Теща посміювалася з Віктора. З першого дня їхнього знайомства Ганна Дмитрівна оглянула його з ніг до голови: високий, худий, волосся рідке.

– Що ти знайшла в ньому? – Сказала вона Марині після його відходу.

– Він же скоро буде лисуватий. Невже ти не могла вибрати Ігора, красень, кучері, а діти які від нього будуть. І любить він тебе. Бізнес у нього. Мені допомагатимеш на старості років. До того ж він старший і розумніший.

– Мамо, я люблю Віктора, а він мене. А бізнес не в Ігоря, а в батька. Розмова завершена. Ми подали заяву, весілля у жовтні.

– А що так поспішаєте? Вже завагітніла?

– Ні.

Після цієї розмови мама розпочала спроби розлучити дочку з Віктором. Якщо Марина казала, що прийде Віктор, то в них у гостях майже завжди опинявся Ігор. А якщо його не було, то мама діяла інакше.

– Ой, доню, кого ти вибрати? – запобігливо казала жінка, щоб чув Віктор. – Ти вже не помилися. Спокою немає від наречених. Один пішов, а тут другий.

– Мамо. Припини.

– А що я сказала? Ігор букет приніс, і тортик, ми пили чай, на замовлення, між іншим, торт робили, твій улюблений. Проходьте, Вікторе, і вам лишилося. Чай пийте, не заважатиму. Піду знову до магазину.

– Мамо, чому знову? Ти ще не виходила сьогодні нікуди.

– Ой, та ви ж не помітили з Ігорчиком, як я ходила. Так були захоплені спілкуванням.

– Мамо, припини вигадувати!

***

Усі спроби мами позбутися Віктора призвели до відходу дочки з дому. Пишне весілля вони влаштовувати не стали, тихо розписалися, а замість весільної подорожі вирішили поїхати подалі від мами.

Віктор мав невеликі накопичення і двокімнатну квартиру батьків, куди він повернувся після дитбудинку. Дядько залишив йому будинок з невеликою ділянкою. Дядько не мав сім’ї і вирішив провести решту свого життя у монастирі. Перед цим він знайшов та запросив Віктора. Єдиного родича.

– З будинком роби що хочеш – живи, знеси, продай. Ти молодий, а я все вирішив. Речей мені ніяких не треба.

Будинок знаходився на околиці великого села, за двісті кілометрів від рідного міста Віктора та Марини. Віктор не знав, що з ним робити. Ділянка велика, по всьому периметру ягідні кущі, тільки все дуже запущено.

Дядько останні роки не міг підтримувати все в порядку. Будинок перебував у гіршому стані, ніж ділянка. Зіпсувалися дошки на ганку, двері покосилися, погано відчинялися. Майже новою була лише літня кухня. Сусід, що з’явився звідкись, сказав, що дядько Віктора жив останній рік у цій літній кухні.

– Що ж ви так, юначе, родича покинули?

– Я й не знав нічого про його існування, він сам знайшов мене. З десяти років у дитбудинку батьків немає. Звідки мені було знати.

– Ну, тоді зрозуміло, а що з батьками?

– Погана історія. Не хочу про це говорити.

– Ну добре. Не згадуй. Робити що будеш? У нас тут скуповують все, якщо що, то добрі гроші будуть.

Марина ж з дитинства жила лише з мамою. Ганна Дмитрівна народила її собі, їй було вже 35, коли мала народилася. Батько платив добрі аліменти. І мама завжди, говорила, що вдало народила її від багатого та гарного. Коли Марині було 14 років, батько розорився, а його дружина дізналася про незаконнонароджену дитину. Була сварка, суд, експертиза. Марина виявилася не його донькою. З того часу в голові матері засіла думка вдало видати дочку заміж, щоб вона потім допомагала їй.

***

Марині було все одно де жити, аби подалі від мами та Ігора. Коли Віктор запропонував їй виїхати, вона погодилася. Її не хвилювали труднощі, вона представляла, що вони мають. Віктор показав фотографії, але це її не зупинило.

Марина була на четвертому місяці вагітності, коли вони збирали речі. Медовий місяць трохи затягнувся. Квартира була вже продана, машина замовлена. Несподівано прийшла теща Віктора. Їй вони збиралися повідомити пізніше.

– А ви куди?

– Мамо, я тобі казала, що ми переїжджаємо.

– А на які гроші ви купили нову квартиру?

– Мамо, це буде будинок. Я потім все тобі розповім. Приїжджатимеш гості.

– У гості приїжджати? Це далеко?

– Так, далеко.

– А батько майбутньої дитини знає, що ти їдеш?

– Я їду з ним.

– Значить він не в курсі, що дитина не його.

– Все. Іди! Прийшла прощатися – прощайся!

Ганна Дмитрівна сподівалася зупинити доньку. Раптом Віктор повірить. Але він навіть не звернув уваги на її слова.

– Ну і підкаблучник! Йому чужу дитину підсовують, а він не бачить. А твій Ігор, між іншим, купив квартиру. – дуже голосно сказала жінка і гримнула дверима.

– Не хвилюйся, тобі не можна хвилюватися. Я знаю, що дитина моя. Маму треба просто потерпіти. Вона змириться. Адже їй уже 60 років. Вийде на пенсію і їздитиме до нас у гості.

– Мені набридли її викрутаси.

– А я дуже хотів би, щоб моя мама була поруч. Але нажаль.

– Не хвилюйся, тобі не можна хвилюватися. У тебе дружина вагітна.

Вони обнялися, а потім продовжили збирати речі.

***

Минуло п’ять років. Марина відвідувала матір приблизно раз на рік. Віктор завжди був із нею. Мати тішилася внучкою. Про Ігора навіть не заводила мови. Марина навіть подумала, що нарешті мати одумалася.

Але раптом з’явився сам Ігор.

– Якщо ти не моя дружина, то ти мені винна кругленьку суму.

– Це ще чому?

– Твоя мати обіцяла, що ти будеш моєю. Вона пенсіонерка віддавати не може.

– То ти купував мене у матері? Мамо, як ти могла?

– А що мені лишалося робити? Твій батько відмовився від тебе, а де я гроші візьму на твоє навчання.

– Але ж ти працювала, а потім я тебе допомагала. Та й не мій він був батько! Мамо, навіщо стільки обману?

– А розписка в тебе є, наречений? – втрутився Віктор.

– Звісно є, і не одна. Ось, читай. Мені гроші потрібні. Я на вашу маму до суду подам.

Марина зовсім розгубилася. Як мама могла до такого здогадатися?

– Тут не так багато. Це все?

– Все. Решту я мав їй дати після нашого весілля. Але його не відбулося.

– Ганно Дмитрівно, це писали ви?

– Так.

– Готівки у мене немає, переказ влаштує?

– Влаштує.

– Все. Більше ми вам не винні. До побачення.

– Пробачте мене. Сама не знаю, що думала. Він прийшов сам, а я хотіла багатого чоловіка доньці. Не вийшло. – одразу після відходу Ігора сказала Ганна Дмитрівна.

– Тепер, мамо, ти винна Віктору, а не Ігореві.

– Та я вам все віддам. Все. Ось мою квартиру беріть. А дочка, Вітя, твоя. Точно твоя.

– Я знаю. У Марині я ніколи не сумнівався, а ось вам не вірив. Та й не багато грошей ви набрали, я думав буде разів на десять більше, а тут лише сімдесят тисяч.

– Пробачте мене.

– Добре мама. Але більше нічого не треба робити. Якщо тобі потрібні гроші, то для цього є ми. І не треба намагатися влаштувати наше життя.

– Ганно Дмитрівно, ми вже давно одружені з вашою дочкою, а ви у нас ще не були. Приїжджайте у гості, ми вас зустрінемо. Ви ж на пенсії робити вам нічого. Родичів у нас більше нема. Потрібно бути ближчим один до одного.

***

Ганна Дмитрівна прийняла запрошення. Вона вперше приїхала до дочки. Будинок, квіти.

– А чому так багато квітів?

– Мамо, це наш бізнес. Віктор все вигадав. Коли ми приїхали сюди, тут росли троянди, звичайні недоглянуті квіти. Ми будувалися та розвивалися відразу. А тепер у нас цілий рік все зростає. За будинком багато теплиць. Ти сама все побачиш. Попит величезний. Ми відкрили свій магазин у найближчому містечку. Плануємо ще один.

– Я б вам допомогла, та думаю ви не погодитеся жити зі мною.

– Про що ти, мамо?

– Та так. Все гаразд доню. Ні про що.

– А ти хочеш у нас жити? Сумувати не доведеться. Віктор не проти. Ти поки що спробуй. Сподобається – залишайся.

– Я вам заважати не буду. Спробую.

***

Ганна Дмитрівна живе у доньки вже три роки. Квартиру її спочатку здавали, а потім продали. Усі гроші від продажу вона віддала дочці та зятю. Їм треба розширюватись. А їй уже нічого не треба. Внучка і онук, що недавно народився, займають весь вільний час. Бабуся нарешті просто живе і просто допомагає дочці. Зять на неї образи не тримає, та й не завдала вона йому нічого поганого. Адже він не звертав на неї уваги.

КІНЕЦЬ.