— Ну що? Коли я свою частку отримаю?

— Генка оглядав квартиру, немов був тут уперше.

— Гена, ти нічого не поплутав? Ідіть, звідки прийшли!

— Ілля не мав наміру довго розмовляти.

— Ти що, за дурня мене тримаєш? Я теж спадкоємець! А спадщина ділиться навпіл! …

… — Докторе, скажіть чесно, скільки їй залишилося? — чоловік витер очі, ніби в них потрапила піщинка.

— При хорошому догляді та відповідному лікуванні — два-три роки, — лікар зі співчуттям подивився на відвідувача.

— Поки що вона може сама про себе подбати, але в подальшому доведеться постійно бути з нею поруч.

Деякі розміщують своїх близьких у хоспіси. Подумайте над цим.

— Це виключено! Моя мати буде жити вдома. Я сам в змозі про неї подбати, — чоловік був твердий у своєму рішенні.

— Ваша справа, але врахуйте, що під кінець її будуть мучити сильні болі. На це важко дивитися, знаючи, що нічим не можеш допомогти.

— Дякую, докторе, ми розберемося, — чоловік встав і потиснув лікарю руку.

— Успіхів вам і терпіння, — вслід йому сказав онколог.

Ілля прийшов додому не в собі. Марина почекала, коли чоловік роззується, вимиє руки і сяде за стіл.

За вечерею вона теж його ні про що не питала, і погодувавши п’ятирічну Юленьку, увімкнула їй мультики, щоб вона дала поговорити батькам.

— Мамі залишилося два-три роки, — нарешті заговорив Ілля. Марина охнула, прикривши рот рукою.

— Це точно? — вона зі співчуттям дивилася на чоловіка і не знала, що сказати. Та й що тут скажеш, коли близька людина повільно відходить на той світ.

— Лікар сказав — поки вона може справлятися сама. Але потім їй знадобиться допомога, — Ілля вичікуючи дивився на дружину.

— Ілюша, ну звичайно, ми допоможемо! Любов Петрівна мені як мати, — Марина стиснула долоню чоловіка. — Треба з Геною поговорити і з Ольгою.

— Так, я якось заїду до них. Там все і обговоримо.

Любов Петрівна не відчувала підступної хвороби. Ну, іноді болів шлунок, але вона списувала все на хронічний гастрит, який їй поставили ще в молодості.

Ковтала таблетки жменями. На деякий час відпускало, поки не довелося викликати швидку, коли її скрутило в баранячий ріг.

Старший син, Ілля, наполіг на обстеженні і ось… — третя стадія.

Вона не боялася піти в засвіти. Та боялася стати тягарем для дітей.

— Ілля, синку, не турбуйтеся, я сама все можу! І приготувати, і випрати. Навіть в магазин можу сама сходити. Тож не їдьте ви щодня до мене, — журилася Любов Петрівна, коли Ілля з Мариною приїжджали до неї.

Вони привозили продукти, ліки та інші, потрібні в господарстві, речі.

— Мамо, нам не складно, правда!

Ілля вивантажував пакети, а Марина тим часом брала пилосос і наводила легке прибирання. Капітально вона прибирала у свекрухи щосуботи.

Їхня однокімнатна квартира знаходилася на іншому кінці міста, тому часу на дорогу йшло чимало.

У суботу Ілля і Марина брали з собою Юленьку і, поки дівчинка розважала бабусю, вони наводили порядок.

Прибрати трикімнатну квартиру було не так вже й важко, адже тут ніхто не наводив безлад, не смітив.

Любов Петрівна була дуже охайною. Але, все ж, махати шваброю і ганчіркою у неї сил вже не вистачало.

— Ілюша, ти поговорив з Геною? — якось увечері запитала Марина.

— Слухай, зовсім вилетіло з голови! Добре, що ти нагадала! Завтра заїду до них, — Ілля поцілував дружину в маківку.

Наступного дня він заскочив до меншого брата. Той був молодший за Іллю на 10 років, але дуже рано одружився і в двадцять років уже став батьком двох близнюків.

— Дядько Ілля, привіт! — вискочили близнюки назустріч Іллі.

— Привіт, хлопці! — дядько привітався з десятирічними хлопчиками, як з дорослими, за руку. — А де батько?

— А, зараз прийде! — махнули вони рукою, — Там якась акція в магазині, вони з мамою побігли туди. А що ти нам приніс?

Ілля ніколи не приходив з порожніми руками до племінників, на відміну від візитів брата.

Той жодного разу не приніс доньці Іллі навіть чупа-чупса.

— Ось, розбирайте! — він висипав на диван пакет шоколадних цукерок.

— Ура! — зашуміли брати і почалася бійка за найсмачніші солодощі.

Цукерки швидко зникли в їхніх кишенях і хлопчаки побігли до своєї кімнати, де бійка продовжилася.

Довго чекати Гену з Ольгою не довелося.

— О, братику! Привіт! Якими долями?

Гена завалився в будинок з двома великими пакетами з супермаркету. Слідом з такими ж пакетами увійшла його дружина.

Вона була невеликого зросту і пакети лежали майже на підлозі. Здавалося, що це руки у неї витягнулися до землі і закінчуються величезними кулаками.

— Ви куди так затарилися?

— Ілля заглянув у пакети. Один був наповнений макаронами, інший гречкою. У пакети до Ольги він навіть заглядати не став.

— Та ось, по акції взяли, — гордо заявив брат. На п’ять гривень дешевше, ніж зазвичай. А якщо багато взяти — яка економія виходить!

— Зрозуміло, — Ілля не став засмучувати їх, що через три дні це буде звичайна ціна.

— Мені треба з тобою поговорити. Про маму, — Ілля хотів, щоб Ольга теж була присутня, але та демонстративно пішла розбирати свої скарби.

— Мама дуже хвора.

— Невже? — здивувався Гена, — А по ній не скажеш! Заходив тут до неї, так вона мене такими делікатесами годувала! Хвора людина таким не харчується.

— А чим, на твою думку, харчується хвора людина? — розлютився Ілля.

— Ну чим, чим — кашею, бульйончиком там, — Гена наче і не второпав, чим так розлютив брата.

— У неї третя стадія. Лікарі дають їй не більше трьох років. Це я доводжу тобі до відома. І вона харчується тим, чим хоче!

— Ну, а від мене ти чого хочеш? — здивувався молодший брат.

— Допомогти їй хоч іноді. Ви ближче живете, могли б заходити час від часу, прибирання зробити, їжу приготувати, в магазин сходити.

— Вона сама в змозі це все робити, я бачив! — заперечив Гена.

— Зрозумів тебе, брате. Гаразд, бувай!

Ілля, злий, як дідько, вийшов на вулицю і пнув якийсь бур’ян. Він знав, що на Генку, де сядеш, там і зійдеш, але щоб ось так!

— Та й до біса! — плюнув він і поїхав додому.

Вдома сказав, що на Генку можна не сподіватися, і закрив цю тему.

Любов Петрівна ще трималася, але вже почала згасати. Їй було вже важче вставати вранці, пересуватися по кімнатах. Біль був сильнішим і потрібно було частіше колоти знеболююче.

— Марина, я повинен бути поруч з мамою, — якось за сніданком сказав дружині Ілля. — Напевно, я до неї переїду. Не можу просити вас про те ж саме.

— Ілюша, ми — сім’я! Як ти собі це уявляєш — ти там, а ми тут?! Ми поїдемо з тобою. Скільки б часу це не тривало.

Марина обійняла чоловіка, і вони ще довго сиділи так вдвох, плануючи переїзд до мами…

… — Ілля, — голос матері був зовсім слабкий, — Запроси мені нотаріуса.

Минуло вже більше двох років, як Ілля з родиною переїхали до Любові Петрівни. Вона вже не вставала.

Ілля ще лише раз приходив до брата з проханням про допомогу.

— Гена, це ж твоя мати! Ти що поводишся, як нерідний? Прийдіть з Ольгою, Маринці хоч допоможіть! Та хоч просто поруч з матір’ю посидьте.

— Слухай, Ілюха! Не хочу я дивитися на це все. Нерви у мене слабкі. Боюся — серце не витримає. Давайте вже ви якось самі, якщо вже взялися…

— Нема чого його вмовляти! — втрутилася Ольга в розмову, — Ще бракувало памперсів міняти, та горщики мити за нею!

Це ж який сморід! А потім додому принесе якусь заразу! Ні, я не дозволю! У нас діти!

— А у мене що — їжачок без голови, без ніжок?! — знову розлютився Ілля, — У мене теж дитина!

І нічого! Живе поруч з бабусею, допомагає, розважає, як може! І носа не верне!

— Це ваші проблеми, — сказав, як відрізав молодший брат.

Більше Ілля з ним не спілкувався.

— Ілюша, нотаріус приходив. Просидів у мами хвилин сорок, — зустріла чоловіка Марина в передпокої. — Сказав — у разі чого, зв’яжеться з нами. А в разі чого? А?

— Марина, ну ти що?! — Ілля похитав головою зі скорботним виразом обличчя.

Марина охнула…

… — Бабусю! З днем народження! — Юленька тихо зайшла до кімнати Любові Петрівни і поклала їй на ліжко малюнок.

На ньому була вся родина, а бабуся посередині в королівській короні та пишній сукні. Старенька взяла його і заплакала.

— Дякую, люба. Дуже гарно! — ледь чутно промовила вона пересохлими губами.

Того дня їй виповнилося 70 років. Ілля з Мариною не знали, що можна подарувати в цей день.

Любов Петрівна вже нічого не їла і не пила. Губи їй змочували простою водою. Їй уже не допомагали навіть найсильніші знеболюючі.

Марина плакала, закрившись від усіх у ванній. Ілля тримався, але теж часто змахував скупу чоловічу сльозу.

Того дня вони принесли їй її улюблені квіти, увімкнули її улюблені романси.

— Ілюша, Марино, — ледь чутно покликала Любов Петрівна.

— Так, мамо? — Ілля нахилився до неї.

— Не будеш сміятися? — вона з трудом посміхнулася. Він похитав головою.

— Я хочу ігристого! — в очах матері син помітив блиск, як раніше, коли вона була здоровою.

— Так, мамо! Зараз! — він швидко збігав на кухню за келихом і дістав, куплену колись, пляшку ігристого.

— Собі теж налийте!

Іллі здавалося, що мама одужує на очах. Він збігав ще за келихами.

Відкоркувавши, він розлив напій. Марина посміхалася крізь сльози, тримаючи келих.

— Діти мої, я хочу випити за вас. Під кінець життя у мене з’явилася ще й дочка, — вона зробила ковток, посміхнулася, закрила очі і… затихла…

Ховали маму в теплий сонячний день. Народу було небагато.

Не тому, що нікому було прийти, а тому, що вона не хотіла, щоб її запам’ятали в такому вигляді. Тому були тільки найближчі.

— Ну що, відмучилися? — Генка, який з’явився на похороні, приніс дві гвоздики і на цьому його допомога була вичерпана.

— Ти чого приперся? — відвів його в сторону Ілля.

— Як чого? По справі! Квартиру коли ділити будемо? — нахабно запитав братик, — Ти ж не думаєш, що всю її собі захапаєш?!

— Пішов звідси, поки я тобі останні мізки не вибив, — крізь зуби процідив Ілля і відштовхнув брата.

Через два дні Іллі зателефонував нотаріус і запросив його з родиною підійти до нього в офіс.

Там вони і дізналися, навіщо мати запрошувала того до себе. Любов Петрівна заповіла свою трикімнатну квартиру Іллі, за те, що він і його родина, незважаючи ні на що, доглядали за нею до останнього дня.

Так само їм за заповітом дісталися її заощадження, не дуже великі, але все ж…

Ця новина сильно затьмарювалася тим, яким чином їм дісталася ця квартира. Все в ній ще нагадувало про скорботу.

— Ну що ж, це мамине бажання. І ми або живемо тут, або продаємо і купуємо іншу, — висловився на сімейній раді Ілля.

— Мені тут подобається! — заявила Юленька. Дівчинці вже виповнилося вісім років і у неї з’явилося багато нових друзів і в школі поруч з будинком, і у дворі.

— Я теж вже тут звикла, — Марина погладила рукою обідній стіл.

— Ну, а я тут виріс, — знизав плечима Ілля, ніби ставлячи крапку в обговореннях.

Тільки-но вони прийняли рішення, як у двері подзвонили.

— Кого це могло принести так пізно? — здивувалися вони мало не хором.

На порозі стояла вся родина молодшого брата.

Близнюки ввалилися в квартиру, не роззуваючись, прошльопали в кімнату і сіли на диван. Слідом зайшли Гена і Ольга.

— Ну що? Коли я свою частку отримаю?

— Генка оглядав квартиру, немов був тут уперше.

— Гена, ти нічого не поплутав? Ідіть, звідки прийшли!

— Ілля не мав наміру довго розмовляти.

— Ти що, за дурня мене тримаєш? Я теж спадкоємець! А спадщина ділиться навпіл!

Тож або віддай мої гроші за половину квартири, або валіть звідси самі!

Ілля пройшов до спальні і повернувся за хвилину.

— На! Читай! — він сунув Генці під ніс заповіт, — Мама залишила квартиру мені і моїй родині! Тут досі пахне ліками і всім тим, що вам так не подобалося.

— Це підробка! Та я тебе засуджу! — верещав як базарна баба Генка.

— Мені набридло! Марино, дзвони в поліцію! Проникнення в приватну власність групи осіб без відома господарів, — вже спокійно сказав дружині Ілля.

— Гаразд, гаразд, — знизив тон Генка, — але я все одно це так не залишу. За мною! — крикнув він близнюкам і дружині, і вони покинули квартиру.

Після кількох спроб оскаржити заповіт, Генка всеж заспокоївся і, щоб не зустрічатися зі «зрадником-братом», він з родиною переїхав в інший кінець міста.