– Мало того, що живеш і харчуєшся нашим коштом, з технікуму вилетіла, то примудрилася ще один рот притягнути! А кому його годувати? Правильно – батькам! Не треба було тобі дозволяти її додому тягнути!

– І навіщо ми тебе тільки з лікарні забрали! Ганьба яка! На все місто нас ославила! Що люди скажуть? Виховали доньку – відмінницю! Мабуть, не лише шкільні уроки ти добре вчила.

– Про анатомію та фізіологію теж не забула? Ще б навчилася про наслідки думати! – День Ані тепер починався і закінчувався під нескінченний потік моралі, образ, та образливих натяків, на які виявилася так талановита сім’я, що колись її любила. Навіть бабуся, почувши про те, що трапилося з онукою, плюнула в її бік, сказавши:

– Прокляла б тебе, та шкода бруднитися!

Після таких слів у Ані не залишилося варіантів. Зібравши речі, вона тихенько попленталася у бік вокзалу.

Життя Ані всього за рік перекинулося з ніг на голову. Відмінниця, спортсменка, красуня, гордість школи та батьків, раптово стала вигнанцем, на якого ніхто не бажав дивитися без огиди.

В жодному погляді Аня не побачила співчуття і підтримки, наче вона раптово обросла бородавками, як жаба на болоті.

Причиною такої раптової огиди стала маленька дівчинка Оленка, якуа з’явилася у Ганни. Точніше, не сама дівчинка, а відсутність даних про батька в її свідоцтві про народження.

– Ганно, зараз мені взагалі не до сім’ї чи дітей! Розв’язуй свої проблеми сама! – Це були останні слова Дениса, батька Оленки перед тим, як він зник із життя молодої мами.

З Денисом Аня зустрічалася два роки, коли навчалася у старших класах. Відносини були настільки серйозними, що навіть їхні батьки називали один одного не інакше, як «свати», планували весілля та майбутнє життя молодят.

– Ось школу закінчать, у технікумі вивчаться, тоді можна й весілля грати! – Любила говорити матір Дениса.

Батьки Ганни були не проти видати доньку заміж і раніше. Дівчина, все-таки. Товар не надійний, що швидко псується, як казав її батько.

У результаті саме їх побоювання і підтвердилися – Ганна зіпсувалася. Точніше, поступилася на випускному вечорі наполегливим вмовлянням молодого чоловіка, який обіцяв, що все буде добре.

Про те, що від таких відносин можуть бути наслідки, знали далеко не всі діти в лихі дев’яності. Ганна зрозуміла, що з її організмом відбувається щось дивне лише тоді, коли струнка фігурка почала розпливатися, а круглий животик відмовлявся поміщатися у сукні.

Сама Ганна на той час вже була студенткою технікуму, додому приїжджала рідко, а тому мама теж не одразу помітила зміни у зовнішності доньки.

А помітивши, зі слізьми та істериками потягла дочку в лікарню, де повненька тітка-лікарка, морщачись, оглянула Ганну, і повідомила матері:

– Ну що, дотягнули, матусю! Майже шістнадцять тижнів! Чого чекали? Заміж хоч візьме тато, чи байстрюків плодити станете?

– Які шістнадцять тижнів? Ви про що? Вона в мене дівчинка розумна, слухняна, відмінниця! Та й хлопця має!

– Цього просто не може бути, ви помилились! – Мама відчайдушно відмовлялася вірити в те, про що й сама здогадалася ще вранці.

– Ну так, відмінниця! Схоже, на «відмінно» вона знає лише біологію! Там де про тичинки! – Лікар грубо розсміялася, тицьнувши ліктем у бік таку ж огрядну медсестру, яка записувала щось у карті Ані.

– Припиніть! – Мати ладна була провалитися від сорому за дочку. Схопившись зі стільця, вона почала ходити по кабінету, поки Ганна сиділа за ширмою, і боялася з’явитися зі свого укриття.

– А ви мені рота не затикайте! Ви краще б своїй доньці пояснили, як поводитися треба! Не було б зараз таких проблем. Ну, то що? Залишаєте?

– А які у нас варіанти? – Мама знову сіла на стілець, затуливши обличчя руками.

– Ну, офіційно – ніяких. Але в мене є знайома. Робить усе чистенько! Шито-крито – і ви без онука! – Лікар заговорила тихо, ледве відкриваючи рота, щоб її слова почула тільки вона.

– Мабуть, щось у її промові злякало жінку. Вона схопила Аню за руку, і потягла з кабінету, на ходу відчитуючи за приниження, яке зазнала.

– Ми зараз підемо до цього твого Дениса, все розповімо, і змусимо одружитися. Поки ще ніхто не дізнався. Треба вашу ганьбу прикрити якнайшвидше.

– Мамо! Не треба зі мною ходити. Я сама з ним поговорю! – Ані було страшно розповісти матері, що Денис зник.

Спільні знайомі казали, що він знайшов нову дівчину. А з Ганною у школі зустрічався просто за звичкою. Та й уроки вона за нього робила постійно, що не могло не тішити.

– Як не треба! Він також постарався! Нехай несе рівну відповідальність! Не захоче сам, я до батьків його піду, на них намагатимусь вплинути. Вони ж самі про весілля говорили!

– Мамо, він мене покинув! Я сама з ним поговорю. – Попросила Аня, коли мати різко зупинилася, почувши новину про розлучення дочки з хлопцем.

Через пів години Ганна та Денис уже стояли біля його будинку. Хлопець із байдужим виглядом оглядав двір, намагаючись не дивитись на дівчину.

– Денисе, ми з мамою у лікаря були. У нас буде дитина. Позбавлятися вже пізно, лікарка так сказала. Мама ввечері до твоїх батьків зібралася йти, про весілля розмовляти. – Ані було дуже складно дивитись на хлопця, в очах якого не залишилося ні ніжності, ні інтересу.

– Ну ні! Мені рано батьком ставати! Ти про що думала? Чого тягнула! Я одружуватися не буду, можете не приходити.

– Та й взагалі, ти мені набридла, у мене вже інша є. Так що – бувай! Не смій мене до своєї ганьби прив’язувати. Я взагалі не впевнений, що це моя дитина.

– Але ж, це не тільки моя проблема!

– І що? Потрібно було думати раніше! – Денис розвернувся, та зайшов у під’їзд, а Ганна залишилася сама. Тільки через кілька хвилин вона зібралася з силами, та попленталася додому.

– Ну, що він сказав? – Батьки накинулися з розпитуваннями на дочку, щойно вона переступила поріг.

– Сказав, що йому рано батьком ставати. Загалом, він мене покинув, одружуватися не буде! – Аня без сил опустилася на табурет, що стояв біля дверей. Сили покинули її, навіть слова важко зривалися з блідих губ.

– Це ми ще подивимося! – Батько Ані вирішив не пускати проблему на самоплин, і вирушив до батьків зятя, що не відбувся.

Повернувся він за кілька годин. Засмучений і злий. Того вечора він так нікому нічого й не сказав. Ганна боялася питати про щось.

Вона намагалася взагалі не потрапляти на очі батькам, щоб не нервувати ще сильніше. Увечері в неділю вона поїхала в технікум, так і не знаючи, чим закінчилася розмова батька з батьками Дениса.

У технікумі викладачі теж помітили становище Ані. Її викликали на термінове засідання активу технікуму. Довго соромили, ганьбили, й, зрештою, відрахували за аморальну поведінку.

Вона вийшла з навчального корпусу, і попрямувала до гуртожитку, щоб зібрати речі, але, навіть не пам’ятала, як пересувала ногами.

Її життя, таке світле і щасливе, руйнувалося настільки стрімко, що дівчина просто не встигала оплакувати кожне окреме потрясіння.

Чутка про студентку, яка була при надії, рознеслася набагато швидше, ніж вона могла сподіватися. Старші дівчата глузливо питали про те, чому вона допустила таке. А сама Аня намагалася, хоча б не плакати при всіх.

Адже, по суті, що вона могла відповісти? Що вона не відмовила коханому, тому що він переконав її, що це безпечно, що всі так роблять, і що без цих стосунків Денис просто покинув би її?

Коли Аня повернулася додому та оголосила, що її відрахували, батьки не кричали й не вигнали її з дому, попри припущення деяких викладачів. Але їхня поведінка говорила сама за себе.

З ранку і до ночі Аня чула закиди та зауваження про те, як вона зганьбила батьків, як низько вона впала, як їй повинно бути соромно. З дому Ганна зовсім перестала виходити, щоб своїм виглядом не ганьбити сім’ю ще сильніше.

Коли настав термін, Аня навіть не стала повідомляти батькам. Вона сама вирушила в лікарню, благо, розташовувалася вона всього за кілька кварталів від будинку.

Сама ж повернулася і назад з дитиною, щоб не змушувати батьків соромитися, забираючи незаміжню дочку з лікарні на очах у всього персоналу.

Після появи Оленки ситуація стала набагато гіршою. Якщо раніше батьки постійно принижували доньку, то тепер почали дорікати їжею та житлом.

– От радість, так радість нам донечка доставила! Мало того, що живеш і харчуєшся нашим коштом, з технікуму вилетіла, то примудрилася ще один рот притягнути! А кому його годувати?

– Правильно, батькам! Не треба було тобі дозволяти її додому тягнути! Залишила б державі. Або взагалі треба було залишити тебе на вулиці та подивитися, як ти викручуватись будеш!

Окрім батька з матір’ю, олії у вогонь підливали батьки Дениса. Щоб ніхто не звинуватив їхнього сина в тому, що він кинув дівчину в положенні, вони вирішили піти на випередження, розпустивши чутку, що Аня зраджувала Дениса, нагуляла дитину, і намагалася повісити її на хлопця.

У результаті, грудка ганьби, яка навалилася на Ганну, зростала з кожним днем. Навіть рідна бабуся не оминула цієї ситуації стороною. Що вона тільки не насилала на її голову?

Після всього цього Ганна вирішила, що більше залишатися в рідному домі, та й загалом, у рідному місті, немає сенсу. Її гріхопадіння не забудуть, а знущання та глузування вона слухатиме ще багато років. Та ще й Оленці дістанеться.

Зібравши речі дитини, та свої скромні пожитки, Ганна повільно пішла у бік вокзалу. На що вона сподівалася? Власне, ні на що. Їй просто хотілося щось змінити, але вона не уявляла, який сюрприз приготувала для неї доля.

Увійшовши до будівлі вокзалу, вона пройшла в найдальший куток і сіла в крісло, дивлячись на те, як приїжджають і їдуть люди. Вона бачила, як люди кидалися в обійми коханих після довгої розлуки, або важко покидали їх, вирушаючи в довгу поїздку.

Оленка спала, мирно сопучи на грудях матері. Аня і не помітила, як до неї підсіла жінка і, дивлячись з усмішкою на дитину, промовила:

– Яка красуня! На матусю схожа! Ви кудись їхати зібралися? Тяжко, напевно, буде з такою крихіткою у потязі. Вас зустрінуть?

Ганна подивилася на жінку, набрала в легені більше повітря, і розповіла випадковому перехожому все про свою сумну долю.

З кожним словом вона відчувала, як їй ставало легше, ніби очищався нарив, який не давав жити нормальним життям. Дивно, але вперше за довгі місяці Ганна не помітила в очах жінки засудження. Лише жалість та співчуття.

– Моя ти хороша! Скільки ж тобі довелося терпіти! Бідолашна ти моя! Виходить, ти не знаєш, куди їдеш. Куди очі дивляться? Як же це? Хіба так можна, ти ж сама ще дитина!

– Так, все правильно. Я думала, що просто приїду та куплю той квиток, на який вистачить грошей. Але, поки що не зважилася навіть підійти до каси.

– Зачекай мене, я зараз повернуся! – Добра жінка встала, і рішуче попрямувала у бік буфета, повернувшись звідти зі склянкою компоту, та кількома пиріжками.

– От, поїж давай! Маленька зараз прокинеться, та почне голосити. А щоб нагодувати дитину, треба нагодувати матір. А в тебе геть один ніс на обличчі залишився!

– Але … я не зможу сплатити це.

– Не вигадуй! Сплатити! Не потрібні мені гроші!

Поки Аня їла, вперше без їдких зауважень та побажань, жінка дивилася на неї, про щось роздумуючи. Пізніше вона запропонувала:

– Ганнусю, а поїхали зі мною! Я зараз до батьків своїх їду. Вони у мене живуть далеко, у маленькому містечку під Полтавою.

– До мене не хочуть перебиратися, а мені важко постійно до них їздити, доглядати. Вони хоч і міцні, на пенсію лише нещодавно вийшли, а все одно у мене на серці не спокійно. Давай я тебе до них поселю!

– А якщо вони відмовляться приймати мене у себе? Це ж ганьба! – Ганна не сміла вірити в те, що з нею вперше за довгі місяці відбувається щось добре.

– Не смій навіть так говорити! Це не ганьба! Це маленька дитина. І мої батьки тебе приймуть із радістю.

Незабаром оголосили посадку на потяг. На щастя, Валентина Петрівна, добра попутниця Ганни, встигла купити для дівчини квиток і всю дорогу допомагала їй з Оленкою.

Ані було страшно і хвилююче водночас. Що чекало на неї попереду? Чи стане її життя щасливим? Чи приймуть її ці добрі люди? Запитань безперечно було більше, ніж відповідей.

– Валентина Петрівна бачила, що юна мати постійно поринає у невеселі роздуми, тож намагалася відволікти її розмовами, та розповідями про своє рідне маленьке місто.

За добу Ганна виходила з потягу на незнайомому маленькому вокзалі. Валентину Петрівну на пероні зустрічала подружня пара, що трималася за руки. Попри сивину, вони мали досить молодий вигляд.

– Валюша! Ну нарешті! Як ми на тебе довго чекали! – Батьки кинулися до дочки, не одразу помітивши поряд з нею Ганну.

– Я теж сумувала. Тату, мамо, у мене для вас новини. Але про неї згодом. Знайомтеся, це – Ганна…

Вже вдома, відпочивши від поїздки, дочка розповіла батькам невеселу історію Ані, і запропонувала прихистити дівчину в себе.

– Не потрібна вона нікому! Цілий день ми з нею на вокзалі просиділи, стільки вона мені розповіла. І ніхто її шукати не кинувся! Мабуть, не дуже засмутилися батьки, коли вона з дому пішла.

– Виставили, як собаку чи кішку непотрібну. Що ж зі світом твориться! Як же так можна? Так, дитя оступилося, але хіба можна ось так налітати, як зграя шулік? – Валентина не могла зрозуміти, звідки в серцях людей було стільки жорстокості.

– Валюша, ми не проти. Жаль дівчинку, нехай залишається.

Погостювавши у батьків місяць, Валентина Петрівна повернулася додому, а Ганна лишилася. Між дівчинкою та пенсіонерами досить швидко склалися теплі стосунки.

Вони запропонували Ганні доглядати за Оленкою, поки вона вчитиметься, чи працюватиме. Дівчина вирішила, що бути нахлібницею точно не хоче. У вересні вона вступила на заочне відділення, та влаштувалася працювати на місцевий завод.

Подружжя швидко прив’язалися до Оленки, важко погодившись через кілька років відправити дівчинку в садок.

Гордий дідусь щодня вирушав за Оленкою, і дорогою обов’язково проходив повз усіх своїх товаришів, що сиділи по лавочках, щоб похвалитися чарівною онукою.

Про те, звідки у сім’ї з’явилася дівчина з дитиною, мало хто розпитував. Багато хто вважав, що Аня – дочка Валентини Петрівни. Літні люди не давали ніяких пояснень, а незабаром всі розпитування припинилися самі.

Оленка вже навчалася у середній школі, коли старі почали здавати. Давались взнаки довгі роки важкої праці на заводі. Вже дівчинці з мамою доводилося доглядати їх, водити на прогулянку, акуратно притримуючи за руку, разом відвідувати лікарів.

А бувало – і годувати з ложечки. Незадовго до свого відходу вони відписали свій будинок Ані, яка до цього часу встигла здобути освіту, і просунутися кар’єрними сходами на заводі.

Валентина Петрівна, приїждаючи на похорон батьків, організований Анею, не заперечувала проти передачі будинку чужій, по суті, людині.

– Ти їхню старість скрасила. Ви з Оленкою були їхньою відрадою в останні роки. Я за них дуже хвилювалася, але коли ти з’явилася, мені стало спокійніше. Це мені тебе на тому вокзалі Бог послав! Я йому за тебе все життя дякувати буду!

– Ні, це мені він вас послав! Я б не знаю, як ми жили, якби ви мене не привезли в це чудове місто!

Минуло кілька років. Оленка виросла, закінчила школу, і поїхала вчитися у велике місто. Аня давно продала будинок старих людей, бо від підприємства отримала квартиру.

Заміж вона так і не вийшла, не може більше повірити нікому з чоловіків. Життя її цілком вдалося, і вона щодня дякувала тим, хто не залишив її у важкій ситуації.

Усього одного разу за минулі роки вона виявила слабкість, написавши батькам лист і повідомивши, де живе, і як складається її життя.

Відповіді вона так і не дочекалася. Їй хотілося вірити, що він просто загубився, і не дійшов до батьків. Так було набагато легше, ніж думати, що вони з радістю викреслили єдину дитину зі свого життя, і забули про неї.

Єдине, що з кожним роком все дужче тягнуло її за душу – це неоплачений обов’язок перед Валентиною Петрівною. Ганні хотілося зробити для жінки щось більш цінне, ніж те, що вона колись зробила для сторонньої дівчини з дитиною.

І якось доля надала їй можливість віддати борг. Якось у телефонній розмові жінка обмовилася, що її онук сильно хворий.

Лікарі не давали жодних гарантій, постійно натякаючи, що за наявності дорогих ліків у хлопчика був би непоганий шанс на одужання. Батьки обійшли всіх родичів та знайомих, але не змогли зібрати всю необхідну суму.

– Валентино Петрівно, скажіть мені, а у вас не змінилася поштова адреса? Я вам переказ надішлю. Не багато, але це буде лише мала частина того боргу, який мені вам за весь вік не віддати.

Відправлених грошей вистачило, щоб зібрати необхідну суму, та купити потрібні ліки. Через деякий час хлопчик пішов на видужання, а вдячна бабуся в черговий раз пораділа, що багато років тому не пройшла повз бліду і втомлену дівчинку з дитиною на руках…

КІНЕЦЬ.