Ганна завжди знала, що її вдочерили. У підлітковому віці вона замислювалася про те, як вона жила, якби її не удочерили.

Вона ніколи не думала про своїх біологічних батьків, але почувала себе чужою у прийомній сім’ї.

Ставши дорослою, Ганна зрозуміла, що її мама часто згадувала про усиновлення, щоб здобути похвалу за доброту у вихованні чужої дитини.

Ганна вела звичайне життя, доглядала матір після смерті батька, вийшла заміж і народила дочку.

Її мати зіграла велику роль у вихованні онуки.

Коли чоловік Ганни отримав пропозицію працювати в іншому місті, вони задумали переїхати.

Ганна поділилася цією новиною із мамою.

“Ні, ти мусиш залишитися.

Ти мені винна”, – наполягала мати.

“Мамо, це всього за 200 кілометрів.

Ми приїжджатимемо”, – заспокоювала Ганна.

Мати звинуватила її у сирітстві: “Якби я була тобі рідною, ти б мене не покинула”.

“Рішення прийняте, ми їдемо”, – твердо заявила Ганна.

Мати стала відстороненою, не проводжала їх і не відповідала на дзвінки.

Коли Ганна звернулася до неї, мати заперечувала, що в неї колись була дочка, посилаючись на безпліддя.

Через рік мати, як і раніше, відмовляє Ганні у спілкуванні.

Почуваючись покинутою і відчуженою, Ганна тепер сприймає жінку, яку колись називала мамою, як чужу людину.

КІНЕЦЬ.