– Баба-а-а, мама-а-а, – кликав маленький Сашко.

Він то затихав, то голосно схлипуючи починав знову.

Сама Ганна Василівна теж плакала.

– От же ж стара, нерозумна…

А як не плакати, якщо днями її недолуга донька Люба онука їй знову привезла? І якби ж привезла як завжди, а то без речей, у чому є, без куртки й шапки.

Просто віддала їй Сашка.

– Нехай у тебе поки що побуде, – сказала, і нічого до ладу не пояснивши у машину Віталіка свого юрк, і погнала кудись…

…Ганна Василівна цілий день крутилась на кухні. І борщику зварила запашного, з часничком. І онуку кашку молочну.

Вона вже майже перемила весь посуд, коли задзвенів її телефон. Ганна Василівна витерла руки об фартух і взяла слухавку. Номер був незнайомий.

– Здрастуйте, – почула вона в слухавці чоловічий голос. – Це з лікарні вас турбують. А Любов Сергіївна вам хто?

Ганна Василівна аж присіла від несподіванки. Вона не вірила своїм вухам!

– Про що це вони? – подумала вона. – Сталося видно щось, так я й знала, сталося! Дострибала Люба! Ой, що ж тепер буде?!

– Алло, жіночко, то хто вона вам? Чого ви мовчите?

– Я мама її, мама, а вона, вона… Жива, скажіть, жива чи.., – сльози тут же покотилися по щоках Ганни Василівни. – Люба моя донька, що з нею, що?!

Сашко сидів поряд і пив молоко з булкою. Побачив, що баба плаче і теж заплакав.

– Та жива, жива, їй на вулиці недобре стало, на лавці вона присіла. Люди викликали швидку, вона в нас, у районній лікарні. Ви її коли востаннє бачили?

– Востаннє… Господи, востаннє, які погані слова, – подумала Ганна Василівна.

– Люба до мене позавчора приїжджала. Поспішала кудись, більше нічого не можу сказати, не знаю.

Дзвонила подякувала, сказала, що приїжджати поки не треба, все добре буде, але не пустять до неї все одно. І поклала слухавку.

Ганна Василівна важко зітхнула.

– Ох, Любо, Любо! – подумала вона.

Сашко підійшов, обійняв бабусю. Він тут звик, часто в неї буває. Десь і одяг його старий був, хоч мабуть малий вже… От же ж…

Обійняла Ганна онука. Він одразу посміхнувся, дивиться, наче питає – чи все добре?

Ох, Любочко… І нарікати нема на кого, одна її Ганна Василівна виховувала, достаток невеликий був, а Люба з дитинства іншим дітям заздрила – в інших тато є, а в неї немає.

Грішна Ганна Василівна, не впоралася, видно погано дочку виховала. Ніби й до праці привчала, але й шкодувала, балувала…

Люба як школу закінчила, одразу в місто поїхала, спробуй її зупинити – гарного життя хотіла, вважала мама не тому її вчить.

Влаштувалася продавчинею, з навчанням не вийшло. А потім із Віталієм познайомилася, привозила навіть до матері знайомитись.

Не сподобався Віталій цей Ганні Василівні. Так не їй же ж з ним жити – Люба так їй сказала.

В громадянському шлюбі жити стали, мовляв так усі живуть. Грошей не було на весілля, за орендоване житло платили.

Синочок як у них народився, то на Віталія не оформили.

Віталій сказав, що не треба на нього сина записувати. Матері одиначці виплату дадуть, так вигідніше.

Люба з Віталієм наче не в собі стала. Та й яка у них родина?

Сашка дедалі більше до бабусі привозили. А Люба все Віталіка свого тримала, все боялася, що кине її, до мами сина водила.

Ось і кличе він її баба–мама. Дитя ж, не зрозуміє, де мати, а де баба…

Наплів Любі Віталій, що в них все буде добре, просто треба потерпіти. І вона вірить і терпить…

– От же ж дівки недолугі! – подумала Ганна Василівна.

У Віталіка гроші шалені раптом з’явилися, он і машину купив. Та тільки радості немає, все нарізно, та нарізно, а дитя у бабуся… Ох і справи!

Але ж на Любу хороший хлопець із їхніх тутешніх заглядався, Олег.

І він їй теж подобався, поки цей Віталік дівці не наплів.. Ну та що вже тепер говорити…

Сльози знову пішли. Ганна Василівна одразу крадькома їх витерла, схаменулась – чи не побачив, не заплакав знову Сашко?..

…Вранці сусід до них зайшов Максимович, на ґанку потоптався.

– Ганнусю, а тобі, ми чули, хлопця знову Любця привезла? А сама в лікарню втрапила… Та як же ж ти тут, тобі ж…

Ганна Василівна зітхнула тяжко. Максимович цей ходить до неї, ходить.

Вона, звісно, бабуся не дуже стара, ще й шістдесяти немає. Та й ясно їй, куди Максимович хилить. Він давно вже вдівець.

Та не до нього Ганні Василівні, зовсім не до нього, ну що вдієш! Максимович ще потоптався, покректав, під ніс собі щось побурчав, пробубнив щось невиразно і пішов.

Ганна Василівна Сашка покупала, сорочку ще Любці знайшла. Напекла оладків. Тепло вдома, затишно у бабусі.

Обійняв онук ведмедика, іграшку, що Люба привезла, та й заснув солодко.

Ох, як там донька, як там Любочка? Поїхати до неї?

…А через день знову до них Максимович навідався. Два кошики притягнув. Сусіди назбирали хто іграшок, хто одяг Сашку, хто гостинців!

– Ти нащо це все припер? – спробувала насваритися Ганна Василівна.

А самій приємно – не в лісі ж он живе, а серед людей знаходиться!

– А ти не сердся, Ганнусю, не сердся, – Максимович подарунки на стіл виклав. – Баби як дізналися, то захвилювалися, дуже співчувають. Ти прийми, бо від душі. Он Ігорівна за тебе до церкви пішла помолитися, та й інші добра бажають.

Ти Ганнусю жінка чуйна, ну і ми теж. А знаєш, чим добре, коли ось так, від душі, з миру по нитці збирають?

Та тим, що коли стільки людей тобі добро надсилають, і бажають добра, то воно до тебе прийде, обов’язково прийде!

Максимович погладив по голові Сашка, який підбіг і простягнув йому пряник.

– На ось, від діда-сусіда, – сказав йому посміхаючись. – Так, Ганнусю, ти скажи, коли за Любою їхати з лікарні забирати? Олег мене вже разів п’ять запитував…

Ганна Василівна мимоволі навіть усміхнулася – хороший хлопець Олег цей, однолюб… Нехай їде…

…Люба з лікарні тиха повернулася. Сашка обійняла і заплакала.

– Мамо, матусю, вибач, я така недолуга! – сказала вона. – Мамо, прошу тебе, давай не згадувати про життя моє міське, будь ласка, мамо!

Сашко радісний, сміється:

– Баба, мамо, хочу печива, гуляти хочу!

Ганна Василівна випадково побачила, що в телефоні у доньки вона тепер не просто «Мама» записана, а «Матуся»…

Про Віталія вона Любу розпитувати не стала. З обмовок зрозуміла – той іншу знайшов.

Ну, так може й краще так, може й стане Люба колишньою, вона ж хороша була, просто думала там краще, де її нема. А там і не краще…

Захоче розкаже, а не захоче й добре…

Люба з Олегом на його старенькій машині по її речі в місто з’їздили.

Повернулася Люба радісна. Та й дай їй, Боже…

Сашко теж радісний – мама тепер завжди поряд. У дитячий садок Люба пішла працювати.

Сашко у неї в групі, хоч він і молодший за інших.

Діти називають Любу – Любов Сергіївна.

А Сашко хвалиться:

– Це моя мама Селгіївна, моя Люба Селгіївна, моя! Мама моя, ось так!

Немає тепер баби-мами, а є матуся й бабуся. І Ганна Василівна дуже сподівається, що незабаром Сашко вивчить слово «тато».

А може, цілком можливо, що у Сашка і дід буде… Дід-сусід…

Правильно ж сказав дід Максимович, що якщо з миру по нитці, і з добром, і від щирого серця до тебе люди, то добро обов’язково прийде і в твій дім…

Точно прийде…

КІНЕЦЬ.