатку, хто вона і звідки! А ти — «кохання, мамо, кохання»! Ось твоє кохання!

Маша відчула, як внизу живота піднімається хвиля злості.

Весь день ця жінка псувала їй свято. То сукня не така, то зачіска дурна, то гості з боку нареченої «не того рівня».

— Валентино Павлівно, це наші з Олексієм справи.

— Ваші? — свекруха повернулася до неї. — Мила, коли мій син влізає в борги через твої примхи, це стає моїми справами!

— Які примхи? Звичайне весілля!

— Звичайне? Для кого звичайне? Для твоїх жебраків родичів, які по триста гривень у конверти сунули?

— Не смійте говорити про моїх рідних!

— А що, правда очі коле? Подивися на себе — вирядилася як павич, а віддачі — нуль! Шахрайка!

— Мамо, досить! — Олексій встав між жінками.

— Ні, не досить! Льошенька, поки не пізно — розлучайся! Завтра ж подавай на розлучення! Тиждень не минув, можна анулювати!

— Що?! — Маша підхопилася. — Ви з глузду з’їхали?

— Це ти здуріла, якщо думала, що можеш вішати на мого сина свої борги!

— Я нічого ні на кого не вішала! Ми разом вирішували!

— Разом? — Олексій повернувся до неї. — Разом, Маша? Це ти вмовляла, благала, обіцяла!

— І що тепер? — її голос зірвався. — Шкодуєш?

Пауза. Довга, важка пауза.

— Так, — видихнув він. — Шкодую…

Слова вдарило в саме серце. Маша похитнулася.

— Ось і правильно! — тріумфально вигукнула Валентина Павлівна. — Завтра ж до юриста! Анулюємо цю помилку!

— Помилку…, — повторила Маша. — Я для вас — помилка.

Вона подивилася на чоловіка. На людину, з якою тільки сьогодні клялася бути в горі і радості.

Яка годину тому виголошувала тости про вічне кохання.

— Знаєте що? Можете не чекати до завтра.

Маша зірвала з голови фату, кинула на підлогу. Зняла обручку — з трудом, палець набряк.

— Ось. Візьміть. Може, хоч за це виручите кілька тисяч.

— Машо, ти чого? — Олексій спробував зупинити її.

— Не чіпай мене! Ти сам сказав — шкодуєш! Так і я шкодую!

Вона вибігла з номера, грюкнувши дверима. У коридорі було тихо — гості розійшлися по номерах.

Маша добігла до сходів, зупинилася. Куди йти? У чому? У весільній сукні?

Телефон. Де телефон? У номері залишився. Плювати.

На третій поверх. Батьки повинні бути в триста п’ятому. Вона постукала — спочатку тихо, потім голосніше.

— Хто там? — сонний голос батька.

— Тату, це я. Відчиніть, будь ласка.

Двері відчинилися. Батько стояв у піжамі, мати виглядала з-за його плеча.

— Доню? Щось сталося? Ти плачеш?

Вона кинулася батькові на шию і розридалася.

— Донечко, що сталося? Де Олексій?

Батьки затягли її в номер, посадили на ліжко. Мати налила води, батько гладив по голові.

— Розповідай.

І Маша розповіла. Про гроші, про крики, про свекруху. Про «шкодую».

Батьки переглянулися. Мати стиснула губи, батько нахмурився.

— От мерзотник, — тихо сказав Микола Петрович. — А ще інтелігент.

— Тату…

— Що «тату»? У першу шлюбну ніч на дружину кричати через гроші? Це мужик?

— Коля, не злися, — мати поклала руку йому на плече. — Машо, а ти… ти хочеш до нього повернутися?

— Не знаю. Ні. Напевно, ні. Він сказав, що шкодує…

— І правильно, що не хочеш, — батько встав, пройшовся по номеру. — Знаєш що, донько? Ми з мамою хотіли завтра сюрприз зробити, але якщо такі справи…

Він поліз у валізу, дістав папку.

— Що це?

— Відкрий.

Маша розкрила папку. Всередині — документи. Договір купівлі-продажу. Квартира. Однокімнатна, але в хорошому районі. На її ім’я.

— Тату… Мамо… Це ж…

— Твоє придане, — посміхнулася мати. — Ми збирали, відкладали. Хотіли завтра ключі вручити, при всіх. Але тепер…

— Тепер нехай іде до біса, — відрубав батько. — Квартира на тебе оформлена. Тільки твоя.

Маша дивилася на документи і не вірила. Квартира. Своя квартира.

— Але… може, поговорити з Льошею? Показати йому?

— Навіщо? — батько сів поруч. — Щоб він вибачився? Приповз на колінах? І що далі? Ти пробачиш, а при наступній сварці він знову згадає?

— Машо, — мама взяла її за руку. — Якщо в перший день шлюбу чоловік дозволяє собі таке… Що буде через рік? А через п’ять років?

Дочка мовчала. У голові крутилися слова Олексія. «Шкодую». Три склади, які перекреслили все.

— Ви праві, — нарешті сказала вона. — Не хочу до нього.

— Ось і розумниця. Вранці поїдемо додому. Юриста знайдемо, все оформимо.

— А гроші? Кредит?

Батько махнув рукою.

— Нехай сам розбирається. Хоча… Дамо йому двадцять тисяч. Щоб не здох з голоду. А там — його проблеми.

Маша сиділа в батьківському номері до ранку. Спати не хотілося.

Думала про те, як все могло б бути. Медовий місяць, спільні плани, діти…

А замість цього — крики в першу шлюбну ніч.

Вранці вона спустилася в свій номер за речами. Олексій спав на ліжку в одязі. Конверти валялися на підлозі.

Маша тихо зібрала речі. Зняла весільну сукню, залишила на вішалці. Переодяглася в джинси і футболку.

На столику біля ліжка залишила записку: «Анулюй шлюб. Я згодна».

І пішла.

Два тижні потому Маша сиділа на кухні своєї квартири. Маленької, затишної кухні.

Вона пила каву і читала повідомлення від подруги:

«Чула, Льошка твій бігає, шукає тебе. Матуся його всім розповідає, що ти втекла з грошима. Бреше, що кілька сотень тисяч прихопила».

Маша посміхнулася. Якби Валентина Павлівна знала про квартиру…

Але не дізнається. Ніхто не дізнається.

Телефон задзвонив. Невідомий номер. Вона скинула. Через хвилину — знову.

— Алло?

— Маша? Маша, це я! Не кидай трубку!

Олексій. Голос втомлений, хрипкий.

— Чого тобі?

— Машо, давай зустрінемося. Поговоримо спокійно. Я був неправий…

— Був. І що?

— Вибач мені. Я повний дурень. Мама довела і ці прокляті гроші…

— Олексію, ми вже подали на анулювання.

— Можна відкликати! Машо, я люблю тебе!

Любить. Два тижні тому «жалів», а тепер любить.

— Досить…

— Машо, ну що мені зробити? На коліна встати? Я встану!

— Нічого не треба робити. Просто залиш мене в спокої.

— Але ми ж… Весілля… Клятви…

— Ти сам сказав, що шкодуєш про весілля. Ось і я шкодую. Все, Олексій. Успіхів.

Вона відключилася. Заблокувала номер.

За вікном світило сонце. Внизу шуміло місто.

Маша допила каву, посміхнулася.

Добре, що все так вийшло. Добре, що показав своє обличчя в перший же день. А не через роки, коли були б діти, іпотека, спільне життя.

Телефон завибрував.

Повідомлення від мами:

«Донечко, як ти? Не сумуєш?»

«Ні, мамо. Все чудово. Дякую вам за все».

«Ми тебе любимо. Все буде добре».

Буде. Обов’язково буде.

Без Олексія, без його мами, без скандалів через гроші.