— Наталя Сергіївна, я впевнена, що сама можу вирішити, де будуть лежати мої речі, — Марія обережно, але твердо спробувала повернути свої права на особистий простір.

Свекруха з легкою усмішкою хитала головою, немов Марія — примхлива дитина, яка занадто довго тримає свої іграшки в безладі.

— Маріє, люба, чим ти знову незадоволена! Я ж хочу допомогти навести затишок і порядок, — почала Наталя Сергіївна, вказуючи на нову шафу, куди вона сама перенесла речі Марії.

— Ти тільки подивися! Так набагато зручніше. Ти будеш мені ще потім дякувати за це.

Марія стояла, притиснувши руки до грудей, дивлячись на метушливу діяльність свекрухи, в її власному будинку.

Ось уже два роки вона жила тут з Дмитром, і весь цей час здавалося, що їхнє життя побудоване на непорушних засадах.

Все було ясно і просто: вона — любляча дружина, він — турботливий чоловік.

Але з часом ці прості істини почали спотворюватися під тиском постійної присутності третьої особи — Наталії Сергіївни.

Будинок був батьківським, і Наталія Сергіївна вважала себе його невід’ємною частиною.

Те, що Марія намагалася утримати своє право на особистий простір, ніби не помічалося.

Кожен візит свекрухи приносив нові розпорядження: як правильно скласти рушники, які страви повинні бути на вечерю і як Марія «неправильно» веде домашнє господарство.

— Я не можу більше це терпіти, — шепотіла Марія собі під ніс, коли вкотре складала свої книги в шафу після того, як Наталія Сергіївна «розставила все по місцях».

Кожен її крок нагадував, що будинок, в якому вона живе, нібито не належить їй.

Але тоді, два роки тому, коли вони з Дмитром тільки одружилися, її це абсолютно не бентежило.

Дмитро був опорою, турботливим і уважним чоловіком. А квартира здавалася просто ще одним кроком на шляху до їхнього спільного життя.

Марія дуже раділа, що у них є своє житло, нехай і батьківське.

Спочатку Наталя Сергіївна просто навідувалася до них — «перевірити, чи все в порядку».

Це були короткі візити, наповнені черговими посмішками, коментарями про погоду і про те, як «прекрасно невісточка готує».

Але незабаром візити стали частішими, і щоразу вони тривали все довше. І з кожною появою свекрухи в будинку залишалася тінь чогось незручного, недоречного.

— Діма, чому вона так часто приходить? — з втомою на душі одного разу запитала Марія у чоловіка, коли вони сиділи за вечерею.

— Це ж і її дім, як твій і мій, — з легкою посмішкою відповів він, не звертаючи уваги, як змінилося обличчя дружини. — Вона просто піклується про нас, не бери в голову.

Марія проковтнула це як гірку пігулку. Адже вона розуміла: будинок справді належав батькам Дмитра.

Але ж зараз це і її будинок. Будинок, який вони будували разом, навіть якщо не з самого фундаменту.

— Ви хочете сказати, що я не справляюся? — не витримала вона одного разу, коли Наталя Сергіївна знову стояла з критичним виглядом біля кухонного столу.

— Звичайно, ні, люба. Я просто знаю, як буде правильно.

Ти ж молода, тобі ще багато чого потрібно навчитися, — голос Наталії Сергіївни був сповнений терпіння, але в очах світилася неприхована перевага.

Марія знову промовчала. Їй хотілося відповісти, сказати, що вона вже доросла, самостійна жінка, яка здатна вирішити, як їй жити у своєму домі.

Але слова не йшли. Вона не хотіла скандалу.

Їй здавалося, що, якщо вона промовчить, якщо просто поступиться ще раз, все буде добре.

Але «ще раз» тривало вже занадто довго.

— Ти не бачиш, як вона постійно втручається в наше життя? — запитала вона одного разу Дмитра, коли подружжя ввечері сиділи у вітальні. — Це стає нестерпним.

— Годі надумувати, мама ж так допомагає. Вона завжди старається для нас.

Ти ж знаєш, вона піклується про нас обох, — він поглянув на Марію, здивований її тоном.

Саме ця розмова стала першим справжнім дзвіночком для Марії, що щось у їхньому житті тріщить по швах.

Вона завжди намагалася тримати себе в руках, бути коректною і терплячою.

Однак у найпотаємніших куточках її серця закрадалося відчуття, що її власний простір повільно згасає, тане під безперервним потоком порад і зауважень свекрухи.

Однак вона продовжувала триматися. Зрештою, це було важливо для її чоловіка, і Марія дуже любила Дмитра. Любила, незважаючи ні на що.

Прийшовши додому після виснажливого дня на роботі, Марія відразу помітила, що відбулися зміни. У вітальні все було не на своїх місцях, а кухня блищала від чистоти, немов її вже давно ніхто не чіпав.

Але це ще нічого, бо шоком для неї стало зникнення її особистих речей — книг, записника, прикрас — з їхніх звичних місць.

Вона знайшла їх у новій шафі, складеними з надзвичайною охайністю, ніби хтось взяв і перевпорядкував її життя, не запитавши дозволу.

«Чому я повинна підкорятися чиїмсь правилам у своєму будинку?» — ці слова промайнули в голові, поки Марія стояла біля шафи, розгублена і ображена, її серце билося як божевільне.

Вона розвернулася і пішла до Дмитра.

— Ти розумієш, що це не нормально? — почала вона без зайвих церемоній. — Це не її будинок. Ми тут живемо. Ми!

А вона розпоряджається всім, як їй заманеться. Вона ж сама вручила нам ключі від будинку, а все ніяк не може змиритися. Мені це набридло.

Дмитро лише знизав плечима.

— Люба моя, я впевнений, що вона не хотіла робити нічого поганого. Ти занадто гостро реагуєш.

— Гостро? Я не відчуваю себе господинею в домі. Вона переставила мої речі без мого відома!

Це вже не її дім. Я не хочу більше жити так, ніби кожен крок контролюється твоєю матір’ю, — голос Марії тремтів, і вона вже не могла приховати своїх емоцій.

Все, що вона тримала в собі, всі ці дрібні і великі образи — виплеснулося назовню.

Дмитро подивився на неї з легкою втомою, немов ця розмова повторювалася вже в сотий раз. Він видихнув і, дивлячись убік, промовив:

— Маріє, ну чому ти так злишся? Давай не забувати, що це все-таки квартира моєї родини. Вона має повне право брати участь у наших справах.

Ці слова полилися на Марію, немов крижаний душ.

З кожним вимовленим словом вона все ясніше відчувала, як вислизає очікувана підтримка, розчиняючись у повітрі, немов дим, і залишає після себе лише гіркий присмак розчарування і образи.

— Це твоя сім’я, так. Але я тут теж є, Дмитро! І хіба я не повинна відчувати себе тут, як вдома?

Марія майже кричала, її голос ламався на нотах образи.

— Я хочу мати хоч трохи простору, де я можу бути собою. Це все, про що я прошу.

Але Дмитро лише похитав головою, немов розмірковуючи про щось занадто просте, щоб пояснювати.

— Ти занадто драматизуєш. Мама завжди дбала про мене і завжди буде. Ти повинна це зрозуміти.

Все владнається, просто потрібно почекати. З мамою буває часом не просто, але ти звикнеш, — його голос був сповнений спокою.

Та цей спокій діяв на Марію як вогонь на бензин. Вона більше не могла терпіти.

— Почекати? А скільки? Доки я остаточно не забуду, що у мене є свої бажання і потреби?

Доки твоя мама не буде вирішувати, в яких капцях мені ходити? Дмитре, я більше не можу так жити!

Вона чекала, що він хоча б спробує її зрозуміти. Хоч на мить.

Але його обличчя залишалося таким же байдужим, як завжди, а в очах з’явилося ледь помітне роздратування.

— Маріє, не ускладнюй. Все налагодиться. Просто не сприймай все так близько до серця.

Ці слова стали останньою краплею.

Все, що вона відчувала до нього, вся її любов, змішана з образою і відчаєм, раптом звалилася в прірву.

Дмитро не розумів її. Або, що гірше, не хотів розуміти.

Йому було комфортно в даній ситуації: про нього дбали дві жінки і його це влаштовувало. Ось тільки одна з них вирішила показати зубки.

Він вважав, що можна просто перечекати, поки вона «охолоне», і все повернеться на свої місця.

Після цієї розмови конфлікт лише наростав. Наталія Сергіївна відчула себе ще більш впевненою, знаючи, що син на її боці.

Вона стала приходити в будинок частіше, ніби перевіряючи, щоб «все було на своїх місцях».

І кожного разу вона приносила з собою нові розпорядження: переставляла меблі, вибирала нові скатертини або прикраси для будинку, не порадившись з Марією чи Дмитром.

— Це ж дрібничка, — говорила вона, ставлячи на полицю чергову річ, — всього лише декор. Але він додасть будинку затишку, повір мені.

Марія мовчки спостерігала, як її життя розкладається по чужих полицях. Вона все рідше знаходила сили заперечувати, відчуваючи, що кожного разу її слова тонуть у порожнечі.

А вдома вона бувала все рідше. Робота стала її порятунком, подруги — розрадою.

Марія навмисно затягувала час на роботі, прагнучи уникнути зустрічі зі свекрухою і того гнітючого відчуття, що її особистий простір поступово згасає під її впливом.

— Я в розгубленості, — зізналася вона своїй подрузі Лізі під час однієї з небагатьох зустрічей за чашкою чаю. — Мені здається, що я більше не є господинею власного будинку.

Це як ніби чуже місце, де я не маю права голосу.

Ліза уважно слухала, але її порада була простою:

— Маріє, тобі потрібно подумати про себе. Не варто втрачати себе заради стосунків, які не дають тобі дихати.

Ці слова крутилися в голові Марії кілька днів. Вона думала, аналізувала і врешті-решт дійшла висновку, що Ліза була права.

Це не життя. Це існування в клітці чужих очікувань і розпоряджень.

Коли Наталя Сергіївна в черговий раз знову перетрусила все на кухні з якихось своїх міркувань, у Марії остаточно здали нерви.

Вона пішла до вітальні, де Дмитро, як завжди, був сильно зайнятий переглядом чергової важливої гумористичної передачі.

Зайшла і твердо сказала:

— Діма, я більше так не можу. Думаю, ми повинні роз’їхатися.

Дмитро відірвав погляд від екрану, явно здивований її словами:

— Що? Роз’їхатися? Ти жартуєш? — він коротко посміхнувся, ніби не сприймаючи її серйозно.

— Маріє, це ж дурниця. Ми просто перечекаємо, і все буде, як раніше.

Але цього разу Марія не збиралася поступатися.

— Ні, Діма. Я справді більше так не можу.

Мені набридло, що твоя мама всюди пхає свого носа, це вже не схоже на мій дім, я тут як гостя на пташиних правах.

На зйомних квартирах і то прав більше.

Дмитро подивився на неї, не помічаючи від несподіванки, як у нього покосилося обличчя, але на цьому обличчі, здавалося, не було розуміння серйозності її намірів.

— Та ти просто втомилася, — він відвів погляд назад до телевізора.

— Відпочинь кілька днів, і все пройде, — пробурмотів услід, вже повернувшись до перегляду.

Марія глибоко зітхнула. Кілька днів… Вона вже два роки чекала, що щось зміниться.

Вже вранці жінка мовчки зібрала свої речі і поїхала до подруги.

Спочатку Дмитро не надав особливого значення тому, що Марія поїхала. Він подумав, що це всього лише її тимчасова витівка.

Але коли він відкрив шафу і побачив, що майже всі її речі зникли, до нього нарешті дійшло, що все серйозно.

— Я й уявити не міг, що все зайде так далеко, — сказав Дмитро, коли вони зустрілися в кафе, щоб обговорити, як бути далі. — Може, спробуємо почати все заново? Я поговорю з мамою, обіцяю…

Але Марія вже не вірила в ці слова. Вона знала, що Наталя Сергіївна не зміниться, і Дмитро завжди буде на її боці.

— Ні, Діма, — спокійно, майже пошепки, сказала вона.

— Все скінчено. Нам краще розійтися.

Коли вона вийшла з кафе, на душі було дивне відчуття. З одного боку, їй було гірко через все, що вона втратила.

Але в той же час вона відчувала полегшення. Вперше за довгий час вона відчула свободу.

Тепер її життя було в її руках, і ніхто більше не міг вирішувати за неї, як їй жити.