Гнат та Люда одружені тридцять років. Виростили двох дітей. Нині мають свої сім’ї, свої квартири в місті. Люда була мудрою жінкою. Ніколи не заперечувала чоловікові.

Але… У глобальних питаннях, тихим сапом, ласкою та любов’ю, завжди добивалася потрібного рішення від чоловіка. Та так, що Гнат залишався переконаний, що сам прийшов до цього рішення. А в дрібних, побутових питаннях завжди і в усьому намагалася догодити kоханому.

Так і вийшло, що Гнат став для неї старшою дитиною. В міру примхливою. Дружина йому приносила поїсти, коли він сидів, уткнувшись у телевізор, чай туди ж подавала, з ранку давала в руки чисті шкарпетки та чисту хустку. Адже сам ніколи не знайде, де що лежить.

Але й Гната не можна було називати білоручкою. Чоловічі справи по господарству виконував із задоволенням, город копав, картоплю саджав, ремонтував, що було… Якось до них приїхали діти із сім’ями. Відпочили на вихідні, а коли зібралися їхати, дід сказав: — Залишіть дітей.

Я з ними на рибалку ходитиму! Ось лише міські діти зовсім не хотіли на рибалку. Вони або мультики дивляться по телевізору або сидять, уткнувшись у свої телефони. Намагався дід якось привабити онуків, але в нього нічого не виходило. Зрештою, він махнув на діточок рукою.

Того ранку Люда готувала сніданок для онуків, коли Гнат прийшов, сів за стіл і наказав: – Давай кефір! — Ой, Ігнатушко, ти мене пробач! Я вчора зовсім замоталася, забула куnити. Ось зараз кашу зварю і збігаю в магазин, — почала виправдовуватися жінка. — Та ну тебе! — махнув рукою дід і вийшов із хати.

А Люді раптом стало погано. У ліkарняній палаті їх лежало двоє. — Ти мене, Людочко, вибач. Дурень я старий! Ти тільки одужуй! Я в будинку все прибрав, чистоту навів.

Хвіртку, як ти просила, пофарбував. Пробач мені, дурню. — Одужаю, Ігнатушко. Не хвилюйся так сильно… — А чого це він вибачення просив у тебе? Зрад жував, чи що? — Запитала сусідка у Люди, коли чоловік пішов. — Ні, що ти… Так побутові дрібниці…

КІНЕЦЬ.