— Ганно, це у вас на дивані покривало чи що? На ганчірку схоже.

Невже не можна було купити щось нормальне? Або воно просто не випрано? — Запитала Ірина Вікторівна у невістки, ледве переступивши поріг вітальні.

— Це діти нещодавно грали на дивані, — невпевнено відповіла Ганна, намагаючись виправдатись.

— Хлопчики такі, що вдієш. Ганна відчувала себе перед Іриною Вікторівною не господинею будинку та матір’ю двох дітей, а школяркою перед суворою вчителькою.

— Ну, що ти відразу сприймаєш все так близько?

— З нарочито доброзичливою усмішкою продовжувала свекруха.

— Я ж вам добра бажаю, щоб у вас все було добре. Ірина Вікторівна ніколи не лізла за словом у кишеню. Її зауваження, подані як жарти, завжди звучали двозначно.

Ганна намагалася не зважати, але відчувала: довго так продовжуватися не може. Тишу в кімнаті порушив дзвінок у двері — це прийшов Сашко, чоловік Ганни. Свекруха першою вибігла зустрічати сина.

Ірина Вікторівна того дня була в особливо піднесеному настрої.

Вона говорила багато і охоче, причому лише вона.

Будь-яке заперечення викликало в неї бурю емоцій, і ніхто не наважувався сперечатися. Сашко та Ганна їли мовчки.

Навіть діти, зазвичай галасливі, затихли. Спочатку Ірина Вікторівна похвалила невістку, що вона стільки всього приготувала.

Але незабаром почала чіплятися: — М’ясо пересушене.

Коли жариш треба додавати трохи вершкового масла, тоді вийде набагато краще, — пояснювала вона, розбираючи шматочки на тарілці.

Свекруха пішла пізно, а коли за нею зачинилися двері, всі полегшено зітхнули. Ганна та Сашко купили квартиру в будинку по сусідству з Іриною Вікторівною, про що невдовзі пошкодували.

Свекруха часто заходила без попередження, мотивуючи це тим, що «йшла повз».

Їй хотілося бачитись з онуками, хоча гуляти з ними вона відмовлялася.

— Мені з ними важко, роки даються взнаки, — заявляла вона, хоча виглядала чудово і енергії їй було не позичати. Сашко пропадав на роботі, а Ганна займалася дітьми та підробляла віддалено вечорами.

Проте Ірина Вікторівна часто відволікала її від роботи своїми візитами, вимагаючи уваги себе.

— Саша, так продовжуватися не може, — сказала Ганна одного вечора, коли вони залишилися вдвох.

— Я на межі. Скоро почну зриватися спочатку на тобі, потім на всіх інших.

— Я теж це розумію, — задумливо відповів Сашко.

— Але що робити? Сваритись з мамою — не вихід.

— Є вихід, — твердо заявила Ганна.

— Треба діяти. Наступного дня свекруха знову зайшла без попередження. Але на порозі її зустріла Ганна в пальті та шапці.

— Як добре, що ви прийшли, Ірино Вікторівно! Мені треба терміново піти.

Вечеря готова, діти теж, — сказала вона і стрімко пішла, не давши свекрусі схаменутися. Увечері Ганна та Сашко провели час у кафе, насолоджуючись тишею.

Коли Сашко повернувся додому, Ірина Вікторівна була обурена: — Онуки такі неслухняні! Ні хвилини спокою!

Я так втомилася, що більше так не можу.

— Але ж ти бабуся, мамо. Це твоя роль — бути з онуками, — посміхнувся Сашко.

Після цього свекруха почала з’являтися рідше. Ганна та Саша, можливо, врятували свій шлюб у такий спосіб, хоча хто знає — чи не варто їм бути м’якшим?

КІНЕЦЬ.