Наталя повільно брела по стежці, роздивляючись сімейні фотографії на телефоні. Батько посміхався, та обіймав маму на фоні яблунь.

Ці дерева вони посадили тридцять років тому, коли отримали ділянку. Тепер батьків не стало, а десять соток землі у передмісті дісталися дочці.

– Що ж робити з тобою? – зітхнула Наталя, оглядаючи зарослу ділянку. За ці роки яблуні сильно розрослися, малинник занепав, а вздовж паркану вишикувалися високі сосни, посаджені батьком незадовго до хвороби.

– Наталко, а може, будинок збудуємо? – пролунав голос свекрухи. Ольга Миколаївна стояла біля хвіртки.

– Ви як тут опинилися? – Здивувалася Наталя.

– Сергій сказав, ти сюди поїхала. Вирішила скласти компанію, заразом і місце подивитися. Та й скучила за тобою, – свекруха лагідно посміхнулася.

Ольга Миколаївна діловито пройшлася ділянкою, щось прикидаючи кроками. Її підбори провалювались у ґрунт, але жінка, здавалося, не помічала незручностей.

– Відмінна ділянка! І місце хороше – від міста лише п’ятнадцять хвилин, електрика є, газ є. Гріх такою землею не скористатися.

Наталя не впевнено знизала плечима:

– Я поки що не вирішила. Може, невелику дачу збудувати, щоб приїжджати відпочивати влітку. Або щось прибуткове придумати.

– Яка дача! – сплеснула руками Ольга Миколаївна. – Тут можна шикарний будинок поставити. На всю родину місця вистачить. Ось, дивись, свекруха дістала з сумки планшет. – Я тут дивилася проєкти. Ось цей особливо гарний – двоповерховий, з терасою.

– На всю родину? – перепитала Наталя, роздивляючись картинку на екрані.

– Так! – пожвавішала свекруха. – Вам із Сергієм другий поверх, мені маленьку кімнату на першому. Внукам кімнати… А у дворі лазню поставимо, альтанку. Всі разом житимемо, один одному допомагатимемо.

– Ольга Миколаївна, але ми з Сергієм поки що не плануємо дітей. І потім, я хотіла б сама все вирішити.

– От-от, тому й треба будувати! – перебила свекруха. – Я тут уже проєкт придивилася. І будівельники знайомі є, дешево візьмуть. Бригада гарна, у моєї подруги будинок будували.

Наталя насупилась. Свекруха, як завжди, намагалася все вирішити за інших. Два роки шлюбу довели Наталі, що Ольга Миколаївна не може без того, щоб не втрутитися у життя сина та невістки.

– Дякую за турботу, але я сама розберуся, – твердо відповіла Наталя. – Мені потрібно подумати.

– Ну, дивись, – якось дивно посміхнулася Ольга Миколаївна. – Справа твоя. Але ти не затягуй із рішенням. Весна незабаром, будівельний сезон розпочнеться.

Увечері Наталя поділилася із чоловіком своїми планами:

– Знаєш, я тут подумала… Може, звести кілька невеликих будиночків і здавати? Зараз модно на вихідні за місто виїжджати. Лазня, мангал – люди добре платять за такий відпочинок.

Сергій якось дивно напружився:

– А навіщо ускладнювати? Давай просто будинок збудуємо. Мама каже…

– До чого тут твоя мама? – Здивувалася Наталя. – Це ж моя ділянка. Я хочу зробити щось корисне, а не просто так.

– Наша ділянка, – різко поправив Сергій. – Ми ж родина. І мама слушно міркує – нам потрібний великий будинок. Для майбутніх дітей.

– Сергію, землю мені батьки залишили. І вирішувати, що з нею робитиму, буду я.

– Як скажеш, – чоловік відвернувся до телевізора, всім своїм виглядом показуючи невдоволення.

Наступні тижні Наталя присвятила вивченню ринку заміської нерухомості. Ідея з мініготелем здавалася їй все більш привабливою.

До того ж вона познайомилася з власником подібного бізнесу, і той обіцяв допомогти з організацією. Сергій в обговореннях не брав участі, а на всі запитання відповідав однозначно.

Якось увечері Наталя випадково почула телефонну розмову чоловіка:

– Так, мамо, завтра привезуть матеріали… Наталя? Ні, вона не знає… Та яка різниця! Земля все одно спільна, а ти ж тільки фундамент поки закладеш… Звичайно, потім не відмовиться, куди вона подінеться.

Наталя застигла біля дверей. Усередині все похололо від моторошного припущення. Наступного ранку, відпросившись з роботи, вона поїхала на ділянку.

Те, що вона побачила, змусило її задихнутися від обурення. На розчищеному майданчику працювала бригада будівельників.

Котлован під фундамент був майже готовий. А поряд, з важливим виглядом, роздаючи вказівки, стояла Ольга Миколаївна.

– Що тут діється? – голос Наталі тремтів від люті, яку вона ледве стримувала.

– Ой, Наталю! – свекруха здивувалася. – А ти чого не на роботі?

– Я питаю, що тут відбувається? Хто дозволив будівництво на моїй ділянці?

– Наталю, не кип’ятись! – Ольга Миколаївна поспішила до невістки. – Ми ж задля вас намагаємося. Дивись, який будинок буде триповерховий, з гаражем, з терасою.

– Який ще будинок? – Наталя відсахнулася від обіймів свекрухи. – Я ж сказала, що хочу побудувати тут мініготель!

– Дурниці це все, – відмахнулась Ольга Миколаївна. – Який готель? Ти про сім’ю маєш думати! Ось поставимо велику хату, будемо всі разом жити…

– Стоп! – Наталя підняла руку. – Де договір із будівельниками? Хто сплатив за роботу?

– Ну, я зробила аванс, – зам’ялася свекруха. – Сергій потім додасть…

– Сергій? Так ось куди поділися гроші з нашої заначки!

Наталя згадала, як чоловік минулого тижня взяв велику суму, пояснивши це необхідністю допомогти другові з боргом.

– Негайно зупиніть роботи! – гукнула Наталя до бригадира. – Це свавілля!

– Не слухайте її, – втрутилася Ольга Миколаївна. – Продовжуйте працювати. Я маю дозвіл від сина.

– Син тут ні до чого! Ділянка оформлена на мене!

У цей момент під’їхав Сергій. Вискочивши з машини, він кинувся до дружини:

– Наташа, поговорімо …

– Про що? Про те, як ви з матір’ю за моєю спиною розпоряджаєтесь моєю землею?

– Це наша земля! – розлютився Сергій. – Ти моя дружина, значить, все спільне!

– Ні, любий. Ділянку я отримала у спадок від батьків. І нічого спільного тут нема.

– Але ж ми родина! – Втрутилася Ольга Миколаївна. – Мусимо жити разом, допомагати один одному…

– Родина? – гірко посміхнулася Наталя. – А родина, на вашу думку – це коли за спиною будують будинок на чужій землі?

– Якій чужій? – обурилася свекруха. – Ти що, нас за чужих вважаєш?

– Після такого – так!

Наталя дістала телефон:

– Зараз викличу поліцію. Нехай розберуться із самовільним будівництвом.

– Наталко, не вередуй! – Сергій схопив дружину за руку. – Ми все продумали! Класний будинок буде, всім місця вистачить.

– Пусти! – Наталя висмикнула руку. – Жодного будинку тут не буде. Я вже домовилася про будівництво гостьових будиночків.

– Що? З ким домовилась? – зблід Сергій.

– З нормальною будівельною компанією. Вони мають всі дозволи, проєкт готовий…

– Не дозволю! – тупнула ногою Ольга Миколаївна. – Тут буде мешкати наша родина!

– Ні! Це моя ділянка. І лише я вирішую, що тут буде!

– Сергію! – верещала Ольга Миколаївна. – Скажи їй! Ти ж чоловік, голова сім’ї!

– Наташа, давай-таки будинок, – почав було Сергій, але осікся під лютим поглядом дружини.

– Геть звідси! Всі геть! – Наталя обернулася до бригадира. – Даю вам пів години на згортання робіт. Інакше викликаю поліцію.

– А як же аванс? – розгублено спитав бригадир.

– Запитуйте тих, хто його давав, – відрізала Наталя.

Увечері розмова продовжилася вдома.

– Наташа, ну пробач, – канючив Сергій. – Ми ж, як краще хотіли…

– Як краще? Поцупивши мої гроші, та розпочавши самовільне будівництво?

– Чому вони твої? Це наші спільні гроші.

– Ні, Сергію. Це були мої накопичення. І ти про це знав.

– Але мама сказала…

– От і живи з мамою! – Наталя рішуче попрямувала до шафи й дістала валізу.

– Ти куди? – злякався Сергій.

– Нікуди. Це ти збираєш речі, та їдеш до мами. А я подаю на розлучення.

– Через якусь ділянку? – Здивувався Сергій.

– Ні. Через зраду. Ти й твоя мати показали, що не шануєте ні мене, ні мою власність.

– Наталю, давай усе обговоримо! – у квартиру влетіла Ольга Миколаївна. – Я все виправлю!

– Що ви тут робите? – стомлено спитала Наталя.

– Сергій подзвонив, сказав, що ти розлучатися зібралася. Через якусь дрібницю!

– Дрібницю? – Наталя засміялася. – Ви за моєю спиною почали зводити будинок на моїй землі. Витратили мої гроші. І це дрібниця?

– Ми ж для вас це робили! – сплеснула руками свекруха. – Ти сама казала, що не знаєш, що робити з ділянкою…

– І це дозволило вам розпоряджатися нею без мого відома?

– Наташо, ну годі! – не витримав Сергій. – Подумаєш, розпочали будівництво раніше. Все одно треба щось робити з землею.

– Саме так – мені треба щось робити з моєю землею! Не вам, а мені!

– Уперта ти, Наталко, – зітхнула Ольга Миколаївна. – Гаразд, хочеш свої будиночки будувати – будуй. Тільки пусти нас потім пожити, коли будинок добудуємо.

– Ви не зрозуміли, – Наталя випросталась. – Жодного вашого будинку на моїй ділянці не буде. Завтра я їду в будівельну компанію підписувати договір на гостьові будиночки. А ви… ви просто йдете.

– Як це, ви йдете? – здивувалася свекруха. – А Сергійко?

– А Сергій може обирати – або збирає речі і йде з вами, або залишається, і ми разом працюємо над моїм проєктом. Без вашої участі!

– Синку! – Ольга Миколаївна слізно подивилася на сина. – Скажи їй!

Сергій переводив погляд із матері на дружину. У його очах читалася розгубленість.

– Мамо, – нарешті промовив він. – Наталя має рацію. Ми вчинили підло.

– Що? – задихнулася від обурення Ольга Миколаївна. – Ти зраджуєш рідну матір?

– Ні, мамо. Я просто добре поміркував. Наталя – моя дружина, і я маю поважати її рішення.

– Ну, будь ласка! – свекруха схопила сумку. – Не дуже й хотілося у вашому готелі жити!

Коли за Ольгою Миколаївною зачинилися двері, Наталя обернулася до чоловіка:

– Дякую, що підтримав. Але ж ти розумієш – довіру доведеться відновлювати?

– Розумію, – кивнув Сергій. – І я волію працювати над цим. Разом із тобою.

Через рік на ділянці Наталії виросли три затишні гостьові будиночки з лазнями. Бізнес виявився успішним – від охочих відпочити не було відбою. Сергій допомагав дружині керувати господарством, поступово відновлюючи втрачену довіру.

КІНЕЦЬ.