Ганна жила з бабусею Катею з вісімнадцяти років, відколи не стало її мами.

Та й бабуся дивом залишилася на цьому світі… Все–таки поховати дочку на світанку років, коли їй тільки тридцять вісім виповнилося, це важке випробування…

Але бабуся Катя витримала, через рік перестала плакати ночами, а потім упокорилася з неминучим, прийняла все і стала з цим жити.

А поряд улюблена внучка Ганнуся, її надія та опора…

…А зараз і Ганні вже під сорок, вона досягла віку своєї мами і в дзеркалі бачила її риси, що запам’яталися на все життя. Тільки мама була веселою та усміхненою, а Ганна ні.

– Ось так і минає молодість, – думала вона, дивлячись у дзеркало. – Саме тоді, коли розумієш, що зрівнялася у віці з мамою…

Або в магазині продавчині тобі починають здаватися дітьми, молоденькі всі, не по роках серйозні, а обличчя школярок. І краще в одне дзеркало з ними теж не заглядати.

Сьогодні був саме той березневий день, коли не стало матері. Не стало безглуздо…

Поїхала в район у відрядження та й не доїхала. Старий автобус опинився на узбіччі. І мами не стало…

– Пішла до чоловіка, – гірко говорили знайомі бабусі на поминках.

І Ганну всі шкодували, сиріткою залишилася – тата не стало давно. І за бабусю хвилювалися.

Але все це в минулому. Вистояли вони. Ганна вивчилася на кондитера, працювала на місцевій фабриці.

Бабуся теж молодець. В’язала шкарпетки і рукавиці, їхня сусідка Ніна Петрівна продавала на базарі разом зі своїми мереживними серветками та скатертинами.

А сьогодні з самого ранку Ганна з бабусею Катею збиралися на цвинтар до мами. Двадцять років минуло, як трапилося це горе, а наче недавно все було…

Всі ці роки Ганна виходжувала бабусю, дуже переживаючи її втратити, а бабуся хвилювалася за Ганну.

– Наречені твої де? – все запитувала вона.

Але на цій частині її життя стояв великий жирний хрест.

У молодості вона пережила дві зради, після яких було так недобре, що слід від цього залишився назавжди…

…Перед самим закінченням училища, коли всі дівчата раптом почали квапливо влаштовувати свої долі, Ганна теж закохалася, і це вийшло дуже невдало.

Чоловік виявився ласим до всього нового, раніше незвіданого.

Він був щасливий з нею рівно два місяці, після чого легко звільнився від неї – так розлучаються з непотрібними речами.

Потім, уже через кілька років, з появою соцмереж, у неї почалося ще одне дуже цікаве знайомство. Чоловіка звали Андрій, він був її ровесником. Вона довго розглядала його фотографії. Всюди він був з друзями. Навіть на основному фото він був у колі друзів.

Через місяць після цього віртуального знайомства вони домовились зустрітись. Але тут він зник. Просто зник, перестав з’являтися в мережі, перестали приходити його жартівливі листи, а потім і сторінка зникла.

– Справжнісіньке розлучення, – заявила її приятелька Зіна, з якою вона поділилася своєю невдачею. – Знаєш скільки таких любителів на сайтах? Не мороч голову, шукай так.

Бабуся Катя теж намагалася допомогти онучці влаштувати її долю, і знайомила її з холостяками і маминими синками, онуками своїх приятельок. Всі, як на підбір убогі, але з претензіями…

Так і дожила Ганна одна до тридцяти восьми, давно поставивши хрест на своєму особистому житті. Старенька бабуся журилася, звичайно, але змирилася.

– Твоє життя, Ганнусю. Як хочеш, так і живи.

Під’їхало замовлене таксі, і вони вирушили на цвинтар. Зупинилися біля квіткового магазину і купили мамі великий букет троянд. Двадцять років все ж таки з того чорного дня. Троянди мама дуже любила..

І, як завжди, Ганна купила ще одну темно–червону. Бабуся лише похитала головою. Але промовчала.

Вони йшли пустим цвинтарем, сонечко світило крізь гілки дерев. Ішли повільно, бабуся швидше не могла. Тут, у світі тих, хто назавжди пішов, Ганна відчувала якесь умиротворення, чи що.

Цей світ їй зрозумілий краще, аніж світ живих. Душі, що пішли, не можуть ні зрадити, ні зробити неприємно. І не вимагають нічого натомість, лише пам’ятати про них й інколи відвідувати.

Вони підійшли до памʼятника мамі. Вона привітно посміхалася з портрета. Бабуся Катя сіла на маленьку лавку і пустила сльозу, а Ганна прибрала довкола. Викинула опалі гілки, вимела залишки снігу, що майже розтанув, і пожухле листя.

– Клади троянди, – сказала їй бабуся і простягла букет.

Після цього Ганні треба було відійти убік, щоб бабуся могла поговорити з донькою наодинці.

Так завжди було заведено. Спершу вона, потім Ганна.

Жінка взяла одну троянду і відійшла вбік, до памʼятника трохи осторонь маминого. Він з’явився тут років десять тому.

Молодий чоловік, портрет якого був прямо на гранітній плиті. Дивився він трохи з докором, як здавалося Ганні.

– Молодим пішов, ще й тридцяти не було, – подумала Ганна.

Йому вона й купувала троянду сама не знаючи, чому.

Ганна розчистила віником трохи сніг, поклала квітку і сказала тихо:

– Спи спокійно…

Раптом до неї підійшла якась літня жінка. На вигляд вона була стомлена, з темними, сумними очима.

– Здрастуйте, – сказала вона дуже тихо і зупинилася поряд.

Ганна сховала віник за спину і кивнула у відповідь:

– Добрий день.

– Ви що знали мого сина? – запитала старенька. – Ви були знайомі, дружили?

Ганна розгубилася.

– Ні, просто коли приходжу до мами, заходжу і до нього, – сказала вона. – Так повелося, ви ж не заперечуєте…

– Ні, дитино, що ти! Просто ми раніше не бачилися тут, але я завжди знаходжу квітку на його могилці, а сьогодні ось вас зустріла. Подумала, що ви подружка. А це ваша бабуся?

Вона кивнула у бік баби Каті. А потім додала:

– А вас Ганна звуть, чи не так?

– Так, – здивувалася жінка у свою чергу.

– Не дивуйтеся. Ми не знайомі з Катею, але у нас є спільна приятелька, Маргарита Сергіївна. Вона й сказала мені, що Катерина Іванівна з онучкою Ганною ходять на могилку до доньки Каті, а Ганна завжди й Андрієву відвідує. Ось я і подумала – раптом ви та сама Ганна …

– Яка та сама? – Ганна не розуміла, що відбувається.

– У Андрія перед тим, як його не стало була подружка по листуванню. Ганною звали. Дуже вона подобалася йому, збирався на перше побачення синок мій з нею іти, та не стало його…

В Ганні похололо все всередині.

– А як не стало? – запитала вона, сама того не бажаючи.

– Заступився вночі на вулиці за жінку, та й…

Тут до них підійшла бабуся Катя. Довелося пояснювати, хто ця жінка, і що вони мають спільну знайому Маргариту Сергіївну. Поки жінки спілкувалися, Ганна підійшла до памʼятника мами.

Сльози струмком котилися по щоках…

Говорила вона з мамою до душі, а думала про цього хлопця.

Невже збіг? Хіба таке буває, щоб ось так несподівано зустрітися з тим, хто пішов із життя десять років тому, а його мама тут, поруч?

З цвинтаря вони йшли разом. Бабуся Катя теж пам’ятала її роман із листування. Вони намагалися зіставити дати й факти, щоб зрозуміти, чи це той Андрій, але зробити це було досить складно.

– А обличчям він вам не здався схожим? – запитала жінка.

– Не знаю, ні, мабуть. У нього на сторінці всі фото з друзями були.

– А давайте до мене заїдемо, чаю поп’ємо. Я вам фото покажу.

Ганна з бабусею погодилися. І там вона й впізнала всі ці фото, які закарбувалися в пам’яті з тих самих пір. То був сумний вечір, вечір спогадів…

Але тепер Ганні стало зрозуміло, куди зник її віртуальний знайомий Андрій, і що вона, сама того не знаючи, всі ці роки відвідувала його, дарувала троянду і казала:

– Спи спокійно.

Під трохи осуджуючі погляди своєї бабусі…

КІНЕЦЬ.