Надю вигнала з дому її мати, Ганна Леонідівна, вісім років тому, коли вона була вагітна.

Ганна Леонідівна не хотіла мати в будинку дітей і наполягала, щоб Надя позбавилася дитини чи віддала її на усиновлення.

Надя не погодилася, і Ганна Леонідівна вигнала її з дому. Надя змушена була жити в інших місцях за допомогою друзів та колег.

У Наді були добрі стосунки з Павлом, її партнером, але він не хотів одружуватися та заводити дітей.

Взагалі, дівчина вважала, що вона безплідна через попередній хибний діагноз і таємне використання Павлом протизаплідних засобів.

Однак несподівано вона завагітніла природним шляхом, і Павло покинув її, коли дізнався про це.

Надя поїхала до матері, але Ганна Леонідівна не пустила її та вказала на двері. Майбутня матуся отримала допомогу від друзів та колег та змогла сама забезпечити сина.

Через кілька років вона зустріла чоловіка, який захотів одружитися з нею і прийняв її сина як свого. Однак тоді Ганна Леонідівна, яка мала слабке здоров’я, почала скаржитися на відсутність допомоги з боку єдиної доньки.

Надя не хотіла підтримувати зв’язок із матір’ю після того, як була відкинута у скрутну хвилину. Ганна Леонідівна вважала, що зробила для дочки все можливе і забезпечила її всім найкращим, але Надя відчувала, що мати не любить її і лише покірно виконує батьківські обов’язки.

Ганна Леонідівна звинувачувала Надю в несправедливості і постійно нагадувала їй про обов’язок допомагати матері, незважаючи ні на що.

Але хіба стосунки матері та дочки мають бути такими? Хіба жінка мала право вимагати в доньки того, чого вона сама не робила – турботу?

КІНЕЦЬ.