У місті майже весь сніг розтанув, на тротуарах пісок в’ївся в лід. А на цвинтaрі сніг лежить, правда, осів від дощів. Ганна довго плутала по засніжених доріжках між огорожами, доки не знайшла пам’ятник батьків. Вони лежали разом, хоча батька не стало, коли Ганна навчалася у дев’ятому класі.

Загорожу зробили одразу на два пам’ятника. Мами не стало три роки тому. Ганна підібрала на її пам’ятник таку фотографію, щоб вони з батьком виглядали ровесниками, якими вона запам’ятала їх, коли був батько.

Ганна вийшла на пенсію, квартиру в Києві залишила сім’ї сина, а сама повернулася до рідного міста два дні тому. Прибралась у квартирі, а сьогодні вранці поїхала відвідати батьків.

– Пробач мені, мамо, лишила тебе тоді, поїхала у Київ. Не могла інакше. Дякую, що зрозуміла, не тримала, – вона змахнула з фото мами сніг.

Постояла ще трохи, попрощалася з батьками і пішла геть своїми ж слідами між огорожами. Вийшла на доріжку і, дивлячись собі під ноги, пішла до виходу.

– Ганно?! – Почула вона голос за спиною, зупинилася і озирнулася.

– Ви мені? – Вона розглядала незнайомого чоловіка у віці.

– Ти не впізнала мене? Це ж я, Сашко Микитенко, – чоловік усміхнувся, і тут Ганна згадала його.

– Не впізналда. Ти змінився, – сказала вона і теж посміхнулася.

– А я тебе одразу впізнав, хоч не бачив… – він зупинився, підраховуючи, скільки минуло років з їхньої останньої зустрічі… – тридцять років. – Чоловік підійшов до Ганни.

– Тридцять два роки, – уточнила вона.

– Ти зовсім не змінилася. До батьків приходила? – Він кивнув у бік пам’ятників.

– Так. А ти?

– До Ольги. – Сашко відвів очі убік.

– Ольги не стало? Давно? – здивувалася Ганна.

Образи на Ольгу вона не тримала. Образа давно минула. Відчула лише жаль.

– Пів року назад. Йшла важко. Важка, підступна недуга. Я зовсім один залишився, – жалісно сказав Сашко.

Ганна зиркнула на нього. Їй здалося, що він схлипнув. Ні, важко зітхнув. Обличчя спокійне, зосереджене.

– Дітей у нас не було. Такі справи. А ти одна чи з чоловіком приїхала? – Запитав у свою чергу Сашко.

– Одна. Вийшла на пенсію, квартиру у Києві синові залишила, а сама повернулася. – Ганна навмисно не стала говорити про чоловіка.

Вони дійшли до воріт.

– Ой, я відволікла тебе, а ти ж йшов … – схаменулась Ганна.

– Я від Ольги йшов. А маму відвідаю іншим разом. А то раптом ти знову втечеш? – посміхнувся Сашко.

– Ну от, пішов, тепер наступного чекати, – зітхнула Ганна, побачивши автобус, що від’їжджає від зупинки.

– Я машиною, підвезу, підемо. – Сашко показав на ряд автомобілів, що стояли вздовж паркану.

Не дуже хотілося їхати з ним, розмовляти, але стояти і чекати на автобус в такому місці теж не хотілося. Ганна сіла в машину. Сашко повернув ключ, увімкнув пічку.

– Стільки років минуло, а я так і не зрозумів, що сталось між нами. Коли ти поїхала, я собі місця не знаходив. А головне чому? – порушив мовчання Сашко.

Ганна здивовано зиркнула на нього.

– Ольга сказала, що вагітна. Це потім дізнався, що обманула, не могла вона мати дітей. Але спочатку повірив, одружився. А потім… пізно було смикатися. Ольга, знаєш, як сварилася, коли дізналася, що ти з її нареченим поїхала? Поїхала у Київ, щоб посварити вас. Чому ти поїхала, Ганно?

– Ти що, досі нічого не зрозумів? Мені тоді все одно було з ким і куди виїхати, аби звідси подалі.

– Як це? – Сашко повернув голову до Ганни, і машина завиляла мокрою дорогою.

І Ганна, не шкодуючи ні себе, ні тим більше Сашка, почала розповідати.

***

Правильно кажуть, що між друзями часто хтось один користується іншим. В Ганни з Ольгою була саме така дружба. Ганна прийшла до нової школи серед навчального року. Кругла відмінниця, вона цим викликала неприязнь нових однокласників.

Найкрасивіша дівчинка у класі, Ольга, взяла Ганну під свою опіку. На перервах вони разом гуляли шкільними коридорами, йшли разом додому. Ганна допомагала Ользі з уроками.

Завдяки Ользі Ганна стала своєю у класі. За Ольгою бігав смішний і Сашко Микитенко. А вона відверто не сприймала його всерйоз.

– Навіщо ти так? Він же нормальний хлопець. Ось побачиш, виросте і стане красенем, – заступалася за Сашка Ганна.

– От коли стане, тоді й подивимося, – відповіла легковажна Ольга.

Звісно, ділилися планами на майбутнє.

– Я не збираюся все життя провести у тут. У Київ поїду. Давай разом? – говорила Ольга.

Пропозиція була привабливою, але Ганна відразу відмовилася.

– Ні. Вчитися можна тут. Як я маму залишу одну?

– Як хочеш, – Ольга смикнула плечем. – Якщо тобі подобається сидіти тут, як твоя мама, то прапор тобі до рук. А я вийду заміж за багатого нареченого, – Ольга замріяно закотила очі.

– Багаті тільки на тебе і чекають там, – зауважила Ганна, але ні секунди ня сумнівалася, що так і буде.

Природна блондинка з карими очима та смаглявою шкірою, що буває вкрай рідко, Ольга була дуже гарна. Фігура – не кожна знаменита акторка може похвалитися такою. А чоловіки, як відомо, люблять очима.

В інститут Ольга, звісно, не вступила. Пішла до училища на перукаря. Батько умову сказав, що не дозволить залишитися у Києві, якщо не вчитиметься.

– Ганно, приїжджай до мене. Там навіть побалакати нема з ким. Не подруги, а суперниці. Кожна норовить підлість зробити, – скаржилася Ольга.

– Краще ти повертайся сюди, – відповіла Ганна.

– Ну ні. Ніколи.

Мама виховувала Ганну у суворості. У школі навіть фарбуватися не дозволяла. Перед шкільними вечорами Ганна забігала до Ольги та підфарбовувала вії. Головне – не забути змити перед поверненням додому.

– Треба бути самодостатнім. Чоловіки непостійні. А з освітою та кар’єрою ти не пропадеш, – навчала мама Ганну.

Права, звичайно. Лише у сімнадцять років думати про кар’єру нецікаво та нудно. І Ганна заздрила Ользі, що батьки дали їй волю, відпустили у велике місто.

Якось на вулиці Ганна зустрілася із Сашком. Він щойно повернувся з служби. Змужнів, став красенем.

Він провів Ганну до дому, запросив у кіно. Вони почали зустрічатись. Сашко влаштувався працювати водієм. Возив не когось, а самого мера міста. Робота непильна, при костюмі та дорогій машині. Через рік він зробив Ганні пропозицію. Але вона вмовила його почекати з весіллям до закінчення університету.

Згодом Сашко купив квартиру, батьки допомогли. Ганна часто затримувалася в нього допізна, а то й ночувати лишалася.

Якось вони йшли із Сашком із кіно та зустріли Ольгу. У першу хвилину Ганна навіть не впізнала її, яскраву та ошатну не по-тутешньому.

– Ганно! – Почала обійматися подруга.

– Ти ніби з обкладинки журналу зійшла, – зраділа Ганна, вдихаючи запах дорогих парфумів.

Ганна перевела погляд на Сашка і помітила інтерес у його очах. Навіть не інтерес, а захоплення від виду Ольги. А та ніби не помічала зробленого нею ефекту. Тараторила, що заміж виходить, що весільну сукню із самої Італії замовили.

Вони всі разом пішли до Сашка, дорогою купили ігристе та фруктів.

– А ти завидним женихом став, красенем, та ще з квартирою, – схвалила Ольга, обходячи квартиру Сашка. – А ви одружуватися не збираєтесь?

– Збираємось. Через три місяці, коли я здам держіспити, – без задньої думки відповіла Ганна.

Вона зауважила, що Сашко при цьому відвів погляд. “Ну і що? Ольга ж теж одружується. Він їй ніколи не подобався», – умовляла себе Ганна, але на душі чомусь стало неприємно.

Вони посиділи, говорили ні про що і про все. Ольга розповідала про життя у Києві.

– Скоро вийдеш заміж і станеш киянкою. Збулася твоя мрія, – зауважила Ганна.

– Ага. Якби він був таким же красивим, як Сашко, ціни б йому не було – І Ольга подивилася Сашку в очі.

Через два дні Ганна найперша здала залік і пішла до Сашка. Він давно дав їй ключі від своєї квартири. Мама поїхала до двоюрідної сестри до села. Дорогою Ганна зайшла до магазину, купила ігристе та продукти на вечерю. Дзвонити Сашку не стала, вирішила зробити сюрприз – романтичну вечерю.

Відчинила двері і одразу натрапила на кинуті серед коридору жіночі туфлі на високих підборах. Саме такі були на Олі минулого разу. Тут із спальні пролунав сміх. Ганна одразу впізнала його. Розум відмовлявся повірити у те, що відбувається.

Вона обережно прочинила двері до кімнати. На розкладеному дивані лежав Сашко, до пояса укритий простирадлом, очі прикриті від насолоди. Оля лежала на його плечі.

Ганна вибігла з квартири і кинулася вниз сходами, не бачачи від сліз сходів. Схаменулась і мало не перечепилася, якби чиїсь міцні руки вчасно не спіймали її.

– Ви куди так летите? – спитав співчутливо і водночас жартівливо молодий чоловік.

Ганна раптом уткнулася в нього і заридала. Він вивів її на вулицю, посадив на лавку, дав хустинку і допоміг стерти з щік туш, що потекла.

• То хто вас образив? – Запитав він, заглядаючи Ганні в очі.

І вона розповіла.

– Він їй ніколи не подобався. Вона заміж ось-ось вийде, вихвалялася, що за багатого нареченого, сукню з Італії замовила. Для чого він їй? – Схлипуючи, скаржилася Ганна.

– А подругу, бува, не Ольгою звуть? – Запитав чоловік.

– Так. А як ви знаєте? Ой … – Ганна закрила обличчя руками.

– Вона сказала, що мама занедужала, поїхала провідати. На дзвінки не відповідала. Я подумав, що сталося погане. Ось і приїхав. А мама у повному здоров’ї. Вона розповіла, де її знайти. То вона там із вашим нареченим? – Він показав на вікна будинку.

– Добре, що дізнався вчасно, на що вона здатна, а не після весілля. Думав, вона мене кохає. – Чоловік зітхнув і помовчав. – Чи є тут поблизу якесь кафе? Посидимо, ви заспокоїтеся, потім я завезу вас, куди скажете. До нареченого повернетесь?

Ганна похитала головою. Вони поїхали до кафе. Андрій, так звали чоловіка. Він розповідав, що також приїхав у Київ з села. Дядько взяв його працювати у свою фірму. Згодом він відійшов від справ та залишив фірму Андрію.

– Я довго не міг оговтатися після невдалого шлюбу. Думав, із Ольгою все інакше буде. А вона виявилася такою ж…, – розчаровано сказав Андрій.

– А як же весілля? – Запитала Ганна.

– Скасую, – відповівА ндрій. – Ми з вами товариші по нещастю, нас обох зрадили. – Він усміхнувся. – Це неприємно, але не все минеться, повірте.

Потім він відвіз Ганну до будинку. Тільки тут вона згадала, що мами нема. Добре, що не доведеться все розповідати та засмучувати її. Є час прийти до тями.

Вони ще трохи посиділи в машині. Потім Ганна вийшла. Андрій посміхнувся їй на прощання і поїхав у Київ.

Наступного дня приходив Сашко, питав, чому Ганна не відповідає на дзвінки. Вона побажала йому щастя з Ольгою та виставила.

А за тиждень, у суботу вранці, у квартирі пролунав дзвінок. Мама відчинила двері і покликала:

– Ганно, до тебе!

У хатньому халаті, Ганна вийшла в коридор і побачила Андрія з великим букетом червоних троянд.

– Я вирішив провідати товариша по нещастю, – посміхнувся він.

– З якого нещастя? Про що він каже, Ганно? – Розгублено запитала мама.

– Чаєм не пригостите? – Він простягнув мамі коробку з тортом.

Андрій дивився на ганну, і вона зніяковіла, уткнулася обличчям у бутони троянд.

Він запропонував поїхати у Київ, показати місто.

– Тільки прогуляємося, більше нічого. Не хвилюйтеся, завтра доставлю вашу доньку в назад, – сказав він мамі, чарівно посміхаючись.

– Їдь, Ганнусю. Ти і так ніде не буваєш, – схвально сказала мама.

І Ганна поїхала. Після прогулянки він відвіз її до шикарного готелю і пішов, залишитися з нею не напрошувався. Вранці приїхав за нею і показав місто, а ввечері, дорогою додому, зробив їй пропозицію.

Так вона одружилася, народила сина. Але покохати не змогла. Андрій любив сина. Іноді Ганні здавалося, що вона зайва. Він купив їм із сином квартиру, приїжджав часто, дарував синові подарунки. Коли той виріс, узяв його до себе на роботу до компанії. А Ганна вийшла на пенсію, повернулася до рідного міста, де залишилася мамина квартира.

***

– Я спочатку гульбанив. Втратив роботу. Ольга поїхала у Київ, коли дізналася, що ти вийшла за її нареченого заміж, хотіла «віддячити» вам обом. Потім повернулася до мене, сказала, що вагітна від мене. Що мені залишалося робити, Ганно?

Ганна мовчала, дивилася перед собою. Машина давно стояла біля її будинку.

– Ганно, я не знав, що ти нас бачила. На мене затемнення якесь тоді найшло. Тепер коли ти розповіла, я все зрозумів. Ганно, стільки часу минуло… Ти сама і я один. Може…

– Життя з Ольгою змінило тебе не на краще. І ти вирішив, що я зможу почати будувати стосунки з тобою? Після всього цього? Я втекла, бо не могла інакше. Кохала тебе. Але все у минулому. – Вона вийшла з машини.

– А знаєш, я вдячна Ользі. У мене чудовий син, у нього добрий батько. Всі ці роки я жила спокійно, не знаючи бід. А ти не встиг поховати дружину, як починаєш залицятися до мене. Погано це, не думаєш? І не приходь до мене. ЧНе пущу. – Ганна зачинила дверцята і пішла, не оглядаючись, до під’їзду.

КІНЕЦЬ.