Ганна знала, що дідусь її спосіб життя засуджує, і це її дратувало. Він бурчав про шалені гроші, які вона витрачає на ганчірки й ресторани, про несерйозну роботу в якійсь інтернет-конторі та про життя в борг, яке він вважав вірним шляхом до злиднів.

Ганна огризалася у відповідь, доводячи, що вона сама коваль свого щастя, що світ змінився, і що він, дідусь, просто нічого не розуміє.

Тому, коли її ретельно вибудуваний світ почав руйнуватися, як піщаний замок, Ганна відчувала не лише страх і відчай, а й сором та образу за себе, що їй не вдалося довести свою правоту.

Спочатку розвалилася їхня фірма. Обіцянки золотих гір виявилися мильною бульбашкою, а пошуки нової роботи з зіставним окладом були просто безнадійним заняттям.

Довелося продати дорогу машину, блискучу іграшку, символ її успіху, за яку Ганна не виплатила кредит. Банк забрав її безжально, залишивши Ганну з гірким присмаком поразки та зростаючим боргом. А потім, на завершення всього, прийшла звістка від господині квартири – оренда підвищується.

Ганна розуміла, що не потягне таку оренду, і тут же подзвонила Стасу, вони вже місяць зустрічалися майже щодня. До цього Стас не раз пропонував їй переїхати до нього і спробувати пожити разом, натякаючи на те, що потім вони одружаться.

У них були схожі погляди на життя, він легко заробляв і легко витрачав. І захоплювався, як Ганна вміє правильно жити.

— Привіт, Стасе, у мене тимчасові труднощі, і я вирішила прийняти твою пропозицію, заїжджай за мною, а я поки речі зберу.

І Ганна коротко описала свою життєву ситуацію, у повній впевненості, що Стас одразу ж за нею примчить. Він відповів не одразу, і Ганні почулося, що поруч із ним пролунав жіночий голос. Вона жартома перепитала:

— Ти що, не один? — вирішивши, що їй просто почулося, або це по телевізору йде якась мелодрама, вони іноді любили разом дивитися про кохання.

Але Стас відповів зовсім не те, що вона очікувала:

— Слухай, я тут щось… захворів, не хочу тебе заразити, давай, може, через пару-трійку днів, гаразд?

І він явно затиснув рукою слухавку, але Ганна точно почула сміх і жіночий голос, який щось говорив приглушено… Вона обірвала свій дзвінок, зі Стасом усе стало зрозуміло, а вона ж думала, що нарешті у неї є поруч людина, яка її підтримає у скрутну хвилину…

Обереги дому: туди, де чекають

Додому до мами повертатися було неможливо. Вона нещодавно вийшла заміж за Влада, чоловіка, якого Ганна бачила всього кілька разів, але знала, що мама з ним щаслива. Не хотілося їй заважати і вносити розлад у їхнє нове життя, мама так довго була сама.

Залишалася квартира бабусі та дідуся, в якій Ганна провела своє дитинство. Коли вони з мамою жили вдвох, дідусь і бабуся її забирали з садочка та на вихідні.

А потім і на канікули до закінчення школи. Її тісна кімнатка, з шпалерами в квіточку, які здавалися їй зараз задушливими, як дитяча сукня, з якої вона давно виросла.

І в яку вона поклялася ніколи не повертатися. Образливе бурчання дідуся, яке вона так ненавиділа, і мовчазне засудження бабусі, яке ранило навіть сильніше.

Але іншого варіанту більше не було. І Ганна, з важким серцем і сумкою в руках, зібравши свої речі, поїхала до бабусі й дідуся. Вона йшла пішки від автобусної зупинки, намагаючись не дивитися на всі боки, щоб ніхто зі знайомих не побачив її в такому вигляді.

— Ти сьогодні без машини? — здивувався дідусь, побачивши її з балкона. Його голос звучав як завжди, з відтінком незадоволення та здивування.

— Так, — коротко відповіла вона, намагаючись приховати поганий настрій.

— Продала чи що? — не вгамовувався дідусь, і Ганна відчула, як до горла підступає клубок.

— Ну так, продала, тепер, напевно, ти радітимеш, що у мене нічого не вийшло? — повторила вона.

Але дідусь мовчав. Ганна чекала, що зараз знову почнеться лекція про те, що вона сама винна, що треба було думати головою, а не жити одним днем, але дідусь мовчав.

Та в очах бабусі, що вийшла, Ганна побачила не засудження, а співчуття.

— Проходь, Ганнусю, — тихо сказала бабуся, пропускаючи її в квартиру, — Я щойно пиріг спекла.

Ганна увійшла в квартиру, в цей маленький, ніби пропахлий бабусиними парфумами та яблучними пирогами світ, який вона завжди мріяла покинути. І раптом, вперше за останній час, відчула себе не такою вже й самотньою.

Ганна пройшла в свою кімнату, а там усе було точно так само, як вона пам’ятала — шпалери в дрібну квіточку, старий письмовий стіл, завалений книгами, і плюшевий ведмідь, що сидів на дивані, який, здавалося, дивився на неї з докором, мовляв, чому ти мене покинула…

Мудрість поколінь: дід і старенька “Нива”

Дідусь увійшов до кімнати, спираючись на свою тростину. Він оглянув її, немов оцінюючи:

— Ну що, Ганнусю, доліталася?

Ганна аж здригнулася, чекаючи продовження, дідусь, схоже, знову зібрався бурчати і її засуджувати. Але дідусь мовчав, лише підійшов до вікна і втупився на вулицю.

— Знаєш, — сказав він, помовчавши, — Я завжди вважав, що ти живеш неправильно. Занадто багато ти хотіла одразу і була занадто легковажна. Але я ніколи не хотів, щоб з тобою сталося щось погане.

Ганна підняла голову. Якщо чесно, вона не очікувала почути від дідуся такі слова.

— Дідусю, я знаю, — прошепотіла вона.

— Знаєш?

— Дідусь різко повернувся до неї.

— Тоді чому ти ніколи мене не слухала? Хоча, що я знову бурчу, ти ж уже зовсім майже доросла!

Ганна опустила очі:

— Пробач, я думала, що ти нічого не розумієш, що ти живеш у минулому.

— Можливо, і так, щось я не розумію, — несподівано погодився дідусь, — Але в минулому є речі, які не втрачають своєї цінності — чесність, працьовитість і вміння бути щасливим, задовольняючись малим. Ми з бабусею прожили велике життя, особливо багатств не нажили, але досі щасливі разом.

Тому що не дозволили ніяким обставинам розсварити нас, навіть коли впроголодь жили! Ось це, я вважаю, і була найголовніша перевірка нашої любові, як гадаєш?

— Не знаю, може, ти й маєш рацію, — Ганна згадала Стаса, а дідусь здивувався, вперше внучка його почула, а не стала заперечувати те, що він говорив.

Він підійшов до неї і простягнув руку:

— Гаразд, досить, Ганнусю, журитися. Що зроблено, те зроблено, а тепер треба думати, як жити далі. Кімната у тебе є, і вона тебе чекала, все як було, навіть твої шкільні щоденники. З роботою покумекаємо, а машина моя он, під вікном стоїть. Я на ній уже не їжджу, старий став, забирай! Тож ти не все втратила, у тебе є родина, у тебе є я і бабуся.

Ганна підійшла до вікна — біля під’їзду стояла дідусева «Нива», сміх один. Але ображати дідуся їй не хотілося, треба ж, раніше вона б пирхнула зневажливо, а тепер просто сказала:

— Дідусю, дякую тобі велике!

Дідусь задоволено посміхнувся:

— Ну що ж, Ганнусю, з машиною треба б на сервіс з’їздити, я скажу до кого, а взагалі — приймай господарство, бабуся теж уже не така молода.

А ми з тобою завтра підемо в бібліотеку, там у мене знайома працює, подивимося, які там є вакансії. Ну не на шалені гроші, звісно, а на звичайну нормальну роботу, а потім видно буде…

Ганна посміхнулася, згадалося, як дідусь і раніше, хоч і бурчав, а взагалі-то завжди її підтримував.

— Добре, звісно, підемо, — сказала вона.

Тут і бабуся покликала всіх на кухню, на столі стояли дві чашки чаю і тарілка з пирогом.

— Досить розводити теревені, — скомандувала бабуся. — Ну-бо йди поїж, а то зовсім схудла!

І Ганні знову зовсім не хотілося перечити, вона взяла шматок пирога, теплий і смачний, як у дитинстві, і відчула, як по тілу розливається тепло та спокій.

— Дякую, бабусю, — сказала вона.

А бабуся посміхнулася:

— Їж, їж, і не куксися, все буде добре.

Ганна подивилася на дідуся та бабусю, вони були вже старі, але в їхніх очах вона побачила лише любов і підтримку, давно на неї ніхто так не дивився, з любов’ю…

Зустріч, що змінила все: щастя там, де не шукали

Наступного ранку Ганна з дідусем пішла влаштовуватися на роботу в бібліотеку. У дитинстві вона навіть мріяла там працювати, читати вона завжди любила.

Ну а потім дідусь втомився і вдома залишився, а Ганна сіла за кермо «Ниви», завела двигун, і на неї нахлинули спогади…

Як вона майже постійно жила у дідуся та бабусі, і в дванадцять років дідусь посадив її вперше за кермо, бачив, як онучці хочеться водити машину. Він тренував Ганну на лузі біля річки, там багато хто тоді катався зі своїми дітьми…

«Нива» завелася з пів оберту, тихо заурчала, і Ганна, немов у дитинство занурилася, так їй стало добре. Дивно, і чому дідусь велів на сервіс їхати, схоже, що машина на ходу і з нею все гаразд…

В автосервісі пахло мастилом і бензином. Ганна невпевнено підійшла до майстра, пояснила ситуацію. І тут він підняв голову:

— Ганнусю? Не може бути!

Це був Ромчик. Той самий Ромчик, який у школі тягав за нею портфель і писав любовні записки.

Він зовсім не змінився, тільки став ширшим у плечах, і погляд його став впевненішим.

— Ти все така ж, тільки ще красивішою стала, — посміхнувся він, і додав: — Ти що, на механіці вмієш їздити? Я завжди знав, що ти найдивовижніша дівчина на світі!

Ромчик оглянув «Ниву» і виніс вердикт:

— Тааак, роботи тут багато, ну та гаразд, впораємося.

І Ганна майже місяць їздила в сервіс, спостерігаючи, як Роман чаклує над її машиною. Він робив їй величезні знижки, пояснюючи, що це їхній невеликий сімейний бізнес з братом.

А після роботи він заїжджав за нею в бібліотеку, і вони гуляли рідним містечком, їли морозиво у вуличних кафе, згадували шкільні роки.

Ганна дивувалася, як легко і спокійно їй з Ромою. Він не питав про її невдачі, не засуджував її амбіції. Він просто був поруч, підтримував і смішив, як і раніше.

А хитра дідусева «Нива» продовжувала видавати поломки. То карбюратор, то зчеплення, то ще щось. Ромчик з посмішкою лагодив її, принагідно розповідаючи ,,розповідь спеціально для сайту рідне слово,, Ганні про свої плани, про мрію на квартиру заробити, і про те, як він завжди пам’ятав про неї.

Одного разу, коли Ромчик закінчив черговий ремонт, він витер руки ганчіркою і подивився Ганні в очі:

— Аню, я знаю, це може здатися божевільним, але я кохаю тебе з тих самих пір, як ти вперше прийшла в наш клас. Виходь за мене заміж?

Ганна завмерла від його слів.

Вона дивилася на Ромчика, на його щирі, люблячі очі, і розуміла, що весь цей час шукала щастя зовсім не там, де думала. Не в блиску вогнів великого міста, не в дорогих машинах та успішній кар’єрі.

Щастя було тут, поруч, у тихому містечку, у теплій квартирі дідуся та бабусі і… в надійних руках Ромчика.

Він обійняв її міцно-міцно, і Ганна відчула, як усі її страхи та сумніви розчиняються в цих обіймах…

Весілля було простим, але дуже душевним.

У старенькій квартирі дідуся та бабусі зібралися всі рідні та друзі. Ганна у простій білій сукні, Ромчик у новому костюмі, сяючий від щастя. Дідусь крадькома витирав сльози, а бабуся наспівувала стару мелодійну пісню.

Після весілля вони так і залишилися поки що жити в квартирі дідуся та бабусі. Ромчик продовжував працювати в автосервісі з братом, а Ганна із задоволенням занурилася у світ книг у бібліотеці.

А якось одного разу Ганна залізла в бардачок своєї «Ниви», і раптом помітила якусь стару, пожовклу записку, явно давно написану. Розгорнувши її, Ганна впізнала почерк дідуся.

«Ганнусю, якщо ти це читаєш, значить, ти повернулася додому. Не сумуй, внученько. Все, що не робиться, все на краще. І пам’ятай, справжнє щастя не в грошах, а в любові та родині. А Ромчик – хлопець хороший. Не прогав його.»

Ганна притиснула записку до грудей, треба ж, дідусь усе знав наперед!

І ця стара «Нива», і поломки, і Ромчик… Усе було частиною його мудрого плану, який він написав у своїй записці, і який збувся.

Вона вилізла зі старенької дідусевої машини, вдихнула свіже повітря і подивилася на небо. Вперше за довгий час вона відчула себе по-справжньому щасливою. Вона вдома. Вона кохана. І у неї є все, що потрібно для щастя.

А все інше – докладеться. Тепер у її житті і справді все буде добре, вона не просто повернулася додому, вона повернулася до своєї долі…

***

Дорогі читачі, ця історія Ганни – це така щедра життєва наука, що аж серце завмирає. Вона нагадує нам, що не завжди блиск золота робить нас щасливими, а справжні скарби часто ховаються там, де ми їх зовсім не шукаємо – у родинному теплі, у мудрих порадах дідуся, у щирому погляді того, хто любить тебе без усіляких умов.

А ви як гадаєте, чи є в житті такі чарівні люди, як дідусь Ганни, які вміють бачити наперед і невидимою рукою направляти нас до щастя?

І чи завжди потрібно обпектися, щоб зрозуміти справжню цінність того, що маємо?