Глuбоко в душі, Марина раділа, що не стала відмовляти Ульяну. Дівчина давно хотіла дітей, але не могла їх мати. Якщо одній сім’ї дитина нe пo _тpiбнa, то інша – з радістю її забере

 
  •  Марино, не можна так! – Кричала Ульяна своїй подрузі. – Так, зараз важко, але настали такі часи! Це все минеться. Ти будеш шкодувати про скоєне! Тобі всі допоможуть. В тебе є я, матір, брат. Ми не залишимо тебе саму з дитиною!
  •  Ульяно, це дуже великодушно. Я правда тобі вдячна, але остаточне рішення за мною. Дитина має рости в повноцінній сім’ї. З батьком…

На цих словах, Марина замовкла. Більше вона ніколи не побачить свого чоловіка. Її коханий г _ерpой. Шкода, що дівчині від цього не легше.

  •  Ми планували цю дитину разом. Розумієш? Зараз я не можу ним опікуватися… Я дивлюся на Сергійка і бачу… Бачу… – Очі Марини наповнилися слізьми. Останні слова дівчина прошепотіла. – Бачу його…
  •  Голубко… – Марина не знайшла потрібних слів для втіхи.

Ввечері того ж дня, Марина сиділа на кухні зі своїм Петром.

  •  Коханий? – Обережно покликала.
  •  Так, люба. – Петро вийняв навушника з вуха.
  •  Є одна справа…
  •  Яка справа? – Чоловік дістав другий навушник.
  •  Ульяна хоче відмовитися від Сергійка… – Марина подивилася Петру прямо в очі.

В тому погляді чоловік прочитав безліч невисловленних почуттів: стр ах, тривогу, щастя і надію. Особливо чітко читалося останнє.

  •  Ти хочеш його всиновити?
  •  Так! – Марина засвітилася від щастя. Видно, що вони кохають один одного. Петро завжди розуміє її без зайвих слів.

Ульяна посміхалася самими лише куточками губ. Вона не заперечувала проти пропозиції Марини. Навіть навпаки, раділа, що її син буде жити та зростати з порядними людьми. Вони точно зможуть дати йому ту любов, яку не може Ульяна. Вона ледь про себе дбала, а тут треба було ще й про Сергійка. Бракувало сил. Чесно кажучи, їх взагалі немає. Може колись вона пошкодує про свій вчинок. Ульяна не може цього знати. Зараз вона впевнена в одному, Сергійко нагадує їй про все те хороше, що більше ніколи не трапиться. Дитина, яка мала стати щастям, перетворилася на б0_люче нагадування про втp_Aтy.

Марина не засуджувала подругу. Вона не має такого права. Її Петро поруч. Глибоко в душі, Марина раділа, що не стала відмовляти Ульяну. Дівчина давно хотіла дітей, але не могла їх мати. Петро не раз пропонував всиновити дитину. Марина відкидала ті пропозиції. Чекала особливого моменту. Потрібен був якийсь знак з неба чи вдалий збіг обставин, а може – все й одразу. З якогось боку, це не правильно, але зараз такі часи, що приймати рішення треба швидко. Ульяна зробила один вибір, подружжя – інший.

Процедура всиновлення досі триває. Це не так легко зробити. Марина та Петро з нетерпінням чекають вже на свого сина, щоб оточити його любовью, теплом та турботою.

КІНЕЦЬ.