Ганна живе дуже добре зараз, у всякому разі, так багато людей думає.

У жінки найбільша хата в селі, діти живуть і навчаються в столиці, там і планують залишитися жити, повертатися до батьків в село вони не хочуть, не бачать тут свого майбутнього.

Ганна, на заздрість усім своїм сусідкам і жінкам в селі, має свій автомобіль, їздить на ньому до магазину по хліб, щонеділі на базар, навіть якщо й не дуже треба, але щоб люди бачили. Життя багате, за сільськими мірками шикарне.

Але не все так добре в їх родині, адже Ганна ніколи нікому не розповідала усіх деталей, в селі так не заведено, адже комусь одному розкажеш – наступного дня все село гомонітиме.

А правда вся в тому, що її чоловік ніколи Ганну не кохав, завжди був байдужим до неї, зовсім холодним. Але прикро, що про все це жінка знала ще до одруження, але вийшла за нього заміж, бо він з дуже багатої родини, найкращий сільський агроном.

А була колись в молодості Ганна щасливою, зустрічалася з сусідом Іваном.

Іван носив квіти дівчині, частенько мамою спечені пироги, але хіба будеш щасливо жити з таким чоловіком з небагатої родини, думала тоді Ганна. Хіба щастя в коханні, коли на хліб грошей навіть немає?

Тому коли її зустрівся молодий і перспективний агроном з заможної сім’ї, відразу вийшла за нього заміж, як тільки той покликав, забувши все, адже попереду чекало її заможне життя, за сільськими мірками.

Зараз Іван живе на сусідній вулиці зі своєю дружиною та трьома дітьми, великим багачем він не став, але якими очима він дивиться на своїх дітей та дружину: вони сповнені кохання, добра та спокою.

А сама Ганна вже 100 разів по шкодувала, бо нічого вже не хоче, ні гроші не милі, ні хата велика, ні багатство. Бо за високим красивим парканом на її подвір’ї лише смуток та самотність. Чоловік постійно на роботі, усі його до себе кличуть, він живе поза домом, діти вже дорослі, у них своє життя, до матері вони зараз не спішать зовсім, вже давно не тягнуться до неї. А вона самотня, дійсно самотня.

Коли бачить Івана, на хвилину розцвітає, згадуючи щасливе дівоче минуле. Вітається з ним, заглядаючи в очі, хоче в них побачити взаємність, бо вона досі його не забула. Але ж ні. Іван чемно відказує і йде спокійно далі, навіть не повернеться, не подивиться на неї, як дивився ніжно колись, він поспішає до своєї дружини.

Іван завжди біжить до сім’ї, він щасливий, хоча в нього й досі немає свого авто.

Та хто винен, що в Ганни така доля? Можливо, якби Іван щиро кохав, то б таки був з Ганною до останнього? Хто винен, що жінка не має щастя?

КІНЕЦЬ.