Ірина була на кухні і варила каву, коли їй на телефон надійшло повідомлення з невідомого номера, що її чоловік зараз зустрічається з іншою. У повідомленні вказали адресу квартири, в якій проходила зустріч, і переконливо просили Ірину негайно приїхати за цією адресою та викрити невірного чоловіка.

Прочитавши повідомлення, Ірина посміхнулася.

«Він так хоче, щоб я його викрила? — подумала Ірина. — Ну що ж. Зроблю так, як хоче».

Вона підійшла до вікна, щоб з вулиці її не було видно. У вузьку щілину між фіранками Ірина дивилася з третього поверху на яскраво-червону машину, що стояла навпроти сусіднього під’їзду.

«А ось і її машина, – подумала Ірина, вставляючи у вухо маленький навушник. — Навіть особливо й не ховаються. Впевнені у своїй безпеці. Цікаво, а за кого вони мене сприймають? За наївну дитину? Які ж вони… кумедні».

Ірина знала, що повідомлення надіслав їй її чоловік.

«І знаходишся ти зараз не за вказаною адресою, — думала Ірина, — а тут! Внизу у дворі! У машині тієї самої Лариси, з якою ти обманюєш мене».

Півроку тому Ірина запідозрила чоловіка у невірності. Тоді ж поділилася своїми підозрами зі своєю подругою Танею.

— Усі ознаки вказують на те, що в нього з’явилася інша, — сказала Ірина.

— А конкретніше? — сказала Таня.

— Він перестав цікавитись успіхами дітей у школі, — відповіла Ірина.

Таня зробила розчароване обличчя, знизала плечима і покрутила головою.

— А щось серйозніше за байдужість до успішності дітей є? — спитала вона.

— Є й серйозніше, — відповіла Ірина. — Дивись сама, коли я розмовляю з ним, він мене не чує.

— Може він погано чує?

– Добре він чує. Дай Боже кожному. Просто йому зовсім не цікаво, що я говорю. Він зі мною взагалі майже розмовляти перестав, тільки якщо я сама щось спитаю. Але й у цьому випадку відповідає неохоче, ніби робить щось неприємне.

– Прикро, – погодилася Таня. — Розумію. Але! Ні про що. Може, він у тебе у креативній кризі.

– Де?

— У кризі творчій.

— Та годі тобі.

– А що? — спокійно стояла Таня. — Із чоловіками, коли їм за сорок, і не таке іноді трапляється. І тоді вони не хочуть ні з ким розмовляти, дратівливі, багато їдять, байдужі до успішності дітей, а на дружинах зривають свій поганий настрій. Ще є факти?

— Будь ласка, ще, — продовжила Ірина. — Він з роботи повертався пізно. Говорить, що багато справ.

– І це все, що змушує тебе підозрювати його в невірності?

– Не все! Моїми справами він взагалі не цікавиться. Йому байдуже, де і як я проводжу час.

– І що? Чим цікавим ти займаєшся, щоб він зацікавився? До того ж ти цілими днями сидиш удома і ніде не буваєш. Ти зараз працюєш тепер удома. Що тут цікавого? Ну, про що тут йому хвилюватись?

— Допустимо, — погодилася Ірина. — А як тобі таке? Він став дуже багато часу приділяти своєму зовнішньому вигляду. Раніше ми купували одяг разом. Тепер він купує його собі сам. Зі мною не радиться.

— З віком таке з багатьма чоловіками відбувається, — пояснювала Таня. — Дивиться на себе в дзеркало, бачить, що далі буде тільки гірше, от і робить дивні вчинки. Це не означає, що він тебе обманює. Може, в його поведінці є щось справді серйозне?

– Справді серйозне є, – відповіла Ірина. — Під час телефонних дзвінків Геннадій виходить із кімнати та розмовляє напівголосно.

Таня розчаровано махнула рукою.

— Нема нічого дивного, — сказала вона. — Ну, людина виходить із кімнати. І що? Так роблять багато хто, щоб не заважати своїми розмовами іншим. Тактовна, делікатна людина.

— Ні, — впевнено сперечалася Ірина. — Може, він і делікатний, я не сперечаюся, але для мене його делікатність є однозначним підтвердженням його невірності.

– Чому? — дивувалася Таня.

– Тому що! – відповіла Ірина. – Раніше він так не робив! І завжди спокійно розмовляв телефоном при мені. А з недавнього часу почав йти. Мабуть, настав час розлучатися з Геннадієм.

Але Таня з Іриною не погодилася.

– Все, що ти кажеш, подруго, – сказала Таня, – це все може й підозрілі, але не більше ніж непрямі докази. Прямих доказів невірності чоловіка в тебе немає.

— Нема прямих доказів, — погодилася Ірина.

– Ось! А вони мають бути.

— Та де ж їх узяти? — сумно промовила Ірина. — Якщо їх нема!

– Добути! – впевнено відповіла Таня.

— Ти пропонуєш щось конкретне? – запитала Ірина.

— Пропоную простежити за Геннадієм, — відповіла Таня.

– Як простежити?

— Це дуже просто, — відповіла Таня. — Сьогодні для таких справ науково-технічна думка створила багато корисних засобів. Ось з їх допомогою ми все й дізнаємось. Ми встановимо їх усюди, де тільки можна. І якщо є щось, то ми, напевно, це щось і побачимо, і почуємо.

Ірина погодилася з подругою, і вони почали стежити за Геннадієм. І підозри Ірини підтвердились. Геннадій справді був невірним чоловіком, який не тільки вже давно зустрічається з іншою, але й до цього довгі роки обманював свою сім’ю тим, що обкрадав її, приховуючи свої справжні статки.

Адже в Ірини та Геннадія було двоє дітей. І весь цей час вони переважно жили на зарплату Ірини. Тому що більшу частину своєї зарплати Геннадій ховав у схованці, яку влаштував під ванною.

Чому Геннадій так дивно зберігав украдені в сім’ї гроші? Справді, міг зберігати їх на рахунках. Але в тому й річ, що Геннадій не хотів тримати гроші на рахунках. Боявся, що про рахунки може дізнатися дружина. А тоді треба буде з нею та з дітьми ділитися.

А ділитися Геннадій не хотів. Хотів усе забрати собі. І тому все зберігав удома, у схованці. А зберігаючи гроші вдома, Геннадій боявся злодіїв. І для Геннадія дружина була не лише домогосподаркою, а й сторожем його багатства.

За багато років, що вони прожили разом, у схованці під ванною зібралася пристойна сума. Можна було купити квартиру. Це Геннадій і збирався зробити, одразу після розлучення з Іриною.

Але! Перш ніж розлучатися, треба було забрати зі схованки гроші. Бо квартира, де вони жили, належала Ірині. І після розлучення він у квартиру потрапити вже не зміг би.

Але й зараз взяти гроші зі схованки було не так просто. Тому що Ірина майже завжди вдома. А при ній Геннадій не ризикував залазити у схованку та забирати усі гроші. Забагато грошей там було.

І Геннадій чекав відповідного моменту, коли дружини не буде вдома.

Але момент не надавався. З однієї простої причини. Ірина була вже в курсі підступних задумів чоловіка. І не виходила із квартири, коли він був удома.

І тоді Геннадій разом із Ларисою вигадали хитрий план. Вони вирішили виманити Ірину з квартири, надіславши їй повідомлення про невірність Геннадія. І тепер обидвоє сиділи в машині Лариси та чекали, коли Ірина вийде з під’їзду. Вони не знали, що Ірина була в курсі всіх їхніх планів.

– Думаєш, повірить? – запитала Лариса.

— Куди подінеться, — відповів Геннадій. – Вона в мене ревнива. Ось побачиш, скоро вона вибіжить із під’їзду і галопом помчить у бік метро.

«Галопом? — подумала Ірина, слухаючи їхню розмову за допомогою спеціального пристрою. — Чому галопом?”

Ірина уявила, як вона скаче галопом до метро, ​​і це її розвеселило.

– Чому ти думаєш, що вона поїде не таксі? – запитала Лариса.

— Щоб не застрягти у пробці. Я спеціально їй надіслав адресу будинку, розташованого поряд зі станцією метро. Вона хоч і не дуже розумна, але розуміє, що їхати на таксі о першій годині дня з одного кінця міста в інший — це ризик застрягти в пробці.

– Ти геній. Я тебе обожнюю.

– Я тебе теж.

Після цього стали чутися неприємні звуки, і Ірина вийняла з вуха навушник.

«Хочуть, щоб я їхала на інший кінець міста! – думала вона. — Навіть на метро туди й назад — це займе щонайменше години зо три. А в цей час вони планують прийти до квартири та забрати зі схованки приховані від сімʼї гроші. Ну а що? Чому ні? Цілком гарний план».

Ірина підійшла до плити та вимкнула газ під туркою з кавою. Дістала з холодильника торт. Перелила всю каву з турки у велику чашку. Відрізала собі великий шматок торта. Подумала та відрізала ще один.

«Отже. Підіб’ємо проміжні підсумки, — міркувала Ірина. — Місяць тому за допомогою спеціальних пристроїв було виявлено під ванною схованку. У ній чоловік зберігав гроші, які приховував від мене та від дітей. Гроші чималі. Що далі?”

Ірина випила велику чашку кави і з’їла два великі шматки торта.

— Пора! – сказала вона собі.

А в цей час Геннадій та Лариса сиділи в машині та чекали, коли Ірина вийде з під’їзду.

– Щось вона довго не виходить, – сказала Лариса. – Я починаю хвилюватися.

— Нічого, — відповів Геннадій. – Зараз вийде. Біля дзеркала, мабуть, крутиться. Думає, в чому поїхати чоловіка викривати. Смішна вона. Ось віриш, Ларисо, мені її навіть трішки шкода.

— А немі ні, — сказала Лариса. — Тому що через неї у нас стільки клопоту. Що вона не виходить? Може, надішлемо їй ще раз повідомлення? Раптом вона перша не отримала?

— Правильно, — погодився Геннадій і знову надіслав дружині повідомлення про свою невірність, із зазначенням адреси, куди слід прибути ошуканій дружині. – Зараз точно вийде. А ми, давай, поки що раз повторимо наш план.

– Давай, – погодилася Лариса.

— Отже, — сказав Геннадій. — Як тільки Ірина вийде, ти виходиш із машини.

— Іду слідом за нею, — продовжила Лариса.

— Як тільки вона увійде до метро, ​​то одразу ти повідомляєш про це мені. Отримавши твоє повідомлення, я йду до квартири. На все про все мені знадобиться щонайменше півгодини.

— А я в цей час повертаюся до машини, спостерігаю за під’їздом і чекаю на тебе.

— І якщо побачиш щось підозріле, одразу даєш мені знати.

У цей час Ірина вийшла із під’їзду.

– Ось вона! — злякано промовила Лариса.

– Спокійно, – сказав Геннадій. — Діємо за раніше затвердженим планом.

— А чому вона з валізами? – Запитала Лариса.

— Не знаю, — відповів Геннадій.

– А чому вона йде в наш бік?

– Гадки не маю.

— А кому вона посміхається? — злякано прошепотіла Лариса. – Нам, чи що? Напевно, нам. Зупинилась. Рукою махає. Знову взяла валізи та йде в наш бік. Вона бачить нас, Гена, — закричала Лариса. – Вона точно нас бачить. Мені страшно, Гена. Закрий обличчя моєю хусткою. Може, вона тебе не впізнає.

Але було вже пізно ховатись. Ірина з двома величезними валізами підійшла впритул до машини, посміхнулася чоловікові і постукала у вікно.

— Відкрий, — сказала вона.

Геннадій відчинив вікно.

— Я отримала твоє повідомлення, Гена, про те, що ти обманюєш мене з Ларисою. Добрий день, Ларисо.

— Добрий день, — злякано відповіла Лариса.

— Послухай, Ірино, — сказав Геннадій, — це не те, що…

— Вибачте, що не поїхала на інший кінець міста, — продовжувала Ірина, не слухаючи жалюгідного белькотіння чоловіка. — Подумала, навіщо, якщо ви тут. Ви згодні, Ларисо?

– Згодна, – відповіла Лариса. — Нема чого.

— Ну, отже, я правильно вчинила, що не поїхала, — вела далі Ірина. — Тільки дарма час би витратила. Я тут зібрала твої речі, Гена. Тут все. У твоїй квартирі більше нічого немає. Можеш не сумніватись. Тож не намагайся туди знову потрапити. Не вийде. Тому що я замки у дверях поміняла.

— Слухай, Ірино, — сказав Геннадій, — так не робиться. Що означає, що ти змінила замки у дверях? На якій підставі?

— Ларисо, ну скажіть ви йому, — звернулася до неї Ірина.

– Що сказати? – не зрозуміла Лариса.

— Що Геннадій любить вас, — відповіла Ірина. — І яка ще підстава йому потрібна? На мою думку, цілком достатньо. Правильно, Ларисо?

– Правильно, – погодилася Лариса.

— От і скажіть це своєму майбутньому чоловікові.

— Так, коханий, — розгублено промовила Лариса. — Ірина має рацію. Підстав достатньо.

– Ти що несеш? – закричав Геннадій на Ларису. — Слухай, Ірино, це не те, що ти думаєш, — намагаючись бути спокійним, продовжив Геннадій. – Я зараз поясню. Це жінка… Я маю на увазі це повідомлення, що ти отримала, це все не те. Бо я…

— Все те, Гена, — відповіла Ірина. — Та ти не хвилюйся. Я тебе не засуджую. Ми з тобою розлучаємося. І я більше не хочу тебе слухати.

— Що означає «не хочеш слухати»? — закричав Геннадій, думки якого були про схованку під ванною. — Мені багато чого треба сказати. Ти багато чого не знаєш. Коли дізнаєшся, ти зміниш свою думку. У мене для тебе є сюрприз.

— Розкажеш про сюрприз на суді. Під час розлучення.

— А як же діти? – закричав Геннадій.

Махнувши рукою, Ірина пішла у бік свого під’їзду, залишивши дві величезні валізи з речами Геннадія біля машини. А Геннадій почав думати, як йому тепер потрапити до помешкання, щоб забрати зі схованки гроші. Адже він не знав, що в схованці ніяких грошей уже немає. Ірина їх уже забрала.

А наступного дня Геннадій зателефонував до Ірини. Сказав, що розійшовся із Ларисою, і благав пробачити його. Ірина сказала, що їй приємно, що він більше не з Ларисою, але зараз про жодне прощення і мови бути не може.

— І взагалі, — повідомила Ірина, — я з дітьми поїхала до мами.

— Коли ж ти плануєш назад повертатися додому? — спитав Геннадій. — Нам треба з тобою багато про що поговорити.

— Не раніше ніж за півроку, — відповіла Ірина.

«Гаразд, — подумав Геннадій. — Зачекаю. Головне, що весь цей час гроші будуть у безпеці. А рано чи пізно, але вона мені вибачить. Адже заради неї я розлучився з Ларисою. Вона не може цього не оцінити».

Геннадій не ризикнув таємно проникати у квартиру. Адже він навіть не був там зареєстрований. А сусіди, якщо побачать, одразу викличуть поліцію. Тому він вирішив терпляче чекати. Сподівався, що Ірина вибачить його.

Геннадій не знав, що старий триповерховий будинок, в якому жила Ірина, мали знести. Він йшов на розселення. А на його місці мали побудувати новий.

І вже за три місяці, коли всіх мешканців будинку розселили, надавши їм нові квартири, будинок знесли.

І коли за півроку Геннадій приїхав до Ірини, не побачив будинку і дізнався від робітників, у чому справа, він спочатку дуже довго сміявся, а потім заплакав.

КІНЕЦЬ.