– Олено, де ключі від дачі? – строгим голосом запитав Геннадій свою дружину по телефону.

– Я не брала, – одразу почала виправдовуватися та.

– Я з вечора виклав їх на тумбочку в коридорі. Не могли ж вони самі піти з хату!

Мовчання на іншому кінці дроту говорило про те, що Олена в цей момент вивертала свою сумку, у пошуках зниклих ключів.

– Ну і який результат? – запитав чоловік.

– Результат чого? – неуважно відповіла Олена.

– Олено!

– Ой…

– Ой це значить, що ключі в тебе? – почав закипати Геннадій.

– Я випадково, чесне слово, – сказала дружина.

– Звісно! Так само, як із банкою хробаків минулого тижня?!

– Геночко, ну пробач! Я увечері все поверну!

– А зараз я, як відкриватиму будинок?

– Любий, може, просто заїдеш до мене на роботу? Мені чесно зараз нема як…

Олена поклала слухавку, а Геннадій почав перебудовувати плани і бурчати, звертаючись до стелі:

– Робота у неї! А в мене хробаки сохнуть! Тепер поки я дістануся до дачі, ніяких карасів мені вже не побачити.

Дружина Геннадія постійно була дуже неуважною. Минулого тижня Олена прихопила з собою на роботу банку із запасеними для риболовлі опаришами.

А сьогодні ось, ключі від дачі.

Дачею Геннадій називав будинок у селі, що дістався йому у спадок від його тітки. У цьому будинку він провів все своє дитинство. Батьків Геннадій не пам’ятав, а тітка Марія виховувала його, як рідного. Тому старий будинок для нього мав особливе значення. До того ж біля села є річка, де він любив рибалити.

Дача знаходилася за тридцять кілометрів від міста і як тільки у Геннадія зʼявлялася можливість вирушити туди, він прямо аж сяяв від радості.

Ось і вчора він, засинаючи, передчував чудові вихідні на природі. Олена сказала, що проведе вікенд на роботі, так що чоловік зі спокійною совістю міг вирушити до улюблених річкових берегів.

І ось тепер через розсіяність дружини Геннадію довелося втратити щонайменше дві години на поїздку по ключі.

Офіс Олени був на протилежному кінці міста від дороги, що вела на дачу. Він намагався заспокоїти себе тим, що там, недалеко від роботи дружини, знаходилася єдина в місті пекарня, де пекли люблений яблучний десерт Геннадія…

…І ось нарешті, Геннадій таки дістався до будинку свого дитинства. На задньому сидінні машини лежав ароматний яблучний струдель.

Геннадій відчинив хату. За звичкою вдихнув запах дитинства і з блаженною усмішкою почав розбирати речі.

Через деякий час він поставив грітися чайник і згадав про яблучний струдель, забутий в автомобілі.

Яке ж було його здивування, коли струделя в машині не виявилося!

– Як таке може бути? – подумав чоловік і озирнувся довкола.

Тільки тут він помітив, що двері в сарай трохи відчинені…

Геннадій тихенько підійшов до будівлі і постукав у відчинені двері.

– Є тут хто?! – гукнув він.

Відповіді не було, але всередині точно чувся якийсь рух.

– Нечемно не відповідати на запитання, тим паче якщо ви в гостях!

Геннадій привідкрив двері й застиг від побаченого. З дверей вийшов якийсь хлопчик і пробурмотів:

– Вибачте…

– Ого, як ти вимазався в цьому сараї! – здивувався Геннадій, роздивляючись малого.

Хлопець мовчав, не бажаючи залишати до кінця своє укриття.

– Не бійся. Я тебе не прожену. Живи, скільки хочеш, хоч у сараї, хоч у хаті. Я просто на рибалку приїхав…

Він мабуть не чекав від Геннадія подібного, тому що, нарешті, подивився йому в очі і спитав:

– І нікому про мене не скажеш?

– Ось іще! Робити мені більше нічого!

– Ти ж, напевно, з дитбудинку, який тут неподалік? – запитав Геннадій.

Хлопчик похитав головою.

– Звідки ж тоді він тут узявся? – подумав Геннадій.

У відчинені двері він розгледів яблучний струдель, що лежав на полиці в сараї й сказав:

– Їж, давай булку, дуже смачна. Даремно, чи що, я її для тебе віз з самого міста?

– Як це для мене? – запитав хлопець. – Ви ж не знали, що я тут.

– Чому це не знав? У мене, між іншим, дружина чарівниця. Тож вона сьогодні спеціально мене заманила в кондитерську і сказала взяти яблучний струдель для… Тебе, до речі, як звуть?

– Миколка.

– Ну ось, Миколці звеліла відвезти. Так що їж, не сумнівайся!

– Не буду, – уперто заявив хлопчик.

– Чому ж? – здивувався Геннадій.

– Я не голодний, – сказав невпевнено він.

– Зрозуміло. Я теж поки що не голодний. Ходімо тоді просто чаю поп’ємо, чи що?

Миколка глянув на яблучний струдель, і Геннадій сказав:

– Закрий сарай на засув, щоб ніхто, не забрав твою булку.

Хлопець слухняно пройшов за чоловіком до хати. А потім Геннадій спостерігав, як цей «не голодний» наминав бутерброди з чаєм, закушуючи все це ще й шоколадним печивом.

– Може, поспиш сьогодні в хаті? – запитав Геннадій. – У сараї трохи брудно, там багато років ніхто не жив. Я все одно рано вранці на риболовлю піду.

– А можна я піду з вами? – запитав гість.

– Чому ж не можна? Удвох ми набагато більше риби наловимо. Навіть сусідському коту вистачить.

Так Миколка залишився з Геннадієм. Цілий день вони удвох щось робили по господарству, ніби вони було сто років знайомі. Геннадій не ліз до хлопця з розпитуваннями, даючи час звикнути.

Увечері, сидячи біля вікна і дивлячись на зливу, Микола несподівано сказав:

– Я по сестру приїхав. Вона тут, у дитбудинку, неподалік. Хотів її виманити за допомогою вашого струделя, тому й узяв його без дозволу.

– Як це виманити? – запитав Геннадій.

– Вона ще маленька, тому мене не пам’ятає і не йде до мене. Я намагався. А струдель із яблук вона точно любить, нам мама такий пекла.

– А ти сам, звідки приїхав?

Микола насупився:

– Я не можу сказати.

– Боїшся, що я тебе назад відправлю? – запитав Геннадій.

Той кивнув головою.

– Не бійся. Тепер я простежу, щоб без сестри ти не залишився.

– Як це?

– Забув? У мене ж дружина чарівниця.

Вперше Геннадій побачив його усмішку і сам мимоволі посміхнувся у відповідь.

На риболовлю Геннадій вставав о четвертій ранку. Думав, що Миколка не встане так рано. Однак він встав, одягнувся і навіть ретельно вмився. Вони трохи перекусили, і Геннадій зібрав із собою більше їжі. Хто ж знає який апетит у хлопчика, який прокинувся так рано.

І ось, сидячи на березі річки, чекаючи кльову, вони якось непомітно розповіли один одному всі свої таємниці.

Виявилося, що Миколці всього дванадцять років, хоча виглядав він старшим і зростом був високий.

Його матері не стало. Заслабла і все… А через рік його батько, який працював у таксі, їхав машиною і опинився на узбіччі…

Сестрі його, Галинці, було всього два рочки і їх відправили до різних дитбудинків.

Нещодавно Микола випадково з’ясував, де саме його сестра і вирішив втекти. Він добирався сюди рейсовими автобусами.

Геннадій в свою чергу розповів йому свою історію.

– Я, між іншим, теж із дитбудинку, – зізнався чоловік, – Причому саме з цього. Моя дружина, каже, що я добрий і трохи смішний…

– А яка вона твоя дружина? – спитав хлопчик.

– О, братику! Вона справжня чарівниця! Читає дітям казки і вірить у дива.

– Вона справді допоможе мені забрати сестру?

– Не сумнівайся. Тільки треба трохи зачекати. А поки ми з тобою спробуємо все ж таки піти в дитбудинок і побачитися з нею.

Риба, мабуть заслухавшись їхніх історій, клювати не збиралася тому вони вирішили піти в дитбудинок прямо зараз.

Заїхавши додому і прихопивши вчорашній струдель, який все ще пах немов королівський обід, вони вирушили в дорогу.

Будинок, де жила зараз маленька Галинка знаходився на краю села. Припаркувавши машину на безпечній відстані, Геннадій провів Миколку до заднього входу.

Грати тут були все ті ж самі. І взагалі з часів дитинства Геннадія будівля дитбудинку не зазнала жодних змін.

Геннадій відкрив задні двері і вдихнув божественні аромати. З їдальні смачно пахло.

– Тітко Катя, – покликав Геннадій тихенько жінку, яка стояла біля плити.

– Гено! – розпливлася в усмішці бабуся.

– А я думаю, хто це перейняв у вас секрет приготування яблучного струделя? Невже ви ще не втомилися годувати цих недолугих?

– Хто ж їх ще так нагодує? – засміялася вона. А потім, зсунувши брови, запитала: – А ти як сюди потрапив? Мабуть, знову через дірку в паркані?

Геннадій винувато опустив голову. Але не в змозі довго стримуватися, обійняв її і поцілував в обидві щоки. Бабуся одразу розцвіла і посміхнулась у відповідь:

– Розповідай, навіщо ти тут? Не мене ж прийшов провідати.

– Тітко Катю, тут таке діло…

І Геннадій все їй розповів.

Вона уважно його вислухала при цьому строго дивлячись на Миколку, що причаївся у дверях.

– Ну, побачаться вони? А далі що? Все одно хлопцеві доведеться повернутись.

– Не доведеться. Бо я маю план, – змовницьки підморгнув Геннадій.

– Гаразд. Сидіть тут, а я спробую привести дівчинку.

Через деякий час тітка Катя привела на кухню дівчинку.

– Тільки спокійно,– попросила вона Миколу. – Дівчинка напевно тебе не пам’ятає, може злякатися.

Микола кивнув і вони разом просто випили чаю. Причому яблучний струдель із кулінарії похвалила навіть тітка Катя.

– Не інакше, як пекарню відкрив хтось із наших випускників, – припустила бабуся. – У деяких дівчаток на уроках праці такі шедеври виходять!

Дожовуючи пиріг, Галинка раптом спитала, звертаючись до Миколки:

– А ти приїхав за мною?

Геннадій побачив, що на очах у хлопця зʼявилися сльози. Він одразу витер їх і, кивнувши їй у відповідь, тихенько погладив руку сестри.

Дорогою в місто Геннадій поглядав на Миколу, який спав на задньому сидінні. Зупинившись на заправці, він не витримав і набрав номер дружини.

– Оленко, ти все ще хочеш взяти дитину з дитбудинку? – запитав він.

– Звісно! Невже і ти нарешті зважився? – запитала тремтячим голосом дружина.

– Зважився. Тільки не одну, а двох! Чекай, ми скоро будемо вдома…

КІНЕЦЬ.