Христина сиділа за старим кухонним столом, тримаючи в руках чашку з охололим чаєм. За вікном лив осінній дощ, барабанячи по шибках, наче відлуння її власних думок.

Квартира, колись сповнена сміху і тепла, тепер здавалася холодною і чужою.

Тарас, її чоловік, з яким вони ділили вісім років життя, щойно пішов.

Він забрав свої речі – кілька валіз, улюблену гітару і навіть ту смішну кружку з котиком, яку вона подарувала йому на їхню першу річницю.

Розлучення було остаточним: папери підписані, адвокати потиснули руки, а слова, які ще недавно здавалися неможливими, стали реальністю.

Причиною стала його зрада. Тарас не приховував, що захопився іншою – молодшою, яскравою дівчиною, яка, за його словами, “нагадувала йому, що він ще живий”.

Христина не кричала, не влаштовувала істерик. Вона просто відпустила його, хоча всередині все кипіло.

“Якщо ти так вирішив, іди,” – сказала вона тихо, коли він стояв у дверях, уникаючи її погляду. І він пішов, залишивши її саму в цій квартирі, яка колись була їхньою мрією.

Квартира була старою, купленою ще на початку їхнього шлюбу. Вони тоді були молоді, сповнені ентузіазму, і разом фарбували стіни в блідо-жовтий колір, сміючись, коли фарба потрапляла на одяг.

Але з роками мрії про ремонт відійшли на другий план. Шпалери в спальні почали відклеюватися, паркет у вітальні скрипів при кожному кроці, а кухонні шафи виглядали так, ніби пам’ятали ще їхні прабабусі з прадідусями.

Тарас завжди обіцяв: “Зробимо ремонт, Христю, от побачиш, буде як у журналі” Але обіцянки залишалися порожніми – то бракувало грошей, то часу, то бажання.

Тепер, дивлячись на облуплені стіни, Христина відчувала, що вони відображають її власне минуле.

Минуло чотири місяці. Христина намагалася звикнути до нового життя. Вона влаштувалася на роботу кондиторем – професію, про яку мріяла ще з університету, але яку відклала заради сімейного життя.

Робота стала її порятунком: вона годинами гортала журнали з сучасними десертами та відтворювала їх.

Це відволікало від думок про Тараса, але вечорами, повертаючись у порожню квартиру, вона відчувала, як самотність накриває її з головою.

Одного вечора, сидячи на дивані з ноутбуком, Христина натрапила на статтю про євроремонт. Світлі стіни, мінімалістичні меблі, відкритий простір – усе це виглядало як втілення її мрії.

Вона раптом зрозуміла, що більше не може жити в цій застарілій квартирі, яка нагадувала про минуле.

“Я хочу євроремонт!” – сказала вона вголос, і ця думка заполонила її всю.

Вона уявила, як квартира перетворюється: нова кухня з глянцевими шафами, стильна ванна з мармуровою плиткою, затишна вітальня з великими вікнами, через які ллється світло. Це був її шанс не просто оновити дім, а й почати нове життя.

Але Христина знала, що сама не впорається. Вона могла розробити дизайн, але для фізичної роботи потрібен був хтось із досвідом.

Вона почала шукати майстрів, але ціни кусалися, а відгуки про місцевих підрядників не викликали довіри. І тут, наче за іронією долі, у двері подзвонили.

На порозі стояв Тарас. У руках він тримав стару коробку з інструментами, яку Христина востаннє бачила в їхньому комірчині.

Його вигляд був трохи змучений, але очі світилися якоюсь дивною сумішшю сорому і надії.

“Чув, що ти задумала ремонт,” – сказав він, опустивши погляд. Христина здивувалася – звідки він дізнався?

Виявилося, їхня спільна подруга Оля, яка завжди була трішки пліткаркою, розповіла йому про плани Христини.

“Я подумав, що міг би допомогти,” – додав він тихо.

Христина відчула, як у ній закипає гнів.

“Допомогти? Ти серйозно? Після всього?” – ледь стримуючись, сказала вона.

Але Тарас не відступив. “Я знаю, що не заслуговую твого прощення. Але я вмію робити ремонт. Дозволь мені хоч так спокутувати свою вину.”

Щось у його голосі – щирість, якої вона давно не чула – зупинило її від того, щоб зачинити двері перед його носом. Вона зітхнула і холодно відповіла:

“Гаразд. Починай із кухні. Але це не означає, що я тебе пробачила.”

Тарас приходив раз на тиждень. Він демонтував старі кухонні шафи, які роками трималися на чесному слові, здирав пожовклі шпалери, виправляв стару проводку.

Христина трималася відсторонено, даючи вказівки, наче наймала чужого майстра. Вона розробила детальний план ремонту: світло-сірі стіни, біла глянцева кухня, дерев’яна стільниця, акцентна стіна з декоративною штукатуркою у вітальні.

Тарас слухав уважно, робив нотатки і працював мовчки, але старанно.

З кожним його приходом квартира починала змінюватися. Стіни на кухні вирівнялися, нова проводка була безпечною, а підлога, звільнена від старого лінолеуму, готувалася до укладання плитки.

Христина помічала, що Тарас не просто виконує роботу – він намагався догодити їй. Одного дня він приніс зразки плитки для ванної – біло-сірий мармур із тонкими сріблястими прожилками.

“Звідки ти знав, що я хочу саме таку?” – здивувалася вона.

Тарас усміхнувся, вперше за довгий час: “Я пам’ятаю, як ти гортала журнали і показувала мені такі дизайни. Ти завжди мріяла про мармур.”

Цей момент став першим тріском у кризі між ними. Христина відчула, що її гнів потроху слабшає, хоча вона ще не була готова це визнати.

Тарас почав приходити частіше – спочатку двічі на тиждень, потім тричі.

Він залишався довше, ніж було потрібно, і одного вечора, коли вони разом вибирали колір фарби для вітальні, він раптом сказав:

“Я був сам не свій, Христю. Я зрозумів це, коли втратив тебе.”

Вона не відповіла, але його слова зачепили щось глибоко всередині.

Ремонт просувався. Кухня вже сяяла новою плиткою, глянцевими шафами і сучасною технікою. У ванній з’явилася стильна душова кабіна з прозорими скляними дверцятами, а у вітальні – новий паркет, який більше не скрипів.

Тарас працював невтомно, і Христина не могла не визнати, що він вкладає в це всю душу. Вони почали розмовляти – спочатку про ремонт, про те, де краще розмістити розетки чи який відтінок сірого вибрати для стін. Потім розмови стали глибшими.

Одного вечора, коли вони закінчили фарбувати спальню в ніжний лавандовий колір, Тарас сів на підлогу, втомлений, але задоволений.

“Пам’ятаєш, як ми купили цю квартиру?” – запитав він.

Христина кивнула, не відводячи погляду від стіни. “Ми тоді думали, що це наш маленький рай. А я все зіпсував.”

Його голос тремтів, і Христина вперше побачила в його очах сльози.

“Я думав, що мені потрібна інша. Але я помилився. Ти була всім, що мені потрібно, а я цього не цінував.”

Христина мовчала, але цього разу її мовчання було не холодним, а задумливим. Вона бачила, що він змінився – не лише в словах, а й у вчинках.

Він приходив щодня, приносив каву, жартував, як колись, коли вони тільки познайомилися.

Одного разу він навіть приніс її улюблені круасани з мигдалевою начинкою, які вона не їла відтоді, як вони розійшлися.

“Ти пам’ятаєш, що я люблю саме ці?” – запитала вона, ледь стримуючи усмішку. “Я пам’ятаю все,” – відповів він тихо.

Ремонт наближався до завершення, але не все було так гладко. Одного дня Христина отримала повідомлення від тієї самої “іншої” – дівчини, через яку розпався їхній шлюб.

Вона писала, що Тарас досі їй телефонує, що він нібито не може забути її. Христина відчула, як стара образа знову відкрилася.

Вона зустріла Тараса того ж вечора і, не стримуючи гніву, показала йому повідомлення.

“Це правда? Ти досі з нею?” – запитала вона, її голос тремтів від образи.

Тарас виглядав приголомшеним. “Ні, Христю, клянуся, це неправда. Я обірвав із нею всі контакти ще місяці тому. Вона просто хоче нас посварити.”

Він дістав телефон і показав історію дзвінків – жодного контакту з тією дівчиною. Христина все ще сумнівалася, але його очі, сповнені болю і щирості, змусили її повірити.

“Я не хочу більше втрачати тебе,” – сказав він. “Дозволь мені довести це.”

Цей інцидент змусив Христину задуматися. Вона зрозуміла, що, попри весь біль, який він їй завдав, вона все ще відчуває до нього щось глибоке. Але вона не поспішала – занадто багато було зруйновано, щоб просто забути.

Ремонт завершився. Квартира виглядала як із обкладинки журналу: світлі стіни, затишні меблі, тепле освітлення, акцентні деталі, які Христина так ретельно підбирала.

Вона стояла посеред вітальні, милуючись результатом, коли Тарас зайшов із букетом її улюблених півоній.

“Це тобі,” – сказав він тихо. “Не за ремонт. За те, що ти дозволила мені бути поруч.”

Христина взяла квіти і вперше за довгий час усміхнулася йому по-справжньому.

“Тарасе, я не знаю, що буде далі,” – сказала вона. “Але я бачу, що ти стараєшся. І це щось означає.” Він кивнув, не наважуючись сказати більше.

Квартира стала не лише їхнім спільним проектом, а й мостом, який почав відновлювати їхні стосунки.

Христина не поспішала, але в її серці зароджувалася надія, що, можливо, разом із новою домівкою вони зможуть побудувати щось нове і для себе.

Вона запросила Тараса на вечерю – першу спільну вечерю в оновленій квартирі.

Вони сиділи за новим столом, сміялися, згадували старі часи і вперше за довгий час відчували, що майбутнє може бути світлим.

Ремонт змінив не лише стіни, але й їхні серця. І хоча шлях до примирення був ще довгим, перший крок уже було зроблено.

Джерело