Ганна Семенівна, жінка квітучого віку, з нетерпінням відкрила свою сторінку на сайті знайомств і радісно посміхнулася. Після тижневого мовчання, на неї чекало повідомлення від цікавого чоловіка, з гарним ім’ям Андрій.

Він вибачався за довге мовчання, причина якого крилася у невідкладних справах. Наполягав на особисту зустріч.

Ганна Семенівна вже десять років була у розлученні. Але ця нерадісна подія не зламала її. Вона з головою пішла в роботу і виховувала дочку. Час біг. Дочка виросла та поїхала вчитися у Київ. Ганна Семенівна залишилася одна у великій порожній квартирі. Влітку вона поралася на дачі, але коли вона поверталася в місто, почуття самотності і туги накривало жінку.

Інтерв’ю зі щасливою, літньою парою вона побачила по телевізору. Обличчя їх сяяли від щастя. Вони дружно трималися за руки і захоплено розповідали про свою зустріч через сайт знайомства в інтернеті.

“Може, це шанс для мене?” – подумала жінка та зареєструвалася на сайті.

Листів було багато, але вони були якісь несерйозні. Але один чоловік, одного віку з Ганною Семенівною, підкорив її своєю щирістю. Він не просив зустрічей, не розповідав їй про тяжкі недуги родичів і не освідчувався їй у коханні. Писав про свої будні, самотність, ділився своїми думками. Жваве листування тривало близько трьох місяців, і жінка зважилася на особисту зустріч.

Ретельно підібравши вбрання і трохи хвилюючись, у призначений час, Ганна Семенівна вирушила до кафе. Вона зручно розташувалася за столиком і глянула на годинник.

“Його немає. Хоча, є ще п’ять хвилин до призначеного часу.” – розмірковувала жінка. – “Запізнення – це ознака ненадійності.»

– Ганно! Ганно Семенівно, ось так зустріч! – окликнув її сусід по дачі, що раптом з’явився біля столу. – Я Вас не одразу впізнав. Ви сьогодні така гарна. Щось Ви давно на дачу не приїжджали. Малина Ваша дозріла. Навіть обсипатися почала. – тараторив чоловік. – Але ми з донькою, Ви вже не сваріться, зібрали її. А то пропаде, шкода. Частину заморозили, а іншу частину з цукром перетерли. Як Ви приїдете, я вам все віддам. Можна я присяду?

Від такого натиску Ганна Семенівна розгубилася, а сусід, не дочекавшись згоди, сів поруч.

– Тут такі смачні тістечка, – не зупинявся чоловік. – Я вже замовив. А що Ви питимете? Чай, каву, сік чи може ігристе?

– Чай, – несміливо пробурмотіла Ганна Семенівна і знову глянула на годинник.

“Час зустрічі минув.” – з сумом подумала жінка. – “Мабуть, не доля! Добре, що сусіда зустріла, а то сиділа б тут сама.” – Вона уважно оглянула чоловіка. – “А він добре виглядає. Звикла, що він у рваних шортах на дачі копається. А виявляється, він і не старий і гарний чоловік. Он, дві жінки, за сусіднім столиком крадькома поглядають на нього.»

– Ганно, – не вгамовувався сусід, – Ми вже більше п’яти років знайомий. Може перейдемо на ти”?

– Добре, Юрій Дмитрович, – погодилася жінка.

– Просто, Юра, – поправив її чоловік.

– Добре, Юра, – посміхнулася Ганна Семенівна.

– У мене до вас прохання. Фільм новий вийшов. Я хотів подивитися. Але одному якось незручно. Може, ти складеш мені компанію? Вдвох веселіше. Потім можна пообідати разом. Я знаю затишний ресторан на набережній. Там дуже добре готують.

Ганна Семенівна ще раз подивилася на годинник, сумно зітхнула і погодилася.

День пролетів непомітно. Вони сходили в кіно, пообідали в ресторані, довго гуляли набережною та розмовляли. Увечері, біля будинку Ганни Семенівни, домовилися зранку поїхати на дачу, сходити разом на рибалку, наварити юшки та запросити сусідів на обід.

“Який цікавий чоловік цей сусід.” – розмірковувала Ганна Семенівна перед сном. – “А я навіть не помічала. Вдівець. Донька у нього дуже мила, з моєю дружить. Все сам по дачі робить. Хоч і на пенсії, але ще працює. Хороший і симпатичний чоловік!»

Жінка підійшла до комп’ютера та написала листа.

“Андрію, Ви сьогодні не прийшли на зустріч. Я спочатку засмутилася, але виявилося, що це на краще. Я зустріла іншого чоловіка і він мені дуже сподобався. Дякую Вам за все і удачі!”

Надіславши повідомлення, вона видалила свою сторінку на сайті знайомств.

За три місяці до цих подій

– Тату, ну не можна ж бути таким сором’язливим, – дочка докірливо подивилася на Юрія Дмитровича, – хіба складно підійти до жінки і запросити її кудись?

– А якщо вона відмовиться? Вона така гарна, а я…

– Ти теж у мене ще не старий та дуже гарний! А найголовніше – розумний. Знаєш, я вчора розмовляла телефоном із дочкою Ганни Семенівни. Вона каже, що її мати зареєструвалася на сайті знайомства. Значить, їй так само самотньо. Ось що ми вигадали. Якщо так, у реалі, у вас нічого не виходить, спробуйте познайомитися через сайт. Переписуватиметеся, дізнаєтеся один одного ближче.

– Ой, може, не треба? – захвилювався Юрій Дмитрович. – Побачить мою фотографію і не відповідатиме.

– Треба! – розсміялася донька. – Я підберу іншу фотографію, схожого на тебе чоловіка, і придумаємо тобі якесь ім’я. Наприклад, Андрій. Першого листа ми напишемо самі з її дочкою, так, щоб зацікавити її. А далі сам. Тільки відразу не признавайся їй про цю хитрість. Потім якось розповіси.

КІНЕЦЬ.