Ганна Андріївна збирала яблука на своїй дачній ділянці і з сумом думала, що це востаннє. Незабаром у її дачі з’являться інші власники, і вже вони будуть користуватися всім тим, у що вони з Ігорем стільки років вкладали душу.

Три роки тому Ганна овдовіла. Це було так несподівано. Вранці чоловік, як зазвичай поїхав на роботу. Проводячи його, Ганна дала йому контейнер із їжею та список покупок.

Ігор обіцяв після роботи заїхати в магазин і все купити, бо Ганна того дня неважливо почувалася, занедужала і відпросилася з роботи на кілька днів, відлежатися.

Чоловік поїхав, а за три години Ганні зателефонували і повідомили, що Ігорю стало зле, його не стало у швидкій.

Це було великою бідою для Ганни, вона не уявляла, як далі житиме без свого Ігоря. Адже вони з другого курсу інституту були разом, дуже любили один одного…

І на свої проблеми чоловік ніколи не скаржився. Невже приховував від неї проблеми зі здоров’ям, щоб не хвилювати… Або, як і більшість чоловіків, не хотів іти на огляди, сподіваючись, що саме пройде.

Після того, як не стало чоловіка жінка поринула в роботу. Якийсь час її підтримувала дочка, яка приїхала на прощання батька. Але Марина не могла надовго залишатися з матір’ю, треба було повертатись назад, до родини, та й на роботу треба було виходити.

– Може, зі мною поїдеш? – запропонувала Марина. – Поживеш у нас… Бо як ти тут, одна.

– Ні, дочко. Мені до пенсії ще рік, доопрацювати треба, – зітхнула Ганна.

Марина поїхала, а Ганна Андріївна засумувала. Все їй здавалося немилим без коханого Ігоря… І все ж таки вона впоралася. Згодом їй стало трохи легше…час робить свою справу.

А з приходом весни жінка зазвичай зайнялася дачею, хоча спочатку думала, що не зможе там бувати, все нагадувало про чоловіка, все там було зроблено його вмілими руками.

Але дачу Ганна дуже любила, їй подобалося доглядати фруктові дерева, вирощувати квіти, зелень і овочі. Робота на свіжому повітрі заспокоювала її, і на душі ставало тепліше.

Після досягнення пенсійного віку Ганна не поспішала звільнятися з роботи. Переживала, що їй буде надто самотньо. Хоча Марина і продовжувала кликати її до себе. Але жінка не була готова їхати в далеке та малознайоме для неї місто, хоч і дуже сумувала за донькою та онуками.

А потім її скоротили на роботі, і це також було для Ганни важким періодом. Їй завжди здавалося, що в колективі її цінують та поважають. Втім, мабуть, так і було. Але тільки змінився керівник, який вирішив, що пенсіонерці час на заслужений відпочинок, тим більше, що на її місце в нього була вже інша кандидатура, молода і гарненька.

– Мамо, раз так вийшло, то переїдь вже до нас, – сказала Марина, коли Ганна Андріївна поділилася з нею своїм смутком. – Хлопці сумують за тобою. Продавай там все, а тут купимо тобі квартиру. Ти полюбиш Київ, ось побачиш. Та й була ти в нас у гостях, хороше ж місто?

– Хороше, – погодилася Ганна Андріївна.

Жінка подумала і вирішила, що дочка, мабуть, має рацію. Одній сумно, треба перебиратися до Марини і онуків. Ганна звернулася до ріелтора, щоб продати квартиру та дачу та почала морально налаштовуватися на переїзд.

***

Урожай яблук був цього року чудовий, і Ганна Андріївна не знала, що з ними робитиме. Раніше завжди готувала варення та повидло. Ігор та Марина дуже любили. Взимку Ганна пекла пироги з яблучним повидлом.

А потім дочка виросла, вийшла заміж та поїхала з чоловіком у Київ. І Ігоря не стало. Для кого тепер вже пироги пекти. Тим більше, що дачу вона все одно продає. Але поки покупець не знайшовся, доводиться збирати яблука, бо пропадуть, шкода. Куди б їх тільки влаштувати?

У сусідів по дачі своїх вистачає. Може, колегам колишнім запропонувати?

Поки жінка роздумувала, куди прилаштувати яблука, зателефонувала Тетяна, ріелтор, і повідомила, що знайшовся покупець на дачу, і він хотів би просто зараз подивитися.

– Звичайно, приїжджайте, – сказала Ганна, але замість радості її охопив смуток… Начебто й налаштувалася на переїзд, а на душі було сумно, не хотілося їхати з рідного міста, і з дачею не хотілося розлучатися.

Через хвилин сорок біля дачної ділянки Ганни зупинилася блискуча іномарка, з якої випурхнула Тетяна, молода і дуже ефектна жінка, а слідом за нею з машини вийшов сивий високий чоловік. Щось невловимо знайоме було в його фігурі та рисах обличчя…

– Знайомтеся, це Михайло Петрович, – представила Тетяна чоловіка. – Його зацікавила ваша дача.

Михайло… Михайло.. Не може бути… Ганна дивилася на нього і не вірила своїм очам.

– Ганно? – теж дуже здивувався чоловік.

– Ви знайомі? – у свою чергу здивувалася Тетяна.

Михайло був однокласником Ганни та її першим коханням. Вони зустрічалися два роки, до самого випускного, а потім Михайло вступив до інституту і поїхав.

Рік вони переписувалися, а потім Ганна познайомилася з Ігорем і закохалася в нього… Чесно написала про це Михайлу, а він у відповідь надіслав їй коротенького листа, в якому  побажав щастя…

І вони більше ніколи не перетиналися. Ганна чула від однокласників, що Михайло закінчив інститут, після якого поїхав у Київ працювати, одружився…

І ось він стоїть перед нею. Змінився, звісно, стільки років минуло. Але очі ті самі. Добрі, променисті… І одразу згадалася юність, шкільні роки, спільні мрії…

***

Дачу та квартиру Ганна не стала продавати, і до Києва не поїхала. Дочка образилася трохи, але зрештою поставилася з розумінням і пораділа за маму.

Михайло, який на той час теж овдовів, вирішив, що їхня зустріч із Ганною не випадкова. Точніше, вони обоє так вирішили і тому тепер вони разом.

А яблука відвезли до дитячого будинку. Щоправда, собі теж залишили, адже тепер Ганні є для кого готувати повидло та пекти пироги.

КІНЕЦЬ.